Ви презентуєте в Парижі доповідь Chatham house під назвою «Битва за Україну», де, зокрема, йдеться про те, що РФ не можна стримати виключно дипломатичними заходами. Які додаткові дії з боку Заходу могли б стати ефективними проти російської агресії?
— Звичайно, лише дипломатичного рішення, передбаченого другою мінською угодою, недостатньо для зупинення війни в Україні. Щоби бойовим діям справді покласти край, Захід міг би, по-перше, активізувати свою двосторонню дипломатію як із останньою, так і з Росією, не обмежуючись виключно форматом Мінськ-2. Франція в цьому могла б відігравати роль локомотива. По-друге, Захід спроможний допомогти зміцнити інституції та реформи в Україні, бо саме сильною ця країна може обмежити російський вплив.
Звіт, презентований французьким депутатам, сенаторам, дипломатам, фінансовим аналітикам і журналістам, свідчить про важливість покращення бізнес-клімату в Україні. Які кроки влади могли б дати сигнал світові про таке покращення? Що має зробити Україна для збільшення своєї привабливості для іноземних інвесторів?
— Покращити загальну економічну ситуацію та підняти Україну в рейтингах на кшталт Doing Business — добра справа. Але цього не достатньо. Вона мусить боротися на всіх фронтах із корупцією та олігархічними інтересами. Це ключ від економічної привабливості: гарантувати безпеку зарубіжних інвестицій, подолати системну чиновничу корупцію та зупинити розкрадання національних активів олігархами. Поки Україна не змінила системи, економічні та фінансові реформи мають лише обмежений вплив на економічну привабливість країни, потенціал якої ще потрібно вивільнити.
Читайте також: Дейна Рорабахер. Улюблений конгресмені Путіна
Повернімося до мінських угод. Півтора року тому в інтерв’ю Тижню ви сказали, що ці угоди є «безперспективними, але неминучими». Чи змінив час вашу оцінку?
— Сьогодні я кажу, що мінські угоди неефективні, але необхідні. Зараз поясню, чому саме. З лютого 2015 року, коли ці документи були підписані, справи не просунулися вперед. Мир і досі залишається вельми примарною перспективою. Поза тим, саме до цих угод прив’язані санкції. Вийти з «мінського формату» нині, коли підстав для скасування санкцій немає, було б політичною помилкою. Я думаю, що і Франція, і Німеччина мусять змобілізуватися для допомоги Україні. Зокрема, для того, щоб розбити імідж, який формують московські політтехнологи, нібито Україна є некерованою та непрогнозованою державою, що не відбулася, із якою неможливо вести переговори. Що є важливим у мінських угодах і що не на часі втратити, то це чотири робочі групи. Навіть якщо політична неефективна, то економічна та гуманітарна працюють. Саме завдяки їм, зокрема, ведуться переговори щодо обміну заручниками й звільнення українських політичних в’язнів.
Наскільки рішення Сполучених Штатів надати Україні оборонну зброю змінює, на вашу думку, геополітичну ситуацію та перспективи припинення війни? Чи є підстави казати про нову американську політику на Сході Європи?
— На мою думку, згода на постачання зброї в Україну — це насамперед результат компромісу між лобістами з оборонного сектору на чолі з Маккейном та американським керівництвом. Йдеться про багаторічні зусилля, про політичний меседж, скерований більше до внутрішньої аудиторії, ніж до Києва або Москви. Сама собою зброя — протитанкові системи — покликана протидіяти новій російській збройній агресії, якщо така станеться. На мою думку, сьогоднішня політика Кремля скерована радше на виснаження супротивника та збільшення вартості реінтеграції Донбасу з метою підвищити ту ціну настільки, щоб вона стала неприйнятною для України.
Читайте також: Світові ЗМІ про «Кремлівський список»: «беззубий» документ, символічне повідомлення і реакція ринків
Українська преса пише, що Росія сьогодні орієнтується на пошуки гібридного миру в перспективі близьких президентських виборів, який стане, можливо, ще гіршим, ніж нинішня гібридна війна. Що ви про це думаєте?
