Як сказав один європейський політик, щоб визначити напрями стратегічних проривів, які планує держава, не треба агентурної розвідки. Вистачить ретельного аналізу статистики друку й жанрових ніш, де помічено різке, стрибкоподібне зростання кількості видань за назвами й накладами.
Коли оцінюєш «успіхи» вітчизняної книжкової індустрії за 20 років, мимоволі складається враження: жодна з когорт, які побували на владному українському олімпі, не прагнула вести народ до цивілізованого майбутнього національної державності й не планувала стратегічних проривів.
Отже, про те, що маємо в «сухому залишку», оцінюючи стан національного книговидання і його вплив на моральний, культурний та інтелектуальний стан суспільства в добу незалежності.
ВТРАТА ПРІОРИТЕТНОСТІ КНИЖКИ
Абстрагувавшись від ідеологем минулого, слід визнати: в СРСР література була головним, як і належало, інструментом формування всебічно розвиненої особистості. Бібліотеки всіх рівнів (їх налічувалося майже 50 тис.), від шкільної до профспілкової, мали річний захищений бюджет для поповнення фондів, який гарантував громадянам доступ до будь-якої книжки, видрукуваної впродовж року на теренах України.
Державні госпрозрахункові видавництва діставали підтримку саме за рахунок бюджетів бібліотек на поповнення їхніх фондів, а не прямих асигнувань видавця. До того ж закупівля й замовлення відбувалися без жодних тендерних процедур.
Книжки в УРСР реалізували через потужну торговельну мережу Державного підприємства «Укркнига», магазини Укоопспілки, Товариство книголюбів України та виконкомівські книгарні регіонального рівня. Своєчасно поповнювати асортимент на місцях давали змогу шість величезних гуртових баз, підпорядкованих Укркнизі. Управління потужним видавничо-поліграфічним і торговельним комплексом було зосереджено в Держкомвидаві республіки.
Здавалося б, із проголошенням незалежності питання інтелектуального розвитку українця нової доби, надання йому освіти й фахових навичок стануть головним предметом владної опіки. А розвиток науки, впровадження найсучасніших технологій – чільним напрямом стратегії держави. І перше, і друге автоматично передбачало активне зростання сектору національної і насамперед українськомовної книжки з оперативним напрацюванням асортименту в тих жанрових нішах, які раніше «закривалися» загальносоюзним постачанням друкованої продукції.
На жаль, не так сталося, як гадалося. Від перших років життя нової держави влада викреслила книжку зі стратегічних пріоритетів, і цього абсолютно законного статусу їй не повернули досі.
Що галузь утратила в очах чиновників сутнісне, функціональне значення як вихователя і вчителя українців, головного чинника в забезпеченні динамічного розвитку вітчизняної культури, науки, виробничої сфери, стало помітно відразу.
Спершу ліквідували ідеально відлагоджену потужну структуру Укркниги, що призвело до розвалу всієї відповідної системи торгівлі. І коли раніше ні в кого не виникало й думки, що в приміщенні книгарні, видавництва чи бібліотеки може діяти якась інша структура, то вже в середині 1990-х закони, ухвалені новою генерацією політиків, у праві на оренду комунального й державного майна урівняли їх із новонародженими підприємствами всіх сфер бізнесу, підписавши таким чином більшості суб’єктів книготоргівлі смертний вирок.
ПІЛЬГИ ПІД ТИСКОМ
Фактично від 1992 року держава припинила будь-які дії щодо тематичного, економічного та фінансового моніторингу внутрішнього книжкового ринку і вже не бралася впливати на його процеси. Паралельно влада згорнула пропаганду книжки й читання серед різних вікових груп населення.
