Міф — це специфічне, сказати б, уважне ставлення до певного явища чи проблеми, змальовуючи яку, ми демонструємо цілковиту відданість, ба навіть заангажовану суб’єктивну позицію, на відміну від об’єктивно-холодної осмисленості. Найчастіше міф розгортається в процесі мовлення. Це завжди чиясь гадка, що огортається розповідною структурою.
Творячи міф у давнину, людина часто вигадувала. Втім, в міфі неможливо помилятися, позаяк не існувало ще фундаментального розрізнення між істиною та хибою. Людина, котра ще не навчилася себе виокремлювати з колективу, часто ототожнювала й себе з тим, про що говорила. Через міф вона мислила свою причетність до світу. В міфі всі речі взаємопов’язані. Відтак, легенди, фольклорні оповіді, казки та багатющі художні образи часто складають виразне сакральне тло міфу.
Проте міфи не завжди існують поодинці. Стається й так, що вряди-годи вони об’єднуються в особливі системи, хоч і не завжди чітко упорядковані, однак достатньо сукупні та поєднані, щоби складати певну цілісність. Тоді можна говорити про «міфології». Щоправда, таку ж назву має і наукова дисципліна, в межах якої вивчаються міфи, а також форми, що виникають на їх основі, та й ціла міфотворча активність людської свідомості. Саме на цьому рівні стає зрозуміло, що не всі міфологічні нашарування повністю вдається прояснити. От тоді тільки й дозволено стверджувати, що міфології стають не просто результатом невимушеної творчості, а перетворюються й на неординарний інструмент виховання, а часом і поневолення.
Читайте також: Дивовижні зрощення
Оскільки в нашому повсякденному висловлюванні застосовується чимало міфологічних кліше, особливо з давньогрецької міфології (Ахіллесова п’ята, Авгієві стані, Сізіфова праця), то міфологічне мислення видається мало не зовсім природним. У давнину самі боги вважалися творцями міфів, які люди використовували їх як істинні повідомлення, адже в них містилися первісні пояснення світу чи особливості культурного буття. Часо-простір міфу нерідко зациклений. Можливо через це архетиповим для різних культур є «міф про вічне повернення».
Міф часто перетворювався на знаряддя впливу на людину. Гомер і Гесіод, які активно використовують міфи, нерідко по-різному ставилися до них. Перший час від часу вдається до раціонального тлумачення міфу, а другий убачає в ньому радше неабияку силу, попри його незавершеність і хаотичність. Геродот, той узагалі наводить міфи в історичних оповідях, попри те, що нині історію ми пов’язуємо зі сферою, де міфи мали б спростовуватися. З’ясовується, що міф одночасно може вчити й шкодити, розраджувати чи завдавати розпачу тощо.
Таким чином, міф поволі перетворювався на специфічну форму культури, яка справджувалася в повсякденні. Втім, напевно Ферекід Сироський одним із перших почав визначати міф як абстракцію, за допомогою якої перед людиною розкривається сакральне. Там, де неможливо, чи навіть небезпечно, зрозуміти щось буквально, вдаються до опосередкованих форм. Щоправда, міф від цього перестає бути живим осередком, він руйнується. Софісти свідомо вдавалися до міфів, але не лише в якості обману, а й дидактичної та педагогічної сфери. Міф створює показову критичну ситуацію, в якій показаний шлях виходу з утруднення.
Відомо, що Платон загалом був не високої думки про міф і міметичну сферу. Міф, хоча й виступає різновидом брехні, все ж містить і дещицю істини. Тому філософ охоче вдається до міфів, які конструює сам із виховною метою. Міф допомагає йому в складних аспектах мислення. Важливими тут стають доступні в поясненні міфологічні образи. Відтак, контрольована міфологія потрібна. Аристотель теж говорив про близькість міфу та філософії: хто любить міфи, той філософ і художник. У міфі бачиться первісне знання з властивою йому здатністю переконувати. А головне: міф спричиняє зачудування та неабияку мистецьку насолоду.