— Я не зовсім поділяю це бачення. Закон про реінтеграцію, де Росію чорним по білому визнано агресором у війні з Україною, є очевидною тактичною перемогою Києва. Документ покладає на Росію відповідальність за те, що відбувається нині на окупованих територіях. Тож уся та риторика, яку поширюють промосковські лобі про те, що нібито настав час відмовитися від санкцій, втрачає аргументацію. Американська зброя в цій мозаїці фактів має нехай і символічне, але чітке значення. Я сказав би, що Кремль, найімовірніше, шукатиме не гібридного миру, а способів посилити тиск: як на Україну, так і на Захід. Я радше прогнозував би ескалацію напруження. Втім, якщо агресія з боку Росії справді зросте, це допомогло б Порошенкові згуртувати
довкола себе людей.
Чому ви наполягаєте, що американська зброя має виключно символічну роль?
— Бо, найімовірніше, її розмістять на третій лінії оборони, а не на першій чи другій. Це більше певний заспокійливий психологічний фактор, ніж ефективний механізм стримування. Водночас постачання летальної зброї в Україну підштовхує до серйозного оновлення російсько-американських відносин. Бо, хоч би яка була зброя, — оборонна чи наступальна, — для Москви вона насамперед американська. Цей привід може використатися, наприклад, щоб збільшити російський військовий контингент на лінії розмежування.
Як ви оцінюєте нинішній стан української армії? Генштаб нерідко критикують за брак стратегії.
— Армія країни, яка захищається від збройної агресії, не потребує складних стратегій. Вона є, вона боєздатна та стає дедалі професійнішою. За певними критеріями вона не поступається деяким підрозділам збройного контингенту НАТО. Поза тим, є, безперечно, проблема якості командування, що найбільше відчувається на лінії фронту.
Читайте також: Світ про реінтеграцію Донбасу: повноваження Порошенка, розбіжність поглядів та скарги росіян
Яку репутацію мають сьогодні в західному експертному середовищі уряд Володимира Гройсмана та президент Порошенко?
— Конфлікт довкола антикорупційного суду показав світові, що Україна наразі недостатньо розуміє, що таке справді незалежні інституції та як вони функціонують. Насамперед це відбувається тому, що вона ніколи таких інституцій не мала. Їх просто не було. В Україні звикли, що хтось обов’язково контролює всі структури, і якщо вам не вдалося взяти під свій нагляд ту чи іншу інституцію, це зробить ваш політичний опонент. Старі політичні звички поки що беруть своє. Стосовно Петра Порошенка, то світ не має особливих ілюзій. Він походить з олігархічних кіл і в певному сенсі їх репрезентує. Проте інші кандидати на президентське крісло з тих, кого прогнозують соціологи, навряд чи переконливіші чи перспективніші. З огляду на близькі президентські вибори в Україні можна легко уявити популістський союз Тимошенко й Саакашвілі. Час напитує нову політичну силу корінням із Майдану. Але його мало.
Чи погоджуєтеся ви з думкою, що, захопивши Крим, Росія назавжди втратила Україну?
— На довготривалу перспективу так. Анексія Криму стала найбільшим порушенням принципів міжнародного права після закінчення Другої світової війни. Нехтування Будапештським меморандумом дозволяє країнам, які працюють над розробкою атомної зброї, аргументувати, що вони не хочуть наслідувати український приклад, мати на своїй землі війну.
Читайте також: Санкції: гра на випередження
Ви назвали новий український закон про реінтеграцію тактичною перемогою України. А чи домоглися за ці чотири роки війни своїх тактичних перемог росіяни?
— Тактична перемога Росії — це той факт, що припинення вогню насправді так і не сталося. Це дає змогу Москві поширювати меседж, що в Україні немає порядку, нікому дотримувати слова. Те, що в ЄС немає одностайності в українському питанні, також у певний спосіб допомагає Москві. Україна мусить змобілізуватися, напрацювати чітку комунікаційну стратегію. Путін не такий сильний, щоб протистояти справді професійній комунікації. Захід, своєю чергою, має не піддаватися почуттю втоми та допомагати Україні боротися як із зовнішнім агресором, так і з корумпованими олігархами. Часом я думаю, що Майдан став революцією, яка пройшла по колу й повернулася на вихідні позиції.
—————————————————————-
Матьє Булеґ народився 1986 року. Має дипломи Лондонського королівського коледжу (дослідження міжнародних конфліктів) та Інституту політичних студій у Тулузі (міжнародна політика). Від минулого року працює аналітиком із питань безпеки в пострадянських країнах для британського Chatham house при Королівському інституті закордонних справ. Співавтор книжки «Україна між розривами та відновленнями» («L’Ukraine: entre déchirements et recompositions», 2015).