Свого часу я намагався трохи розібратися для себе в проблемах системи освіти. Не приховую, що для мене це досі важливо. Не просто тому, що я сам безпосередньо працюю у сфері освіти та маю змогу поєднувати наш і західний досвід, а й тому, що досі, можливо, трохи ідеалістично, переконаний, що реальні зміни в суспільстві можуть і повинні прийти саме через систему освіти. Саме тут, як на мене, міститься ключ до масштабних перетворень і переосмислень.
Крім того, я хочу вірити, що перемога в цій війні — також про очищення й встановлення нових правил гри. Що теперішня війна та наші випробування — це також про зміну правил гри в майбутній Україні.
Тому порухи в міністерстві освіти, і зокрема історія з плагіатами й відмовами від ступенів, — це дуже важливо. І водночас у мене це викликає деякі думки, які я хотів би для себе зафіксувати.
Читайте також: Юрій Макаров: “Погана освіта представників еліт – це вирок для нашої країни”
Відмова від вченого звання міністра Лісового — крок по-своєму красивий, але водночас популістичний. Міністр написав, що не збирається «триматися за формальні для себе статуси». І вже ось це формулювання питання, м’яко кажучи, бентежить.
Той, хто справді писав дисертацію, проживав ці декілька років інтенсивної академічної роботи, творчості, згодом пройшов усі бюрократичні пекельні кола, виплекав свою роботу, розуміє, наскільки цінною вона стає для тебе самого. Безвідносно до її безпосередньої наукової цінності, але це стільки вкладених власних думок, нервів і безсонних ночей, що ось так просто викреслити це як «формальний статус» мені видається вкрай дивним. Цим пан міністр ніби натякає, що робота таки «формальна», а не його.
Схоже й із перевіркою на плагіат: людина, яка писала, роками народжувала власну дисертацію, знає, чи є в ній плагіат. Звичайно, перевірка може знайти якісь неточності в посиланнях, десь якісь збіги, але навряд чи цілі шматки, що збігатимуться з чужим текстом, про які автор би не знав. Інакше кажучи, автор знає, чи є плагіат в його роботі, чи немає.
Власне, щодо плагіату. Тут без сумніву варто зачекати на результати перевірки відповідними органами. Але будь-хто, хто справді займався наукою в суміжних сферах, мабуть, одразу ж звернув би увагу на тему дисертації пана Лісового. «Соціокультурна самоідентифікація людини». Вибачте, не вірю. Це не тема для реального дисертаційного дослідження. Це не наукова проблема. Це дуже схоже на мильну бульбашку — настільки широке й розмазане формулювання теми дисертації мимоволі викликає думку про те, що такі теми «вибираються» саме для того, щоб туди можна було нафарширувати все, що завгодно. Але аж ніяк не розв’язати якусь конкретну наукову проблему.
Читайте також: Дорогі колеги
Це все не нове в українській системі освіти. І можна, звичайно, зайняти позицію «та всі такі», але так ми не доб’ємось ось цього головного — оновлення правил гри.
Що мене бентежить у цьому всьому чи не найбільше — це досить дивна й невиразна, як на мене, позиція самого пана Лісового. Новий міністр прийшов на посаду на хвилі безпрецедентної підтримки — це певний соціальний капітал, довіра, яка в нього є. На такому тлі, мені видається, було б цілком резонно зайняти позицію на кшталт: «Дивіться, я знаю, в якій ямі перебуває наша система освіти та скільки в нас проблем. Я сам звідти. Свого часу я навіть брав участь у цих іграх — ось у мене є дисертація, яка теж була частиною цих правил гри. Так, це була помилка. Але зараз я прийшов саме для того, щоб ці правила гри змінити. Працюймо над цим разом». І, думаю, це було б чесно.
На жаль, наша політична культура досі не дозволяє визнавати власні помилки. Бо це в очах багатьох людей буде «слабкістю». Хоча насправді, переконаний, це була б дуже корисна справа.
Власне, ось цього мені бракує з боку міністра в комунікуванні всієї цієї ситуації. Зараз це нагадує бажання проманеврувати — відносно красиво «заговорити» тему, так і не назвавши речі своїми іменами.
Читайте також: Кого дуримо?
Водночас я не думаю, що вимога відставки Лісового є зараз конструктивним кроком. Я погоджуюсь із тезою міністра про те, що «важливіші конкретні дії». І в цьому я попри все залишаюся стриманим оптимістом. Дочекатись як результатів перевірки самої дисертації (і, відповідно, реакції міністра), так і перших чітких кроків Лісового на посаді міністра.
Але мене бентежить підхід багатьох людей, які намагаються заплющити очі на цю ситуацію просто тому, що пан Лісовий «класний» чи «свій». Бо це шлях в нікуди. Завтра хтось інший із таким самим підходом буде виправдовувати когось іншого, не менш «класного». Так ми просто бігатимемо по колу «подобається — не подобається». А насправді нам треба встановити правила гри, які будуть застосовуватись і діяти щодо всіх, незалежно від того, симпатизуємо ми йому (їй), чи ні.
Бо, зрештою, ми не можемо лише вимагати чесності від інших, але передусім повинні бути чесним перед собою.