Здавалося б, а що тут кардинально відмінного від наземної реальності? Але ні. Чимало тут свого уявного та символічного. Чого варта тільки інфраструктура, що допомагає тобі потрапити до підземки: спершу сходинки переходів, потім погрозливі турнікети, нарешті неспішні ескалатори. Все це портали в інший вимір, за справним функціонуванням яких наглядають пильні жерці та хранителі. А чи вам кортіло бодай коли-небудь щось голосно вигукнути в просторах-проміжках між ескалаторами, де дивовижне відлуння? Достатньо просто дзвінко сказати «Агов!» — ось тут і починається дія уявного…
Метро сповнене символічних значень. Передовсім це неодмінні алюзії до античної міфології: безконечні подорожі до підземного краю, ці Орфеєві та Персеєві митарства. Не сумнівайтеся, в уяві багатьох людей метро населяють різного штибу хтонічні істоти, що ховаються в безоднях тунелів. Чи це насправді не вони збуджують свідомість терористів, яких усякчас пориває щось замінувати? Але у випадку з підземкою маємо справу ще й із техногенним доповненням до міфологічної символіки. Змій потяга голосить, вислизаючи з печерного отвору, і відчайдушно волає, закликаючи забиратися з дороги.
Читайте також: Культура без альтернатив
Совєтські символи, які практично неможливо декомунізувати, все ще нагадують дещо іншу, тоталітарну міфологію: важкі мармурові плити в довжелезних залах-вестибюлях, схожих на язичницькі божниці, загадкові фрески з героями пролетарської праці чи домодерними ликами давньоруських володарів, станції з притуманеним освітленням, мовби в усипальнях напівбожественних вождів, і попередні ритуальні найменування — така безпретензійна еклектика тільки підкреслює сакральність цього топосу… Жовтнева, завод «Більшовик», Ленінська, Дзержинська, Жовтневої революції, Піонерська, Комсомольська… Скільки їх було? У метро вже давно роз’їжджає покоління, яке навряд чи їх пам’ятає. Але совєтська утопія метрополітену терпелива. Колишні підземні палаци для мас мали поневолити людську увагу, створюючи позірне уявлення про величність народу. Нинішня масова культура засобами електронних гаджетів переводить уяву у віртуальний простір. Тепер мало хто запримітить архітектуру гігантоманії, масове скупчення народу й прохололе однозвучне начитування у вагоні поїзда, яке нагадує тембр голосу Великого Іншого з радіоприймача: «Наступна станція…»
Метро — це масовий вид транспорту. Вся його апокаліптика прокидається в години пік, тобто рано-вранці та ввечері. Гортань підземних галерей почергово всмоктує та випльовує стовковисько. На деяких станціях незмога запхатись у вагон. Тебе буквально заштовхують. Комусь до вподоби така урбаністична підземна романтика. Хтось, навпаки, у розпачі. Здавалося, це бюджетний варіант пересування. Його завше уникатимуть ті, хто зроду-віку не вибирається зі своєї автівки й радше погодиться проводити час у довжелезних заторах, аніж відчуватиме лікоть ближнього. Та є вже й ті, хто свій час цінує більше за власний комфорт.
І нехай маса в метро атомізована, кожен навчився поводитися осібно. Втім, якщо й можна тут зберегти свою приватність, то лише візуально. Просто не зустрічатися очима з позирком іншого. Спробуйте не відводити очей від людини, яка сидить навпроти. Якщо ваші погляди перетнулися, доконче виникне візуальний двобій, переможцем із якого вийде той, хто не відвів очей.
Читайте також: Соромна втіха від кіно спрощеного жанру
Можна підпорядкувати свою візуальність екранові телефона, а свій слух — навушникам, але тактильність та нюх і далі будуть відчутними інформативними подразниками. Про масовість тобі неодмінно нагадає близькість усякого, хто впритул стоїть біля тебе. Торкання годі уникнути. І нехай усі вдають, ніби їх це не обходить. Ти один в олюдненій пустелі таких самих самотніх пасажирів. Виняткова справа — запахи. Добре, якщо це парфуми, а не натруджений дух або невигадливі етилові випаровування. Зовсім інша історія, коли до підземки потрапляє безхатченко й несе окрім повівів іще й особистий темп життя. Його поведінка нарочито асоціальна, кінічна, бо він живе у своїй міфологічній дійсності. Цікаво, як він сюди потрапляє? Либонь якийсь Харон його доправляє, щоб він мандрував колами вічного повернення. Поїзд-бо їде про колу, поновлюючи нестримний колообіг часу. Ти можеш не переживати, що Морфей приспить тебе й ти проїдеш свою станцію. Все повертається, і вона теж.
Дехто спускається в метро, шукаючи слави. Багатьом хочеться випробувати роль Гомера. Заглушаючи гуркіт потяга, співці під гітару, баян або флейту, а часом згодиться й а капела, воліють підзаробити, а заразом і звеселити тебе, щоб ти не знидів. Їх не цікавить, чи ти згодний усе це слухати.
Читайте також: Публіка та громадська думка
Метрополітен є велетенським топосом видовищ. Його спектакулярність пронизана характерною драматургією. Актори переповідають складні сюжети фантастичних історій, де оприявнюється плин долі, а на роль спасителя згодиться будь-який платоспроможний глядач-пасажир.
У метро, у цьому техногенному хронотопі, ти маєш шанс звідати, чим стає альтернативний світ. Однак метрополітен не завжди матриця, а почасти лабіринт, який крім безликих повсякденних героїв має і свої таємниці.