Неувага й неповага до книжки, нерозуміння її справжньої, а не суто матеріальної вартості завадили високопосадовцям почути громадськість, яка закликала вирівняти умови існування національного книговидавництва (як це зробили в Росії, де в грудні 1995-го Державна дума звільнила від сплати ПДВ та податку на прибуток усіх суб’єктів видавничої справи, паперовиків і транспортників галузі). Було проігноровано й попередження видавців про загрозу тотального заполонення вітчизняного ринку продукцією сусідньої держави без належних заходів із боку України.
Так і сталося. Лише після 1999 року, коли в нас видрукували тільки 21,9 млн примірників книжок, що було нижче рівня навіть 1925-го, влада під тиском суспільства зробила кроки в напрямку звільнення галузі від оподаткування. Однак закон про надання суб’єктам видавничої справи фіскальних пільг Верховна Рада ухвалила аж через рік поневірянь у її стінах, і час його дії був лише півтора року. А сам документ про сприяння, нині пролонгований у Податковому кодексі України, впродовж десятиліття не раз зазнавав нападів із боку конкретних високопосадовців, які хотіли його ліквідації.
Та окрім пільг видавнича справа нічим не була виділена із загального списку виробників промислової продукції. Ба навіть укази президентів Леоніда Кучми (1998, 2000) та Віктора Ющенка (2006), спрямовані на організаційну, фінансову й адміністративну підтримку суб’єктів галузі з метою забезпечення її динамічного розвитку не виконані й досі.
Управління галуззю за минулі роки з повномасштабного процесу перетворилося на фрагментарний вплив центрального органу влади лише на ті сектори, де були бюджетні кошти й державна форма власності. Поза увагою зосталися всі інші суб’єкти й ділянки галузі.
Наприкінці 1980-х, напередодні незалежності, сумарний наклад книжок, видрукуваних за рік, сягав 189,5 млн примірників і 8449 назв. Середній тираж видання становив 22,5 тис. екземплярів, а на жителя України припадало 3,7 книжки.
Минулого ж, 2010 року сумарний річний наклад був 45 млн примірників і 22,55 тис. назв за середнього тиражу 1993 екземпляри. На особу припадало лише 0,98 книжки.
Неозброєним оком видно: статистика – не на користь сучасної України. Мабуть, єдиний показник, що майже не змінився від радянського часу, – це співвідношення сумарних тиражів українськомовної та російськомовної книжки. Перша лише на кілька мільйонів нині перевершує за обсягом останню, що абсолютно не відповідає національній структурі населення держави. А якщо вилучити з переліку видань державною мовою шкільні підручники, видавані на замовлення офіційного Києва (тобто поза ринковими відносинами), виявиться, що загальнодоступних книжок зараз виходить нею куди менше, ніж російською.
ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
Ігнорування владою істинної ролі національної книжки в суспільстві призвело до:
– порушення всіх традиційних і виправданих вимог до підготовки видання та апробації підручників для загальноосвітньої школи, а також скорочення щорічного асигнування бюджетних коштів на їх виробництво до рівня 30% від реальних потреб;
– поступового згортання фінансування центральним бюджетом бібліотек на поповнення фондів, аж до повного його припинення;
– нефінансування з центрального бюджету видання підручників для професійної та вищої школи;
– відсторонення держави від вирішення питань інвестування коштів у галузь та кредитування її суб’єктів задля розвитку та модернізації наявних видавництв, поліграфічних підприємств, книгарень;
– зменшення кількості бібліотек, особливо профспілкових та сільських, обмеження заробітків їхніх працівників на селі половиною чи навіть чвертю офіційного посадового окладу;
– повної відсутності з боку держави осмислених послідовних і логічних дій, спрямованих на повернення книжки в суспільство, її популяризації та читання серед населення, особливо молоді.
