Голос дочки емігрантів, колишніх львів’ян, справляв просто неймовірний, магічний вплив на аудиторію. Попри нестачу офіційної інформації, байдужість до постаті Квітки Цісик на рівні нашої держави, відсутність у продажу легальних записів, традицію медійної тиші, яку почали порушувати лише віднедавна, про неї все-таки багато говорять прості слухачі. Зайдіть на будь-який пошуковий портал – і переконаєтеся самі: те, як відгукуються про неї інтернет-користувачі, дивує силою реакції, глибиною емоцій. Слова бувають сьогодні прикро заяложеними й від того не завжди щирими, але тільки не тут. «Її неможливо слухати без сліз»; «Той, хто хоч раз почув її голос, не забуде ніколи»; «Вона змушує нас згадати, що ми українці», – злагодженим хором промовляють ті, хто знає і слухає Квітку Цісик.
Тож маємо певний, у хорошому сенсі, міф Квітки, в якому за відповідними художніми законами реальність множиться на фантазію, приватне переплітається із соціальним, а одиничний людський шлях стає символом нашої спільної історичної долі. Дитина з родини переселенців третьої, повоєнної хвилі, народжена вже в Америці, жителька сучасного Нью-Йорка з несучасною, «галицькою» вимовою, типова, на перший погляд, діаспорна українка з Манхеттена, яка вперто не бажає забувати, хто вона і якого роду. тому в розпал вдалої стовідсотково американської кар’єри вона робить нестандартний крок: власним коштом записує високопрофесійні некомерційні диски українських пісень, що стають невдовзі концентратом вітчизняної мелодійності й дивовижним чином розповсюджуються на межі 1980–1990-х в нашій країні, по суті, ще радянській, а тому позбавленій власного культурного звучання.
Першопричиною виникнення прекрасного міфу Квітки стало її дивне ім’я, котре випромінює потужну художню енергію. Ми не знаємо, що спонукало подружжя Цісиків назвати саме так свою молодшу дочку, адже ніхто інший із родини не міг похвалитися екзотичним найменням: ані старша сестра Марія, ані самі батьки Володимир та Іванна. Не всі знають, що у Квітки був іще й англомовний артистичний псевдонім Кейсі (Kаcеy), утворений від поєднання її українських ініціалів. Це друге ім’я ідеально доповнювало специфічний імідж студійної співачки, в репертуарі якої були рекламні ролики, демоверсії пісень композиторів-початківців, різноманітні бек-партії (додаткова вокальна озвучка фонограм зіркових виконавців), вокальні саундтреки до кінофільмів. Порівняно із записами українських пісень такі форми музикування бачаться більш рутинними, але саме вони становили основу ділового життя Квітки, її «вокального бізнесу».
Міф Квітки не відбувся б, якби не його друга складова – роль родини, однієї зі згуртованих музичних династій, на котрі така щедра українська культура (згадаймо принаймні Сокальських, Лисенків, Стеценків). Сім’я Цісиків іще за львівських часів була знана й шанована в професійному музичному світі. Батько – скрипаль-віртуоз, сестра – блискуча піаністка, тож сама домашня атмосфера визначила майбутнє Квітки. Але дівчина таки підкоригувала родинну традицію – обрала професію популярної, а не академічної виконавиці. Втім, вона стала висококласним «синтетичним» музикантом, співачкою необмежених можливостей, шкала яких сягає від кантрі чи джазу до оперної колоратури. До музично-родинного оточення, в якому «зростала» Квітка, належали і два її чоловіки. Перший – композитор і аранжувальник Джек Корнер, другий – звукорежисер, власник студії звукозапису Clinton Recording Studio Ед Ракович. Показово, що обидва вони, як і сестра Марія, мають безпосереднє відношення до головної «справи родини» – створення сольних українських дисків співачки.
З усієї родини найбільшу роль у її мистецькому становленні відіграв батько. Саме йому дочка присвятила свій перший диск «Kvitka». Може, таким чином вона просила пробачення за те, що, попри його сподівання, так і не стала скрипалькою. Вона часто повторювала: «Я мала його пальці й техніку, але мріяла співати й досі почуваюся винною, що покинула скрипку». Зрештою, інструментальне минуле виразно проступає в її творчому портреті: рідкісний вокальний тембр Цісик містить у собі очевидні скрипкові тони.
