Ми мали виїхати зранку, але все якось змістилося на обід. В армії, чомусь, майже все відбувається невчасно. Заступник з МПЗ (морально-психологічного забезпечення) друг Жила, два високих кремезних брати і я. Командир, друг Сокіл, наказав нам тимчасово виконати роль вантажників – доставити на позиції буржуйку. Вдарили сильні морози, і хлопці без неї можуть замерзнути у бліндажі.
Зупиняємось на виїзді з села. Автобусна зупинка, трохи далі – деформований, посічений осколками знак із назвою населеного пункту. Може бути гарна світлина. Підходжу ближче, дістаю телефон. Чую – вихід. Машинально присідаю. Прилетіло по дорозі. Вчасно присів. Пристрілюються, гади. Наступного разу прилетить точніше. Застрибуємо в автівку, від’їжджаємо трішки назад.
Йдемо до медиків на точку евакуації. Знов прилетіло, вже ближче. Знаходимо медевак (машина евакуації), водій розповідає про обстріли. Б’ють щоразу точніше і ближче. От знову – вихід, притискаємось до землі. Прихід.
– Вот сматрітє, асколак! – Біля руки водія медевака, друга Миші, зі снігу підіймається тонка цівка диму і пару. Ще пару сантиметрів, і був би 300-й.
– Так, сваліваєм атсюда! Їдемо да магазіна! – Замполіт першим заскочив у мікроавтобус і натиснув на педаль газу. За ним поїхали медевак і мотолига (МТЛБ). Останніми їхали ми на позашляховику, адже поставили його досить далеко.
Біля магазину вже зібралося до десяти автівок, але наших серед них не було. Їдемо далі. Нашу МТЛБ ми впізнали за навстіж відкритим заднім люком. Вона під’їжджала до вже припаркованих форда і медевака.
– Та ну н**уй. Там така діскатєка біля магаза зібралася, ідеальна мішень для пі**рів! Ми вирішили від’їхати далі, – друг Бірнір одразу дохідливо пояснив ситуацію. Через деякий час, судячи з приходів, ворог почав обстрілювати зупинку біля магазину. Повз нас промчались раніше припарковані там машини.
– Пєрєгружайтє всьо в маталигу і паєхалі. Там абстрєл! Я нє дам каманду туда єхать! – закомандував друг Жила.
– Але ж ми маємо доставити буржуйку на позиції.
– Ну значіт прієдєм позже! Свяжись с Сокалам!
Проте зв’язатися з командиром не виходило, зв’язку не було. Їдемо назад. По дорозі спіймав 4G. Доповідаю командиру.
– Команди їхати назад не було! Ви маєте доставити буржуйку! Негайно розвертайтеся і їдьте на позиції! Це наказ! Обстріли вже закінчились. Сідаєте в мотолигу і вона вас як таксі відвозить. Бажано встигнути зробити все по білому. – Друг Сокіл не кричав, проте говорив чітко і ясно. Треба повернутися.
Замполіт їхав попереду нас, трубку не брав. Може не чув, а може і не хотів. Сигналізуємо йому фарами і звуком. Через деякий час він помічає і зупиняється.
– А як же форд? Його ж треба забрати на штаб! – Намагається вхопитись за останню соломинку друг Жила.
– Ми можемо залишити його прямо тут і забрати на зворотній дорозі.
Жила з приреченим виглядом пересів до нас. Медики з нашим «таксі» вже перемістилися ближче до позицій, але припаркувались не доїжджаючи до магазину. На краю села досі продовжувало прилітати.
– Аттуда всє сй**уются! Я туда нє паєду! – заявив водій МТЛБ. – Нє, єслі б ми билі на бехє – тагда бєз праблєм! Там хоть можна разагнаця! А тут ми даже нє успєєм набрать скорость, нас сразу за**ярят!
– Нє панімаю, зачєм етат гєраізм? Раді чєво? Раді буржуйкі? Та н**уй ана нада? – підключились до розмови брати Марк і Ворон.
– Ти хочєш бить мьортвим гєроєм? І я нє хачу!
Розмова і далі продовжувалась у цьому ключі. Друг Жила мовчав. Час спливає, скоро почне сутеніти.
