Що, за вашим досвідом, ви вважаєте найпроблематичнішим у питанні запобігання масовим злочинам проти цивільного населення в міжнародному контексті?
— Якщо колись конфлікти відбувалися переважно між двома або кількома збройними силами різних держав, які воювали між собою на певних територіях, полях бою, то за останні десятиліття це змінилося. Тепер усе інакше. Дедалі частіше або держави борються зі збройними угрупованнями, або останні між собою. І дуже часто ці бої відбуваються в межах міської забудови. Тому кількість побічних жертв надмірно зростає, страждає цивільне населення. Питанню захисту мирних жителів приділяється недостатньо уваги. Знищується громадська інфраструктура й довгострокові наслідки цього є надзвичайно негативними для охорони здоров’я, освіти та розвитку країн, в яких тривають збройні конфлікти.
Чи взагалі можливо знайти правду та правосуддя в умовах тривалого збройного конфлікту, як це нині відбувається в Україні?
— Усі ті, хто сьогодні бере участь у конфлікті з обох сторін, як у складі державних формувань, так і на недержавному рівні, мають пам’ятати: усе, що відбувається, рано чи пізно стане відомим. Адже залучено багато організацій, які спостерігають за розвитком ситуації, усе ретельно задокументовується. Ідея в тому, щоб максимально наблизитися до правди. Звичайно, ми можемо ніколи не дійти згоди щодо того, якою саме вона є, однак намагаємося докопатися до неї в пошуках справедливості навіть після закінчення конфлікту. Якщо справедливість не відновлено зараз, це відбудеться в майбутньому. Тому кожен має розуміти це й виконувати свої обов’язки найкращим чином, щоб уникнути кримінальної відповідальності та надмірних страждань мирного населення.
Читайте також: Лефортовське мовчання
Чому пошуки правди такі важливі, якщо справедливість може бути відновлена тільки в далекому майбутньому?
— Я вважаю, що тут можливі дві відповіді. Перша: намагаючись розібратися в тому, що відбувається, ми певним чином впливаємо на тих, хто бере участь у боях, щоб вони дотримувалися міжнародного законодавства. Друга: встановлення справедливості є шляхом до примирення, якщо цього не відбудеться, то будь-які мирні домовленості виявляться надзвичайно хиткими.
Чи є успішні приклади в цій сфері?
— Одним із найвидатніших прикладів є справа колишньої Югославії. Там за порушення міжнародного гуманітарного права (МГП) національні суди засудили багатьох людей. Дуже важливо розуміти, що саме місцеві суди мають першими виконати свою роботу. У всіх країнах є талановиті адвокати, прокурори та судді, які можуть розглянути такі справи й винести вироки тим, хто вчинив злочин. Як умова для досягнення миру, національне законодавство слід застосовувати відповідно до міжнародного там, де це можливо. Такий аспект важливий для подальшого примирення та має сенс у контексті України. Однак справедливість — це не те, чого можна швидко досягти, інколи для того потрібні роки. У випадку колишньої Югославії конфлікт відбувся на початку 1990-х, але ті, хто тоді скоїв злочини, і досі отримують вироки за вчинки більш як 20-річної давності. Кілька місяців тому було оголошено перший вердикт, яким засуджено дві особи за геноцид у Камбоджі, злочини, які відбувалися в 1970-х. У цьому сенсі порушення МГП призводять до персональної кримінальної відповідальності. Якщо ви командир і віддали злочинний наказ, відповідати має не ціла країна, а ви індивідуально.
Чи бачите ви різницю між конфліктами в Україні та в інших країнах?
— Я гадаю, що будь-який конфлікт відмінний по-своєму. Україна має середній достаток і високий рівень освіти серед населення. Збройні сили, державні службовці та представники громад високоосвічені, отже, вони можуть зрозуміти вимоги МГП. Також вони мають уявлення про те, скільки саме їхніх прав порушується. В інших конфліктах люди не обов’язково знають про свої права. Це певним чином спрощує нашу роботу в Україні, адже її громадяни обізнані в питанні й можуть підтримати нашу роботу, тож тут нам легше, ніж в інших країнах. Також надзвичайно позитивно те, що українська влада визнає важливість дотримання МГП. Це дуже сприяє захисту цивільного населення.
