Марі Мандрас – одна з найяскравіших постатей сучасної французької політології. Викладач відразу двох європейських навчальних закладів – Паризького центру політичних досліджень та Лондонської школи економіки. Пані Мандрас є однією з небагатьох впливових учених Франції, хто дозволяє собі гостру та відверту критику Кремля. Авторка численних книжок: «Російська політика: парадокс слабкої держави», «Росія та Україна на роздоріжжі демократії», «Зворотний бік влади», «Як функціонує Росія» тощо. Будучи насамперед фахівцем з питань російської міжнародної політики, пані Мандрас відома своїм доброзичливим ставленням та інтересом до подій Помаранчевої революції.
«Путін робить усе, щоб перешкодити демократичному розвиткові сусідніх країн»
У. Т.: Пані Мандрас, на вашу думку, чи зміниться з поверненням до влади Владіміра Путіна зовнішня політика Росії щодо її найближчих сусідів та передовсім України?
– Щодо кожної з колишніх радянських республік Москва провадить окрему політику. Не можна порівнювати ставлення Путіна до Лукашенки та Саакашвілі, до Януковича й Алієва. Різний контекст – різні цілі. Втім, є певна очевидність. Тривалий час Путін робить все, щоб перешкодити демократичному розвиткові сусідніх з Росією країн. З тієї простої причини, яку всі ми зрозуміли під час Помаранчевої та грузинської Рожевої революцій: авторитарний режим добре усвідомлює небезпеку, що становить для нього встановлення в таких державах, як Україна та Грузія, справді демократичних, відкритих, плюралістичних моделей управління, що борються з корупцією та зміцнюють відносини з ЄС. Це не питання безпеки. Це ризик для самої природи російськогорежиму. Складно утримати недемократичну систему в Російській Федерації, якщо сусіди підуть іншим шляхом. Хоча сьогодні Путіну надто хвилюватися не доводиться. Еволюція в Україні та Білорусі цілком відповідає його вподобанням.
У. Т.: Нинішня українська влада сподівалася на поступки Москви в питаннях знижок ціни на газ. Проте активні реверанси в бік Росії, схоже, не справили на Кремль жодного враження…
– Проблеми економічних та комерційних сутичок – це вже інша історія. Але я погоджуюся з вашим аналізом: Путіну ніколи не подобався Янукович, і він ніколи не бачив у ньому союзника. Так само, як не вважає другом Лукашенка. Отже, відносини залишатимуться складними.
У. Т.: Часто доводиться чути, що репресії над лідерами опозиції в Росії є лише питанням часу. Позаяк Путін навряд чи легко вибачить усіх, хто закликав голосувати проти нього. На вашу думку, це правильний прогноз?
– Ні, я бачу ситуацію інакше. Я відвідувала Росію напередодні, під час та після президентських виборів. З боку Путіна в той час відчувалася потужна змагальність, гостре прагнення реваншу. Ця людина припустилася численних помилок, але зовсім не очікувала тих подій, що сталися в грудні. Путін почувався приниженим. Тож сказав собі, що треба зібрати всі сили та будь-що пройти до влади в березні. Він прорвався саме силою, не добираючи методів. Перемога дала водночас і полегшення, і неспокій, тому що ситуація є явно важчою, ніж у попередні роки. На мою думку, навіть якщо російський президент дуже хотів би взяти реванш над кількома особами, він не ризикуватиме. Путін – це людина, яка не любить зайвих ризиків. Це – людина розрахунку. Він має, звісно, свої емоції. Те, як він вміє ненавидіти, відомо з прикладу Міхаіла Ходорковского. Але коли цей чоловік опиняється у вразливій позиції, то вміє стримувати себе. Ось, чому я не прогнозую політики швидких репресій. Якщо зміниться контекст, може, звичайно, змінитися й політика. Але, сказала б, станом на сьогодні Владімір Владіміровіч не шукає собі нової війни.
«Кремль запропонував Прохорову зіграти в кеглі»
У. Т.: Якої ви думки про нову російську опозицію? Про тих зовсім несподіваних лідерів, які набули популярності під час зимових протестних акцій?