В елліністичну добу інтегративну здатність міфу розкриває Евгемер. На його думку, міфи дозволяють зберігати в пам’яті людей справжніх героїв. На цій підставі можна згуртувати цілі покоління силою прикладу й утримувати в свідомості легендарні образи. Для стоїків міфологія допомагає збагнути складну структуру космосу, побачити в ньому одухотворену сутність. За ними й неоплатоніки розпізнавали у міфах моделі світової душі.
У середньовічному мисленні міфологічна складова ніби доповнює реальне буття картинами не лише потойбічних страждань, але й можливими перспективами спасіння. Люди гадали, що міф може бути так само реальним, як і поцейбічний світ. А в часи Ренесансу за допомогою міфу людство відкрило можливість досягнути, бодай і символічного, проте бажаного безсмертя. Відкриття божественного виміру в людині оприявило нову силу — титанізм. І якщо життя можна було виправдати через міфологізацію людини, в самому міфі таки часто бачили вигадку.
Читайте також: Секретна бухта
Новий час приносить переконання, що міфологія надається для «обґрунтування» державної влади. Гобс розглядає міф як пізнавальну та психологічну систему управління, використовуючи образ біблійного чудовиська Левіафана. Віко наполягає, що в міфові міститься не тільки вигадка, а й справжня історія людей, які ще не давали собі раду в раціональному осмисленні світових подій. Так, міфи зараджували в формуванні нових європейських націй. Романтики, підхопивши тезу про «дух народів», пов’язували міфи з поетичною свідомістю. А скільки ж у тих міфах міститься сюжетів для творчості? Чи не варто тоді плекати міфологію, щоби неухильно пробуджувати сонну уяву людства? Романтичний міф перетворюється на один із символів безконечного. Недарма близький до цієї думки Шелінґ називає його несвідомою творчістю й потягом до нескінченного.
У ХІХ-ХХ столітті дослідники архаїчних суспільств добачають у міфі ознаку одухотворення природи (Тайлор), яка пізнається в багатоманітних формах ритуалу, бо міф відтворюється певними діями (Фрейзер), наприклад, перформативними (Арто), а через слово неодмінно відтворюється первозданна реальність (Малиновський). Ваґнер закликав до оновлення мистецтва, створюючи музичні драми з міфологічними сюжетом, що спостерігається в його тетралогії «Перстень Нібелунґа». Про міф як вираз поетичної уяви та релігійного діонісійства говорить і Ніцше. Апелювання до міфу спостерігається і в психологічних теоріях. У природі міфологічного мислення розкривають збудливі афекти, як-от, страх і надія (Вундт). Фройдова міфологізація сновидіння дозволяє тлумачити сни, а деякі аспекти психіки отримують імена міфічних героїв (Едипів комплекс). Отже, міф хоча б частково пояснює історію культури та духовний уклад особистості. Ба більше: він стає історичною формою символічного вираження архетипів, чи то пак, несвідомих станів у вигляді богів та інших міфологічних істот (Юнґ). Касирер звертається до міфу як однієї з символічних форм життя, а Леві-Строс розглядає його в якості структури, що організована у вигляді бінарних протиставлень (добро/зло, чоловіче/жіноче).
З іншого боку, після того як політичні ідеології навчилися маніпулювати суспільною думкою за допомогою міфів про вождів, героїв, доленосних подій тощо, міфологічна свідомість людини привчається шукати ворогів, змовників, зловмисників на різний штиб. Це дозволяє міфу й надалі трансформуватися. Та це вже різного роду забобони, окультні практики, магія, чаклування й гадання. Міф чудово приживається в паранаукових концепціях (снігова людина, Бермудський трикутник, НЛО, полтергейст, левітація, екстрасенси) й у квазінауці (псевдоісторичні концепції). Нарешті, подібні теорії жваво перебираються в медіа-простір, знаходячи там благодатний ґрунт у низькому освітньому рівні суспільства.