Невже бард-дисидент та співець перебудови можуть бути опорами «єдиного культурного простору», який утримує українців у геополітичній орбіті Москви? Щодо Висоцкого в мене жодних сумнівів немає. Я виріс на його піснях, а тому майже певен, що зараз він давав би концерти в окупованому Донецьку, розважаючи «ополченців» піснями про героїв-фронтовиків. Уявити Цоя в обнімку з Моторолою важко, але траєкторії людських доль бувають малопередбачуваними. Хто міг уявити, що борець з ГУЛАГом Солженіцин під кінець життя заспіває осанну неосталіністові Путіну? Втім, річ тут не в поглядах конкретних особистостей. Між Кобзоном і Макарєвічем ідеологічна прірва: перший не вилазить із «ДНР», а другий демонстративно виступав у звільненому Слов’янську. Один підтримує путінський режим, інший в опозиції.
Але на макрорівні Кобзон і Макарєвіч виконують одну роботу: працюють на збереження російсько-українського «єдиного культурного простору». А отже, об’єктивно сприяють збереженню нашого колоніально-метропольного «братства», бо іншої парадигми взаємодії з Україною не знають ані московські ватніки, ані московські ліберали. Причому умовний Макарєвіч є небезпечнішим, бо представляє більш привабливий варіант Росії — без брутального мілітаризму, казенного православ’я та мистецького кітчу. Не дивно, що серед української інтелігенції й досі циркулює ідея, нібито «дружба» з Росією можлива, тільки не з теперішньою, путінською, а з іншою — ліберальною, співцями якої будуть не кобзони з ґазмановими, а макарєвічі з ґрєбєнщіковими. І плодами цієї ілюзії в Москві колись неодмінно спробують скористатися.
Читайте також: Щупальця "руского міра". В'ятрович пояснив, чому Висоцкій і Цой небезпечні у руках Кремля
То що з цим усім робити? Тут мені пригадується власна історія. Аж до кінця підліткового віку я ріс на піснях Цоя, Шевчука, Лєтова, Висоцкого та багатьох інших, але переважно російських співаків. Чимало українців розпрощалися з російською музикою через Крим і Донбас, але в мене все сталося набагато раніше й не так драматично. Просто в якийсь момент я став відкривати для себе світ іншої музики: європейської, американської, української. Таке-сяке знання англійської та доступ до інтернету виконали свою справу, і дуже скоро мої плейлисти оновилися самі собою.
Бо виявилося, що хвалені «глибокі тексти російського року» часто не дотягують навіть до рівня американської попси. Що в музичному сенсі деякі кумири мого дитинства є в кращому випадку епігонами, а в гіршому — просто нездарами. Так само було і з літературою. Підлітком я зачитувався книгами братів Струґацкіх, але варто було відкрити для себе західну фантастику, як їхній блиск потьмянів. Особливо приголомшливою стала подорож у світ сучасної української музики — здійснити її в Луганську на початку 2000-х було не так просто. «Кому Вниз», «Плач Єремії», «Брати Гадюкіни» — то був, як тепер кажуть, розрив шаблонів. Це не значить, що я зненавидів російський рок. Просто виявилося, що він таки справді російський — чужий, у повному сенсі слова «іноземний». Отак, вдягнувши новенькі хайтекові кросівки, розумієш, наскільки незручні твої старі шкарбуни.
Читайте також: В'ятрович розповів, коли відносини з РФ можуть почати відновлюватися
Щойно я вислизнув із культурного гетто власної обмеженості, рок-н-рольні мацаки «російського світу» розтислися самі собою, бо колишні кумири втратили авторитет, а отже, потенційну здатність впливати на мене. Пригадуючи все це, я раптом зрозумів головний секрет «російського світу»: його культурна вітрина здатна приваблювати лише тих, хто не може або не хоче бачити інших вітрин. Впіймайте та продіагностуйте будь-якого українського адепта «великої російської культури» (чи то пак «російської цивілізації»). Найімовірніше, виявиться, що бідолаха відгородився від усіх інших культур: від західної — ворожістю до «піндосів» та «гейропейців», а від української — стіною жлобської зверхності та упереджень. Лише в цій штучно створеній темряві російська культура може мати такий надзвичайний блиск. На щастя, зараз усе йде належним чином: російська культура втратила статус «общєпонятной» і суспільство шукає інших книжок, фільмів, пісень. Написи: «Цой жив», наквецяні на стінах у 1990-х, стираються, бо поновлювати їх уже нікому, а отже, шагренева шкіра «єдиного культурного простору» зменшується. І коли процес добіжить кінця, вітрина «російського світу» вже нікого не загіпнотизує, навіть якщо звідти приберуть усіх кобзонів і залишать самих співців свободи та демократії.