Читайте також: Півострів неволі. Як житиме окупований Крим у 2019 році
Але таким чином може одночасно виникати певна нерівність. Представники незаконних збройних формувань «ДНР/ЛНР» не визнані більшістю держав, отже, не мають дотримуватися МГП.
— У воєнному конфлікті кожен має дотримуватися МГП незалежно від статусу. Воно застосовується до всіх учасників. Те, легітимні вони чи ні, не може бути аргументом. Кожен має зобов’язання відповідно до МГП.
Хто відповідальний за порушення МГП на Сході України?
— Багато організацій моніторить ситуацію й робить це достатньо якісно. Geneva Call не має мети визначати, хто саме тут злочинець. Це війна, а в таких умовах завжди є порушення закону. Замість того щоб визнавати когось злочинцем, зробімо акцент на пошуку можливостей уникнути порушень у майбутньому. Ми не займаємося обвинуваченнями, лише зустрічаємося з представниками збройних формувань, пояснюємо та нагадуємо їм, які вони мають обов’язки за законом і як можуть дотримуватися правил без відчуття, що це їх ослаблює або вони щось втрачають. Ми розповідаємо їм, чому дотримання МГП важливе для цивільного населення, для військових, для полонених і поранених. Ефект від цього в тому, що вони певним чином підлаштовують свою діяльність і дотримуються законів. Їм треба зрозуміти, що виконання правил не робить їх слабшими чи поганими, а навпаки, допомагає їм продемонструвати свою честь і професіоналізм.
Чи бачите ви розуміння важливості цього питання серед українських військових?
— Так, звичайно.
Читайте також: 2019: битва за емоції
А як щодо іншої сторони?
— Я гадаю, якщо знайти час і розтлумачити суть МГП, будь-яка особа, що бере участь у бойових діях, може від цього виграти, якщо зрозуміє право на самооборону, необхідність захисту мирного населення та майбутні кримінальні процедури. Кожен може усвідомити важливість МГП.
Мешканців окупованих Луганська та Донецька часто примушують брати участь у різних політичних подіях, як-от «вибори» чи демонстрації, щоб створити гарну картинку для місцевих медіа. Інколи їм забороняють виїзд за межі окупованих територій. Так само і в окупованому Криму, де російське ФСБ переслідує кримських татар. Як можна класифікувати такі дії?
— Основні права людини лишаються незмінними навіть в умовах збройного конфлікту. Усі ці фундаментальні принципи далі діють, нікого не можна примусово залучити до участі в мітингах, перемістити чи, навпаки, позбавити можливості виїжджати, за винятком лише якщо це робиться з виправданих міркувань безпеки. Моя посада не дозволяє мені якось кваліфікувати ці дії. Є багато міжнародних організацій, трибуналів, учених та юристів, які мають дати оцінку цим конкретним випадкам. Звичайно, кожен із них є об’єктом тривалих дебатів, і як нейтральна аполітична міжнародна організація, ми в них не втручатимемося. Це політична справа, а наша асоціація тут виключно з гуманітарною метою.
——————————-
Марі Лекен має диплом Вестмінстерського університету за фахом «публіцистика». До її компетенції входить запобігання масовому насильству та просування прав людини й міжнародного гуманітарного права в країнах, що постраждали від конфліктів. Обіймала різні посади, зокрема кілька років була директором із комунікацій ЮНІСЕФ у Центрально-Африканській Республіці та директором напряму в Демократичній Республіці Конго. У 2014 році працювала менеджером у неурядових міжнародних організаціях у Центральній та Західній Африці й Близькому Сході. Нині вона обіймає посаду регіонального голови міжнародної гуманітарної організації Geneva Call для Євразії, відповідає за її діяльність в Афганістані, М’янмі, Філіппінах та Україні.