Сприймання Європейським Союзом розвідки характеризується двома словами: наївність і параноя. У ЄС немає своєї розвідувальної служби, а також доступу до розвідданих, зібраних членами спільноти та їхніми союзниками. У цьому є свої переваги: керівникам Євросоюзу не треба перейматися оберіганням секретної інформації (бо вони її не знають); не потрібно їм і морочитися з повсякденними юридичними та політичними аспектами контролю за інформацією, наприклад рівнем доступу шпигунів до приватних даних. Серед мінусів те, що вони не бачать користі від розвідки й відчувають непереборний страх (а ще, не виключено, певну заздрість) до можливостей розвідувальних служб, особливо американських.
Але саме Європейський парламент голосує за правила захисту даних, Європейська комісія веде перемовини про угоди з іншими країнами, а суд ЄС виносить остаточне рішення про те, чи відповідають ці угоди стандартам. А в жовтні 2015-го Європейський суд за рекомендацією Єврокомісії та під оплески багатьох парламентаріїв визнав недійсною угоду про «безпечну гавань», яка протягом останніх 15 років дозволяла іноземним компаніям зберігати персональні дані європейців на американських серверах.
Така схема була надзвичайно вигідна як гігантам інтернет-економіки, що могли безперешкодно продавати свої послуги обабіч Атлантики, так і набагато меншим підприємствам, котрі, наприклад, займалися аутсорсингом послуг американським підрядникам. Але в основі цієї моделі лежала думка про те, що Америка забезпечує захист приватної інформації за європейськими стандартами. Після викриттів Едварда Сновдена, технічного співробітника американської безпекової служби, який утік до Москви, багато хто перестав у це вірити: «тотальне стеження» (якщо говорити орвеллівською мовою, яка прижилася серед прибічників Сновдена) за всіма даними, що зберігаються у США, видавалося грубим порушенням європейського права на конфіденційність.
Читайте також: Конференція НАТО: про Східну Європу, кібербезпеку, міграційну кризу та Грузію
Американці сприйняли таку реакцію європейців радше як «ставання в позу». Адже скандалом навколо матеріалів, опублікованих Сновденом, грубо маніпулювали. Крім того, за іноземцями стежать усі служби зовнішньої розвідки — для того вони й існують. «Збір масивів даних» (якщо вживати улюблений термін шпигунів) є невід’ємною частиною сучасної розвідки: усі розвідувальні служби, які можуть збирати й просіювати інформацію з інтернету, це робитимуть. Але американська розвідка працює на такому рівні законодавчого й судового контролю, рівного якому немає в жодній європейській державі. США — єдина країна, котра після президентської директиви від січня 2014 року трактує захист персональних даних іноземців та своїх громадян під час збору масивів інформації однаково.
Крім того, розвідувальні служби європейських країн дістають величезну перевагу від обміну розвідувальними даними зі США щодо тероризму, організованої злочинності й діяльності таких держав, як Росія та Китай. Неспроможність політиків визнати це перед власними виборцями свідчить про боягузтво й невдячність. А може, тут не обійшлося й без прихованого протекціонізму: за побоюваннями Європи щодо порушення конфіденційності ховається заздрість до першості Америки в цифрових технологіях. Старий світ помітно відстає і не може висунути конкурентів для Amazon, Apple, Facebook чи Google.
У такому непростому середовищі прийнятий минулого тижня проект угоди щодо нової домовленості на заміну «Безпечній гавані» скидається на певний тріумф. Під серйозним тиском інтернет- і технокомпаній обабіч Атлантики й з огляду на загрозу трансатлантичної «війни в торгівлі даними» обидві сторони заворушились. У новій угоді «Щит конфіденційності» (Privacy Shield) Америка запропонувала засоби обмеження й захисту на свої програми стеження. Європейці зможуть скаржитися в індивідуальному порядку або на рівні інституцій на порушення (зокрема, новому омбудсменові в Державному департаменті). Цю угоду переглядатимуть щороку.
Попереду ще чимало перешкод. Європейські національні агенції із захисту даних вітають цю угоду, але заявляють про бажання ознайомитися з нею детальніше (що можна буде зробити до кінця цього місяця). Якщо один із цих регуляторних органів залишиться невдоволений, він зможе заборонити компаніям у своїй країні надсилати дані до США. Це дасть поштовх іще одній затяжній юридичній битві, яка закінчиться, ймовірно, у Європейському суді.
Читайте також: ЄС: шви розходяться
Якщо чиновники з горем-бідою погоджуються на умови угоди, то борці за захист конфіденційності вважають «Щит…» фарсом. Позаяк розвідувальні служби діють у таємному режимі, як можна з’ясувати (якщо не з’явиться новий Сновден), що хтось незаконно пхає носа до вашої інформації? Нова адміністрація у США може змінити правила, вироблені нині. І в будь-якому разі з якого дива взагалі вірити американським шпигунам? Тож на обрії над новою угодою вже збираються правові хмари. Але щойно Європейська комісія оприлюднить розширене «рішення про відповідність», Європейському суду буде важче опротестувати «Щит конфіденційності». Тим часом трансатлантична економіка даних, не виключено, і далі набиратиме обертів.
очистити пам’ять
Попри всі реальні й вигадані хиби, нова угода свідчить, що трансатлантичні перемовини досі працюють. Це дає надію кволому Трансатлантичному торговельному та інвестиційному партнерству (ТТІП) — аналогові Транстихоокеанського партнерства, укладеного між США й 11 іншими тихоокеанськими державами 4 лютого. А ще свідчить про те, що на обох берегах океану розуміють важливість трансатлантичних зв’язків. Панічність Європи сердить Америку, а самовпевненість останньої лякає і дратує Старий світ. Але обидві сторони потрібні одна одній. Європа — найбільший торговий партнер Сполучених Штатів. Америка — ключ до європейської безпеки (минулого тижня це підкреслила заява США про збільшення вчетверо видатків на оборону для стримування Росії в країнах уздовж східних кордонів НАТО).
Але ще важливіше те, що «Щит конфіденційності» може зупинити сповзання до роздроблення кіберпростору по лінії державних кордонів. Інтернет від першого дня бореться за те, щоб залишатися простором без кордонів заради руху ідей і торгівлі. Тим часом країни на зразок Китаю встановлюють, як їм здається, верховну владу над своїми комп’ютерами й мережами, захищаючись від загроз «інформаційної зброї» (деінде відомої як «новини»). Іншим теж кортить повторити цей приклад. Якби США і ЄС, у яких спільна історія, інтереси й цінності, не змогли домовитися про захист даних своїх громадян, то що казати про решту?
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com