В Україні є лише два міста, які я маю повне право називати своїми: Коростень, де минули шкільні роки, і Київ, де я живу відколи вступив до університету. Чи, правильніше сказати, жив, бо від травня минулого року кочую то на фронт, то в тил на ротацію, то на полігон, то знову на фронт. Не злічити, у скількох селах я кидав свій спальник і каремат то на кілька діб, то надовше. У Києві тепер лише гостюю, це мій персональний «курорт». Домом він, Бог дасть, стане знову, коли я повернуся до осілого способу життя і коли приїде із закордону моя родина.
З Донбасом я пов’язаний дивною «пуповиною». Прямих родинних зв’язків із цим регіоном не маю. Є лише Анатолій Дмитрович, свекор моєї сестри, уродженець Донецька, з розповідей якого мені запам’яталася одна: виходить шахтар із забою, йде в душ і запалює першу після зміни цигарку: жадібно, великими затяжками. У словах пана Анатолія виринали незнайомі мені топоніми: Трудівське, Мар’їнка, Красноармійськ. Їхньому звучанню в довоєнні роки я не надавав жодного значення. По-справжньому з Донбасом мене поріднила війна. Та, що почалася в 2014-му.
І почалася вона для мене з Бахмута, що на той час ще звався Артемівськом. Я потрапив на тодішню базу батальйону «Донбас» до гуртожитка, здається, педагогічного коледжу. Місто лише кілька днів як звільнили, але працював супермаркет на вулиці Бориса Горбатова, було літо, на вулицях повно людей, всюдисутні таксисти, жінки в легких сукнях, сонце, троянди на клумбі під гуртожитком. Лише де-не-де сліди боїв і штучні загородження на кількох перехрестях. Працював автовокзал. Я ще безліч разів бував там у 2014-2021-му як волонтер. Тодішній Бахмут був border town перед фронтом: прямо на Світлодарську дугу по бездоріжжю, ліворуч на Лисичанськ і ще дорога на Костянтинівку через блокпости. Тут ми робили зупинки, щоб поїсти піцу, попити кави-чаю, набрати в легені мирного безтурботного повітря перед виїздом у війська, що стояли на передовій. Тут жила Єлизавета Гончарова – власкор Тижня на Донбасі, яка тримала руку на пульсі місцевої патріотичної громади. Соляні шахти, завод шампанських вин – все це пройшло повз мене, все ж, я сюди навідувався не як турист.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Буржуйка
Восени минулого року я приїхав під Бахмут вже солдатом. Знання місцевості допомагало і рятувало. Місто ми пролітали транзитом: його щільно крили з арти. Швидкі спуски між залізничними коліями і поміж поруйнованими будинками, слалом із біатлоном – можна це й так назвати в стилі чорного армійського гумору.
І з кожним разом орієнтирів ставало все менше: вони розсипалися від ворожих снарядів. Колись затишне місто зникало, тануло на очах. Руїни не мають власних назв – вони знеособлені. Згарище чи гора битої цегли – це вже не будинок і не вулиця. Це цвинтар.
І знову Бахмут. Зимовий потрощений. Він відштовхує від себе холодним бетоном і порожніми зіницями вибитих вікон. Строкаті вивіски кав’ярень і магазинів помічені уламками. Я не бачив там жодного життя. А смерть могла ошкіритися чергою з ворожого кулемету на одній із сусідніх вулиць. Двоє побратимів не повернулися звідти. Вітер, сніг, мороз – все це неживе, потойбічне. Можливо, пекло – це не тільки нестерпна спека і котли зі смолою. Можливо, воно буває й таким: холодним, порожнім зі зрадницькою тишею, яка не віщує нічого доброго. Скільки жива душа витримає в ньому?
Читайте також: Зустрів війну в Дубаї, а зараз захищає Бахмут у лавах Нацгвардії. Тенісист Сергій Стаховський розповідає про свій шлях до війни
Бахмут довго і планомірно знекровлювали. Доки він не охолов остаточно. Звісно, десь там у неосяжних далях є інше відбудоване усміхнене українське місто. Чесно кажучи, я не мрію про нього, то надто далеко від мого сьогодення. Я не бачу фортеці, як називають Бахмут у медіа. Бачу братську могилу, обабіч якої розтяглися наші позиції. За мертвих можна воювати не менш завзято, ніж за живих. Бо їхня пам’ять часом важить більше за суворий наказ згори.