– Друже Жила, що робимо? Час минає.
– Друже Перун, ти ж знаєш, що нам робити…
Якщо чесно, я очікував, що він знову скомандує їхати на штаб. Проте він мовчки заліз на мотолигу. Я теж заліз.
– Паєхалі. У нас пріказ.
– Ну і х**н с нім, паєхалі! – Косий, водій МТЛБ, теж був здивований. – Но ждать я вас там нє буду. Виґрузілісь і сразу с**алісь.
– Садітєсь, паєхалі! – Жила звернувся до братів, які продовжували нерухомо стояти.
– Нє, ми нє смєртнікі! Ми жить хатім! Ми нє єдім.
Наше «таксі» заглохло саме в тому місці, куди хвилин 20 тому були прильоти. Косий матюкнувся, відкрив люк і почав щось шаманити. За 5 хвилин ми вже їхали далі.
Сокіл вже чекав нас на дорозі.
– Ну нарешті! А де ж іще двоє бійців?
– Вони відмовилися їхати.
– Ого. Чому?
– Сказали, що хочуть жити.
– Ясно. Потім з ними розберемося. Поїхали!
Полковник сів на броню поруч з нами. Мотолига заторохтіла і рушила. Їдемо по замерзлому болоті попід посадкою. Сутінки поступово перетікають в ніч. Раптом машина видає жадібний гуркіт і зупиняється. Механік намагається щось нашаманити, але безуспішно.
– Йдемо пішки? – Злізаю з мотолиги.
– Та зачекай, може полагодить, – не втрачає надії командир.
– Якщо полагодить – наздожене і підвезе.
Я взяв дві труби, командир – воду, замполіт – буржуйку, яка для однієї людини виявилася заважкою, тож водою навантажили мене, а командир взявся допомогти своєму заступнику.
– Друже Перун, знаєш, якщо ворог нас зараз побачить, то стрілятиме спершу в тебе. Ти йдеш із цими трубами попереду, як із якоюсь таємною зброєю.
– Ні, друже Сокіл, першого зазвичай пропускають, стріляють у другого, бо першими відправляють тих, кого не шкода, – я підтримав армійські жарти командира.
Болото, розчавлене гусеницями, замерзло на дорозі. Жодного рівного місця. Темрява. Перечіпаєшся на кожному кроці. Але треба йти. За посадкою почалася перестрілка. Туди краще не ходити. Не з буржуйкою, так точно. До нас прибився песик, лащиться. Його радість від зустрічі передається нам, іти стає легше.
Ось, ген за тим поворотом має бути точка евакуації. Підходимо ближче. Ні, це має бути за наступним поворотом. Ідемо далі. З каски, куртки, бороди звисають бурульки. За цим поворотом посадка закінчується, а не повинна була б. Командир вмикає «Кропиву». Так і є, ми пропустили точку і підійшли впритул до ворожих позицій. Тихо вшиваємось, поки нас не помітили.
Ось і наша точка. Серед дерев ворушаться білі кучугури. Це наші в масхалатах. Вітаємось, коротко обговорюємо обстановку, передаємо інвентар, повертаємось назад, цього разу навпростець, через поле. Песик, який супроводжував нас всю дорогу, кудись подівся, розчинившись у пітьмі. Доходимо до лісосмуги. Кулеметна черга. Кулі пролітають над головами. Ми падаємо на землю.
– Свої! Не стріляйте! – Кричить командир. Стрілянина припинилась. Ми продовжили свій шлях, про всяк випадок змінивши траєкторію. Ось і лісосмуга, там далі мотолига, яка так і не завелася. Ось вже й село, зруйноване обстрілами, але нам треба далі, до наступного. Минаємо будинки, знову польова дорога. Місяць і зорі освітлюють шлях. Телефон зловив сигнал зв’язку.
– Ми йдемо пішки, підходимо до зупинки. Зустрічайте, – зв’язок обривається, сподіваємось, нас почули. Через 5 хвилин попереду бачимо фари. За нами приїхали два брата. Мовчки залазимо в позашляховик. Мовчки їдемо. Про що з ними говорити?
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна обрати ТУТ