Вірші й проза, сенс буття й місія письменника, війна та ми в ній… За ці понад півтора року від початку гарячої фази ми накопичили досвідів не на одне життя. І обмін ними, їхнє проговорювання, проживання та, зрештою, прийняття — одне з найважливіших зараз. Особливо — у містечках, де психотерапевтами й психоаналітиками найчастіше стають кіт і книжка. Але рідко все ж таки відбуваються презентації новинок літератури. Проєкт «Мереживо» від українського ПЕНу за підтримки фонду Відродження замислювався саме як інструмент об’єднання читачів з провінції й живих письменників, налагодження тонких місточків-зв’язків між книжками й читачами, між читачами й бібліотеками, між такими різними людьми в різних куточках цієї найбільшої у Європі країни (господи, кажеш про це європейцям — не вірять). І головне — це працює!
Нещодавно в рамках проєкту «Мереживо» письменниці Світлана Тараторіна, я, Олена Степаненко й Марія Титаренко як модераторка зустрічалися з читачами у містах Олександрії й Знам’янці, що на Кропивниччині. Якщо поглянути на мапу, цей регіон — своєрідний пуп України. Нижче починається Південь, правіше — Схід. Цікаво, що ми всі представляли «крайні» регіони держави: Світлана народилася в Криму, я на Півночі, на Чернігівщині, а от Марія живе на Заході, у Львові. А втім (чи, може, саме завдяки цьому), між нами трьома одразу зав’язалося надзвичайно приязне й відкрите спілкування.
Від Києва до 77-тисячної Олександрії — якісь чотири години потягом «Інтерсіті». Якщо не лінуватися й виїхати зранку, то вже близько 11-ї ви будете на місці.
Місто — просто мастхев для охочих дізнатися більше про рідну країну та її цікавинки. Статус міста колишнє козацьке поселення Усівка, а згодом Бечея, отримало наприкінці XVIII столітті, у XIX тут розвивається промисловість і торгівля завдяки зручному розташуванню на шляху до Чорного моря й Криму. Тут збереглося чимало цікавих будівель позаминулого століття, як-от: Олександрійське земство, будинок філософа Дмитра Чижевського, неймовірної краси відреставрований театр… І повітря, настояне на часі, як багатошаровий коктейль: ось головний проспект зі сквером і новеньким дитячим майданчиком (а бачиш, баштан і кавуни до горизонту, що простягався тут у XIX столітті, на який нашаровується видиво гамірного сільського базару за якихось пів століття), і роки, роки…
Читайте також: Любити вглиб. Подорожні нотатки з Поділля
Одразу після прибуття в Олександрію варто покавувати (ви ж зранку в дорозі, не забуваймо). Довкола центральної Соборної площі (тут колись справді був собор, але 1935 року більшовики його зруйнували) є чимало закладів, де смачно й недорого годують. Тут саме, поряд, — центральна бібліотека, де відбувалася виставка «Справжні причини війни, або як працює російська пропаганда». Трьох мандрівних письменниць біля книгозбірні зустріла пані Тетяна Троцюк, директорка Олександрійської міської централізованої бібліотечної системи. Гріло настояне пізнє сонце, вила сирена тривоги, а пані Тетяна натхненно оповідала історію Олександрії, яка за порівняно невеликий проміжок часу із шахтарського селища перетворилося на культурний осередок регіону. Чому так сталося? Усе просто. Бо в бібліотеках, музеях і театрі працюють справжні професіонали. Люди, які часто з нульовою допомогою від держави роблять дива.
На зустріч у бібліотеку для юнацтва прийшла понад сотня підлітків із кількох гімназій і шкіл міста. Марія Титаренко, авторка книжки «Не музи, а м’язи», представила гостей. Мене — як поетку, перекладачку й журналістку та письменницю, піар-менеджерку й журналістку Світлану Тараторіну. Для нас обох це був виклик — виступати перед юною авдиторією, адже втримати увагу підлітка — той ще квест. Однак Марія, яка обіцяла «розігрівати» публіку перед блоком запитань, насправді майстерно розкрутила обох на спогади й навіть сповіді нашого творчого становлення та вироблення власного стилю, про презентацію України у світі й особливу роль амбасадорів культури, яка зараз дісталася митцям. Звісно, говорили й читали про війну. Про те, як Україна в цей час випробувань змінює світ і його ставлення до себе. Про те, як цим підліткам доведеться продовжувати й поглиблювати ці зміни. Отже, варто починати з себе й уже сьогодні.
