Але час від часу з того приватного раю треба буде вибиратись у світи широкі, бо ж за рік плануються вибори, та і бізнес, і капітал потребують уваги. Тож так чи інак, але політики – і владні, й опозиційні – будуть змушені повертатись в українські та світові реалії. Їх навряд чи турбуватиме питання, як живе населення ввіреної (підвладної) їм території. Так, саме території, адже від незалежності України залишається не так багато ознак. Україна дедалі більше залежна від приватних інтересів сучасних капіталістів; похолодання у відносинах між Києвом і Брюсселем та Вашингтоном, чергового «газовату» у взаєминах між Києвом і Москвою. І якщо країна Україна існуватиме і надалі, то держава Україна може залишитись на політичній та адміністративній мапі світу лише номінально. І жодних претензій українська спільнота не може нікому висунути, оскільки спокійнісінько спостерігає за знищенням державності і байдуже знизує плечима, коли невелика група інтелігентів і гурт динамічного студентства до хрипу закликають зберегти українську культуру та боронити українську мову.
Суспільство, а це ми з вами, у час соціально-економічної кризи та фінансових потрясінь спроможне боронити своє право на нормальну зарплату та придатні до життя родини умови праці; трапляється, «припікає» комуналка або збільшення податкового тиску на сімейний бізнес – щоб допомогти бізнесу сімей олігархічних. Фактично досі суспільство живе в координатах, заданих ще у час панування ідеології ленінізму (матеріальне є первинним, а духовне та культурне – вторинним), і національні питання йому болять дуже рідко. А шкода! Тому що неповага до освіти і культури (в класичному, а не попсово-гламурному сенсі!), переведення їх у сферу «остаточного принципу» та «оптимізації» у державному фінансуванні призводять до, по-перше, втрати поваги до навчання та культури поведінки і, по-друге, втрати престижності таких професій, як учитель, освітянин.
І тому донька моєї сусідки, яка наступної весни закінчує школу, на моє обережне «Оленко, куди вступатимеш?», мені щиро відповіла: «А я далі вчитись не піду, у школі набридло! Я по кастингах ходитиму, у телевізійне шоу хочу потрапити!»… А в сусідньому міні-маркеті вантажники, молоді та не дурні, судячи з їхніх розмов, хлопці, кажуть: «А нащо та вища освіта, що потім з тим дипломом робити?» А культуру вже здавна численні телевізійні серіали, розважальні програми та статті про життя героїв мильних опер або популярних ансамблів перетворили на суцільне шоу. Як зазначив директор Інституту Адама Міцкевича (Польща) Павел Поторочин, «ми потрапили у час непереможного гламуру і ширвжитку від культури». Можливо, в Польщі можна знайти бодай якийсь «ширвжиток від культури», а в Україні й того немає… Натомість бачимо засилля російських ведучих, дехто з яких володіє російською мовою на рівні середньої школи, наче граматично правильно формулювати речення та висловлювати свою думку зрозуміло їх у театральних інститутах не навчено…
Суспільство дозволяє людям, які в темні роки пізнього СРСР та у хижі 1990-ті накопичували свої капітали, в останню чергу дбаючи про гуманітарну сферу в житті особистому та своєї родини, формувати політику цілої немаленької країни. А згадані вище люди так і не призвичаїлись до цієї країни ставитися з належною повагою – це територія для заробляння грошей і їхньої конвертації у владу та навпаки. Навіщо цим модерним капіталістам інтелектуально розвинене, освічене суспільство: що більше людей, здатних до критичного мислення та готових боронити свої соціальні та національні права, то більше ризиків для комфортного і безбідного життя капіталістів та їхніх родин і колег. Тим більше, що справді є, де сховатись у разі потреби.
І їх не обходить насправді, в яку прірву вони кидають маленьких українців і яку роль унаслідок власної впертості та їхніх дій буде змушений відігравати президент Віктор Янукович: схоже, що його міжнародні візити незабаром обмежуватимуться маршрутами Куба – Бразилія – Венесуела – Гондурас – Білорусь… А там і до Північної Кореї недовго… Тож, можливо, краще справді тихенько сидіти у Межигір’ї?