Усе це стало причиною:
– значного сумарного скорочення обсягів книговидання в Україні за накладами до найнижчого в Європі рівня (менш як одна книжка за рік на особу) й доведення середнього тиражу до 1,9 тис. примірників однієї назви, що робить вітчизняну продукцію недосяжною для пересічного споживача;
– зменшення середніх накладів підручників для вищої школи та наукової книжки до 300–400 примірників і, як наслідок, утрати державою однієї з основних можливостей системної і справді якісної підготовки кадрового потенціалу, здатного масштабно реформувати технічну, технологічну та виробничу сферу України;
– тотального відставання виготовлення підручників для загальноосвітньої школи від норм, установлених законодавством, та від реальних потреб виховного й навчального процесу. Звідси – поступова й системна моральна, культурна та освітня деградація значної маси молодих українців;
– втрати Україною в багатьох царинах науки чільних позицій, які вона мала до проголошення незалежності, а також стрімкого, надто ж останніми роками, регресу галузей господарства, динамічний розвиток яких забезпечували прикладні дослідження; примітивізації виробничої сфери держави загалом;
– поступового захоплення (на 92–93%) книжкового сектору держави імпортованою продукцією, переважно з Росії, та витіснення вітчизняної на маргінеси;
– втрати Україною навіть тих ніш на світовому ринку високотехнологічної, наукомісткої продукції, які вона мала за радянської доби, і перехід її в становище держави-постачальника лише природної сировини та напівфабрикатів, а також дешевої некваліфікованої робочої сили;
– ізоляції вітчизняної книжки від світового та європейського літературного й культурного процесів; утрати Україною можливості презентувати себе перед цивілізованим світом власним творчим надбанням як країну з глибоким історичним корінням та великою спадщиною письменства;
– втрати переважною частиною населення інтересу до читання; нерозуміння винятково позитивного впливу книжки на розвиток особистості. Поступове витіснення лектури з переліку пріоритетних об’єктивних чинників, що впливають на соціальний статус громадянина, його просування кар’єрними щаблями.
І це лише очевидні втрати, яких уже зазнала Україна, відмовивши своїй-таки книжці в законному праві відігравати роль головного стратегічного продукту. Більшість проблем, що сьогодні переслідують нашу державу, – від того, що нинішнім її керівникам свого часу розумні люди не вклали в руки відповідної книжки. Адже історія свідчить, що у світі все повторюється – як події, так і проблеми, – і людство уже давно напрацювало рецепти їх вирішення, записавши у мудрі фоліанти. Треба просто підійти до полиці й узяти потрібний томик.
ПОРУШЕННЯ КРОВОТВОРНОЇ ФУНКЦІЇ
Якщо уявити собі державу в образі людини, то роль кровотворного органу в ній виконують автор і видавець, а судин та капілярів – бібліотеки, від національних до сільських. Творець текстів продукує «кров» суспільства – знання, видавництво надає інформації такої форми, доводить до такого стану, щоб вона могла бути адекватно спожита будь-ким із громадян держави, а бібліотеки доносять «кров-знання» до найвіддаленіших куточків усього соціального організму, до його «рук», «ніг», нейронів мозку, надаючи йому наснаги до руху, дії, творення.
Нині ситуація з національною книжкою така, що вона вже фактично неспроможна виконувати покладену на неї оцю «анатомічну» функцію, фінансовий стан вітчизняних бібліотек не дає змоги навіть ті жебрацькі залишки знань, які ще продукують автори й видавці, поширити знекровленою, анемічною державою.
Отож, кажучи нині про те, що втрачають книжка й бібліотечна справа, насправді ми маємо на увазі, що в їх особі Україна губить найголовніше надбання – ЛЮДИНУ.
Не можна підняти країну, реформувати її економіку, соціальну та політичну складові, науку, не підготувавши кадрів, здатних виконати складну, насамперед розумову, а не фізичну роботу. А виростити такий потенціал без літератури ніхто у світі ще не навчився.
Національна книжка перебуває нині в тяжкому стагнаційному стані, і повернення її до активного життя, притаманного культурній індустрії будь-якої з європейських країн, вимагає визнання її на рівні держави стратегічним продуктом та розроблення стратегічної програми комплексного, системного й послідовного «лікування» видавничої галузі з прогнозованими наслідками цього процесу.