Двогодинне спілкування завершилося обіймами найсором’язливіших (на початку) слухачок. Ці очі… Ми звикли бачити підлітків скептичними й недовірливими, але забуваємо про інший бік медалі — граничну відкритість і безборонність, коли все, що їм потрібно, — це тепло слова, дотику, обіймів. Нас накрило хвилею тотального зворушення, ніби обіймаєш себе, дитину, обіцяючи: все буде, моя хороша, і буде нарешті добре. Далі були автографи та селфі. Марія передала бібліотеці подарунок від ПЕНу — антологію «Поміж сирен», до якої увійшли тексти 59 поетів і поеток, кожного з яких по-своєму зачепила війна, а також щоденник Володимира Вакуленка «Я перетворююсь». Навесні минулого року його закатували росіяни. Рукопис книжки Володя закопав у своєму саду. Після деокупації Ізюмщини зошит із передсмертними записами розшукала письменниця Вікторія Амеліна. За моторошним збігом обставин вона зазнала поранення від російської ракети в Краматорську й відійшла від нас 1 липня, у день народження Володі.
Про те, чий насправді Крим, каскад неймовірних фактів і досліджень, які стали відкриттям для більшості, оповіла Світлана Тараторіна у своїй відеолекції «Історія Криму крізь міфи й легенди». Світлана — з Криму, і ця тема не відпускає її з 2014 року, коли росія анексувала півострів. Власне, і свій свіжий роман-постапокаліпсис «Дім солі» вона писала на кримському матеріалі, майстерно сплітаючи мереживо оповіді з реалій сьогодення й давно минулих часів.
Ще однією цікавинкою міста виявився готель Biker’s Pub, де ми зупинилися на ніч. Він вразив затишком, майже стерильною чистотою, кріслами-гойдалками в номері і цілковитою довірою до постояльців. Можете уявити, щоб у Києві чи в іншому великому місті на запитання «Що робити з ключами зранку, якщо нікого не буде?» господар відповів би просто: «Перекиньте через паркан». Цілковито новий досвід. Раджу спробувати.
Читайте також: Петро Бевза: «Довгий час залишалися байдужими до нашої спадщини. Під час війни розуміємо ціну незалежності України»
В Олександрію варто їхати хоча б по ті історії, якими на кожному кроці ділилася з нами пані Ольга Божко з музейного центру імені Худякової. Вона майстерно пов’язала кафе «Львівські круасани» з біографією свого великого земляка, поета і перекладача Анатоля Перепаді, який колись жив неподалік. Оповіла неймовірну історію звичайного працівника овочевої крамниці, дядька Яші (Якова Меєровича Гріна, який пройшов усю війну 1941–1945 років, але не втратив специфічної одеської життєствердності). Він був такою колоритною особистістю, що з роками став міською легендою. «У Яші» — так нині називається кафе в домі, де він колись працював.
А краєзнавчий музей! Ця місцевість лежала на межі між льодовиком і степом, тож в експозиції можна зблизька роздивитися зуби мамонта (кожен — як мої два кулаки) і його бивні, знаряддя первісних людей і прикраси бронзової доби. Неймовірної краси кристали гіпсу (виявляється, у природному середовищі гіпс більше схожий на троянду в короні Снігової королеви). Золотоносна руда, виявляється, не блищить. А от пірит, який годиться хіба що вогонь розпалити, на вигляд — так чисте золото. І це ще не всі відкриття й знахідки!
У наступній залі — колекція етнографічна. Нам показали, як за допомогою рубля й качалки господині прасували полотно понад 100 років тому (а Марія ще й спробувала це зробити), чудові вишиті рушники й етнічний одяг. Особливо вразили дитячі вишиванки й керсетки (так, були й такі). А ще — ритуальне місцеве печиво «Панни і коні». Його пекли раз на рік, перед Святвечором. Хрещені батьки дарували його дітям на Різдво: хлопчикам —коників, панн — дівчаткам. Та найбільше подивували воскові віночки. Ружі, лілеї, білі кетяги — крихкі й витончені, хоча й пожовклі від часу. Одна з доглядачок музею, пані Олена, відтворила це делікатне мистецтво весільної обрядовості й тепер виготовляє воскові прикраси для артпроєктів чи традиційних весіль. Каже, радо провела б майстерклас, аби лишень охочі знайшлися. І тут нас очікував новий інсайт! Лише в цьому музеї нарешті з’ясувалося, чому в давніх бабусиних іконах часто лежали паперові й провощені трояндові бутоньєрки або й цілі вінки. Після весілля молода пара клала свої вінчальні атрибути під скло, ближче до ікони, щоб забезпечити міцність шлюбу і довгу щасливу долю. Та, як ми тепер знаємо, не в країні з нашою історією і не з таким сусідом на східному кордоні.
