1987-го вже можна було говорити про речі, котрі кілька років тому бачилися немислимими. Хоча в офіційній риториці політики оперували малозрозумілим поняттям «підтримка Перебудови». А тим часом на практиці естонці почали створювати інституції, необхідні для незалежної держави.
Однак річ у тім, що IME має фундаментальніший аспект. Досі переважно вважалося, що всі радянські республіки після розпаду СРСР у 1991-му починали з нуля. Приклад Естонії засвідчує іншу реальність: насправді вони мали неоднакові стартові позиції.
До 1990-го політики говорили тільки про «підтримку Перебудови», але після поразки естонської Комуністичної партії на виборах нові сили – Народний фронт і Конгрес Естонії – взяли курс на повну незалежність і діяли відповідно. Тож невдовзі вже існували власна поліція, прикордонна служба, армія тощо – всі необхідні для незалежної держави інституції. Жодних сумнівів не лишилося; єдине, чого не знали естонці, – коли саме здобудуть самостійність. У своїй нещодавно опублікованій докторській дисертації фінський дослідник Гейккі Раусмаа розвінчав деякі стандартні міфи про шлях Естонії до незалежності.
По-перше, за його словами, попри загальноприйняту думку, нібито офіційне Гельсінкі не надавало істотної підтримки Естонії та іншим країнам Балтії в їхніх прагненнях до незалежності, насправді воно забезпечувало суттєву допомогу. Просто через страх перед закидами Москви щодо втручання у внутрішні справи Радянського Союзу північні сусіди могли надавати естонцям лише завуальовану підтримку – через програми культурного обміну. Фінляндії вдалося замилити очі Кремлю, говорячи про культурні відносини, тоді як Естонія наголошувала на своїй «підтримці Перебудови». Обабіч Фінської затоки було забезпечено ефективне маскування.
Читайте також: Успіх «електронної» Естонії починався зі школи
За словами Раусмаа, необхідність дбати про рівновагу у відносинах між Таллінном і Москвою позначилася на популярності фінських лідерів, особливо президента Мауно Койвісто, якому доводилося робити офіційні заяви, уникаючи критики дій Радянського Союзу. Особливе обурення викликало мовчання очільника держави у відповідь на кровопролиття у Вільнюсі та Ризі в січні 1991 року. Фіни не могли зрозуміти обережності своїх лідерів.
Не забуваймо, що звичайні громадяни країни тоді постійно допомагали естонцям. Кордони відкрилися, тож стали можливими подорожі до Фінляндії. Чимало тамтешніх людей приймали своїх південних сусідів і допомагали їм. Але Койвісто не міг говорити правду й тому поступово втрачав популярність серед співвітчизників.
По-друге (і це, на мою думку, важливіше), Раусмаа розвінчав міф, немовби всі колишні радянські республіки починали з нуля.
Окрім створення державних структур, Естонія та її політики діставали значну допомогу від Фінляндії. Знову ж таки її надавали в межах програми культурного обміну.
Лише 1991 року Естонія отримала 50 млн фінських марок фінансової допомоги. На той час радянський карбованець практично знецінився, тож зростала потреба в конвертованій валюті. Завдяки цим коштам естонські партії та державні структури могли купувати те, до чого не було доступу в СРСР.
Читайте також: Фінська затока – переправа успішності Естонії
Фінська допомога не обмежувалася грішми. Фіни організовували для естонських політиків та чиновників тренінги з формування демократичних інституцій, зокрема партій, органів місцевого самоврядування, армії, поліції, прикордонної служби тощо. Така підтримка теж мала неабияке значення. Отже, від Гельсінкі Таллінн мав колосальну допомогу. Хоча незайве нагадати, що було сприяння й багатьох інших сторін: Швеції, Данії, Німеччини, Норвегії, США.
З огляду на всі ці аспекти є очевидним, що, проголосивши 1991 року відновлення незалежності, Естонія починала зовсім не з нуля. Вона мала досить міцний фундамент. Питання про те, наскільки потужним він був і чи відбувалися подібні процеси в інших республіках Радянського Союзу на межі краху останнього, залишається відкритим і потребує дальших наукових досліджень.