– Ваше запитання і цікаве, і складне. Ми побачили на площах великих міст дуже різних людей. Дехто з них роками перебуває в опозиції, критикує авторитаризм, корупцію та будь-що намагається відчинити двері російських адміністрацій, щільно зачинені командою Путіна. Згадайте, наприклад, як Нємцов висувався мером Сочі кілька років тому. Отже, маємо одних опозиціонерів, які походять з середини політичної системи Росії. Це – колишні міністри та депутати, яких обирали або призначали до влади наприкінці 1990-х – початку 2000-х років. Приміром, той самий Касьянов, – екс-прем’єр Путіна до 2003-го. Нині він у жорсткій опозиції до президента. З багатьох причин, серед яких – повна відсутність доступу до телебачення. Ці політики не здобули високої популярності. Водночас ми маємо дуже строкату нову опозицію, сформовану з таких людей, як Навальний, Удальцов, Чирікова… Всі вони походять з дуже різних світів, але всі вони почали будувати свою опозиційну боротьбу на суспільних темах. Алєксєй Навальний, приміром, є правником. Він діє переважно через свій блог, використовуючи нові комунікаційні технології. Євґєнія Чирікова – захисниця Хімкінського лісу, еколог Серґєй Удальцов – це спроба просунути ліві ідеї без наслідування Комуністичної партії, яка співпрацює з системою російської влади. Тобто сформувалася системна та несистемна опозиції.
У. Т.: А якої ви думки про Прохорова? Чи має він політичне майбутнє?
– Прохоров – це не опозиціонер. На відміну від решти, він не є політиком, який виступає проти Путіна. Міхаіл Прохоров – молодий і дуже успішний бізнесмен. Як саме, якими методами він збагатився, чесно кажучи, не знаю. Своїм іміджем трохи реформатора та трохи інтелектуала він завдячує своїй сестрі Ірині, яку добре знають у Москві. Вона видавець та справжня інтелектуалка. Але Міхаіл – інший. І навіть, якщо сестра його підтримує, дає поради, до особистості кандидата постає чимало запитань. Важко зрозуміти, чому він долучився до політичних ігор минулого літа, навіщо йому всі ці проблеми, партія «Правое дело»? Зовсім не зрозуміло, чому в останню хвилину він погодився очолити цю маленьку партію, засновану за згоди Кремля? І раптом його виганяють з партії, під час з’їзду… Це ж неймовірне приниження! Всі від нього відвертаються, утім, за кілька тижнів надають можливість стати кандидатом у президенти. У Росії стати кандидатом без згоди влади не можна. Отже, влада зробила йому подарунок – і забрала, далі зробила другий – і дозволила зібрати менше 8%… Хоча, згідно з асоціаціями виборців, такими як «Голос», «Ліга виборців», він міг би здобути загальні 12–13% і аж до 20% у великих містах. Ми спостерігаємо доволі дивний феномен. Коли особа походить не з опозиційних, а з бізнесових кіл, відповідно до якихось своїх, очевидно, особистих міркувань вирішила зайнятися політикою… Для мене це дуже важко зрозуміти. Чому після ситуації з Ходорковскім, який політикою не займався і якого звинуватили в тому, що він лише хотів би це робити, така постать, як Прохоров, зацікавилася політичною діяльністю? Ще й наважилася скласти конкуренцію особам з орбіти Путіна? Я спілкувалася в Москві з багатьма людьми, які знайомими з ним особисто, але так і не знайшла відповіді. Прохоров досі не став політиком. У Росії не можна стати опозиціонером та залишитися в складі путінського істеблішменту. Не можна бути в системі та поза нею. Рижков, Нємцов трохи намагалися, але їм не вдалося. Ми бачили, як Явлінскій не зміг навіть зареєструватися кандидатом. Позаяк Путін та його люди побоялися привабливості соціал-демократичної кандидатури Явлінского, і отже, вони його, вочевидь, замінили на Прохорова. Можу лише спостерігати за фактами. Я сумніваюся. Бачила під час оголошення результатів Прохорова та його сестру: вони виглядали засмученими тим несподівано скромним підсумком. У такі хвилини явно помітно, що ці люди – заручники владної машини.