Професійне життя Квітки як студійної вокалістки, активне й напружене, складалося цілком успішно, зокрема, й завдяки розумному вибору спеціалізації. Вона не ставила собі за мету масштабну сольну діяльність, проте співпрацювала з багатьма великими бізнес-корпораціями і впродовж 16 років – від 1982-го й до останніх місяців життя – була «офіційним», єдиним голосом компанії Ford Motors. У цій діловій сфері Квітка мала вражаючі досягнення: за статистичними підрахунками, її голос звучав у світовому медійному просторі не менш ніж 22 млрд разів, що становить абсолютний рекорд серед рекламної музичної продукції. Відеоверсія її першого джинглу для Ford Motors «Have You Driven a Ford Lately?» стала справжньою класикою жанру й показала світові Квітку такою, якою вона була: напрочуд органічною, з тендітною статурою та неймовірним вокальним тембром, у якому виділяється особливий, дзвінковий обертон, притаманний лише сопрановій колоратурі. Родичі згадують, що в буденному житті вона любила sport life (спортивний стиль) і захоплювалась швидкісними авто-моделями.
Рекламна «спеціалізація» подарувала Квітці її третє, «титульне» ім’я Jingle-diva – Королева джинглів, яке вказує на винятковий професійний статус співачки й доводить, що Америка не тільки визнала, а й полюбила її як свою. Хоча так само легко зрадила в історії з «украденим» «Оскаром». 1977-го Квітка записала саундтрек до фільму «Ти світло мого життя» («Уou Light Up My Life») режисера Джозефа Брукса, де зіграла, крім того, епізодичну роль. Однойменна музична композиція із цієї стрічки здобула нагороду Американської кіноакадемії як «найкраща пісня для кіно». Але на оскарівській церемонії її представляла, а відтак і «привласнила» вже інша виконавиця, прагматична й не дуже перебірлива щодо професійної етики Дебі Бун. Квітка не подавала позову до суду. Як пояснив Ед Ракович, не хотіла порушувати власну внутрішню гармонію.
Матеріальним фундаментом Квітчиного міфу є два (більше вона не встигла) диски – «Kvitka. Пісні з України» (1980) і «Два кольори» (1989). Обидва свого часу номіновані на премію «Ґреммі» в категорії «сучасний фолк». В єдиному відеоінтерв’ю 1992 року, записаному нинішнім директором Національного симфонічного оркестру України Олександром Горностаєм у нью-йоркській студії, Квітка докладно пояснює свою мотивацію щодо появи цих платівок: у відповідь на нескінченні розповіді колегам про Україну з її унікальною пісенною культурою завжди чула прохання «щось показати», але на гідному рівні продемонструвати було нічого, тому й виникла ідея сольного студійного проекту «найвищої професійної проби» (передусім це стосувалось якості аранжувань та відповідного виконавського інструментального колективу). Загальна сума, витрачена співачкою на запис, сягала $200 тис. – у 1980-х то був неабиякий статок. У результаті українська культура справді здобула неоціненний художній капітал у вигляді добірних мелодій і текстів, уперше записаних на світовому рівні. У цьому своєрідному Квітчиному «саду» представлено національний пісенний універсум: давні колискові («Ой, ходить сон»), фольклорні шедеври козацької доби («Верше, мій верше»), ліричні романси ХІХ століття («Ой, не світи місяченьку»), сучасні естрадні хіти («Черемшина» Михайлюка – Юрійчука), пісні, що стали музичними архетипами України («Два кольори» Білаша – Павличка). А над тим «садом» бринить мелодія Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори». Озвучити словами все, що є в тих Квітчиних «Горах», неможливо: у них блукає наша українська доля, «розпатлана життям», роздерта між Карпатами і Нью-Йорком, загублена між історією та сучасністю. Вона озивається до нас янгольським голосом – голосом Квітки Цісик.