У. Т: Ви не думаєте, що кандидатура Прохорова була не більш ніж імітацією плюралізму у виконанні Кремля?
– Не лише він. Прохоров не мав власної партії, він висувався без партійної підтримки. Миронов йшов від партії «Справедливая Россия», але ж це несерйозно. Жиріновскій… його вже використано-перевикористано… І Зюґанов – це особливий випадок. Його нова Комуністична партія після заборони 1991–1992 років повсякчас пропонує того самого лідера, який зовсім не сподівається бути обраним, але консолідує потужний потенціал протестного електорату. Зюґанов завжди був дуже корисним путінській владі. Йому дозволили здобути 17%, хоча насправді він, напевно, отримав 20%.
Я занепокоєна іншим: Владімір Владіміровіч конфіскував публічні інституції та надалі керуватиме країною лише зусиллями свого клану, цю думку детальніше висвітлено в моїй останній книжці «Російська політика: парадокс слабкої держави». Навіть якщо половина росіян, які прийшли голосувати, справді з власного бажання його підтримали, це нічого не змінює по суті критичних зауважень щодо упередженості та нечесності й виборчої кампанії загалом, й підрахунку голосів зокрема. Коли мені кажуть, що Путін, якщо б не зібрав тих офіційних 64%, то мав би 53%, яких було б цілком достатньо, щоб пройти, завжди відповідаю: «Питання слід ставити інакше». А річ у тім, що треба зрозуміти, чому Путін обрав за краще виграти з 63,6% нечесних голосів замість того, щоб здобути чесну перемогу, можливо, з 52–53% в першому турі? Думаю, що найважливішиим уроком російських виборів є саме цей про нечесні методи.
«Немає країни, де люди взагалі були б нездатними чинити спротив»
У. Т.: Якими, на вашу думку, є політичні перспективи Алєксєя Навального? Його сміливість захоплює, проте зупиняє той радикальний та агресивний націоналізм, з яким він закликає «припинити годувати Кавказ»…
– Навальний, поза сумнівом, смілива та потрібна для нормального політичного життя Росії особистість. Мені важко нині зрозуміти, що він думає насправді. Але я констатую, що Алєксєю вдалося очолити рух, політичний і соціальний спротив. Спільно з іншими, дуже несхожими на нього людьми, він зумів згуртувати понад 100 000 осіб на московських площах, кілька разів поспіль. Це – справжній успіх, тому що в авторитарній державі силові структури можуть чинити репресії над учасниками демонстрацій.
Щодо націоналізму. Так, є проблема. Зокрема і для нас, західних європейців. Адже знаємо, що навчитися мирному, демократичному, толерантному суспільному життю через радикально націоналістичні ідеологію та гасла неможливо.
Нині нагальним для росіян завданням є відбудувати суспільні інституції. Саме в цьому і полягає важливість парламентських і президентських перегонів. Адже вибори – це засади правової держави та демократії. Той факт, що люди змогли вийти на вулиці та спробували вибороти собі право на вільні, демократичні вибори, – це вже великий крок уперед. Другий момент: 4 березня росіяни усвідомили, що вільні вибори для них наразі недоступні, як та неприступна фортеця, де вони перебувають ззовні, а путінський клан боронить вежу з середини. Але немаєкраїни, де б люди не прагнули свободи та демократії та були б взагалі нездатними чинити спротив. Все залежить від контролю над медіа та репресивних механізмів у руках влади. Грудневі події в Росії стали можливими дише завдяки тому, що правоохоронці не отримали наказу чинити масові репресії проти учасників протестних акцій. Люди сказали вголос, що Путін та його команда – нечесні, корумповані люди, які крадуть їхні голоси. Саме так 2004 року в Україні було усунуто режим президента Кучми. Симптоми ті самі, системні причини подібні. Очільники крадуть не лише гроші, а й голоси виборців. Люди раптом усвідомлюють, що політика – це важливо. Що не можна наосліп довіряти владі. Що не можна подолати економічну корупцію, не здобувши права на політичну дію.