Не менш цікавими були й історичний розділ музею з рідкісними книгодруками й світлинами, а також «Музей миру», хоча насправді йому більше підійшла б назва «Музей війни». Він такий єдиний в Україні, ще й має статус державного. Амуніція й снаряди Другої світової, окупаційна валюта, яку випускали на українських теренах, артефакти радянського вторгнення в Афганістан і світлини, світлини, світлини наших загиблих захисників — уже з Майдану й російського вторгнення 2014 року. Уламки різних боєприпасів, які росіяни скидали на місто й околиці, орківські сухпаї та скривавлений броник нашого солдата. Експозиція займає одну кімнату, але вражає концентрованістю інформації: Україні весь час доводиться воювати й відбудовуватися. Виживати й поставати з попелу. Болісно уявляти, яких висот могла б сягнути наша вільна й незалежна батьківщина, якби не радянське ярмо, Голодомор, війни й потреба щоразу все розпочинати з нуля. Ба ні, з мінуса, адже спочатку треба розбирати завали й руїни, щоб розпочати будівництво.
Але все тримається на святій українській нарваності й незламності. У нас вже обмаль часу, та біжимо в дім-музей Чижевського, видатного українського філософа й лінгвіста, який народився в Олександрії 1894-го. Саме він відкрив світу теорію стилів, зокрема українського бароко, написав першу монографію про Григорія Сковороду. У двох невеликих кімнатах — старовинні шафа, фортепіано, телескоп і безліч книг і документів тієї доби. Усе — плоди роботи ентузіастів, адже навіть цілком будинок Чижевських музей отримати не може: місцева влада віддала приміщення в оренду аптеці на 50 років. Зате в третій кімнатці — новий сюрприз. Виставка мініатюрних лялькових будиночків ручної роботи. Я казала, що сюди варто приїздити з дітьми? Тут вони застрягнуть надовго.
А в нас на черзі окраса міста — щойно відремонтований театр і парк. Затишний театральний дворик в англійському стилі з краєвидом на Інгулець — тут можна стояти годинами й медитувати на гармонійне поєднання рукотворного й природного пейзажів. Парк — окрема пісня. Сюди треба приходити на цілий день, неквапом походжати впорядкованими алеями, милуватися понад 1000 видів рослин, ховатися в численних альтанках чи бавитися з дітьми на фантастичних новеньких майданчиках. Нам сьогодні дісталися вітер, дощ і останні сумні троянди вздовж алеї. А ще — відчуття краси та особливої залюбленості містян у свою Олександрію. Ми також полюбили її й пообіцяли приїхати сюди ще раз.
Читайте також: Коріння українського антикомунізму
Далі на черзі — Знам’янка. Попри геть зіпсовану погоду, до міського палацу культури зустрітися з письменницями прийшли близько 30 людей, переважно зрілого віку. Говорили й читали про війну, про те, як кожен досвід змінює нас і нашу мову. Про те, як мова росте й дорослішає, вбираючи кров і смерть, обсцентну лексику й ненависть. Як ці процеси вписуються у світові тренди та як українці намагаються на них впливати. Світлана ділилася досвідом «свого» Криму і своєї Кропивниччини, адже її мама — родом із цих земель. Її непокоїть, що за час окупації на півострові виросло ціле покоління молодих людей, які не знають правди про материкову Україну, і так само тут — ціле покоління, яке ніколи не було в Криму. Однак на нашій зустрічі знайшлися підписники ютуб-каналу «Фантастичні talk(s)», який Світлана веде разом з колегами-письменницями. Згадали про зіркових гостей каналу. Окрім задоволення для фанів фентезі, ці зустрічі приносять іще й серйозні донейти на ЗСУ. Розказала, як їй писався «Дім солі». Незабаром роман має вийти в Азербайджані. А я оповідала про досвід життя в окупованій Бучі й про «невідому» українцям Білорусь. Розвиток її мови й культури спротиву, а ще презентувала книжку-білінгву Сергія Прилуцького «Еврідіка не озирається» у своєму перекладі. До збірки ввійшли поезії, написані переважно на документальному матеріалі білоруських протестів 2020–2021 років.
Це були неймовірно насичені й повнокровні два дні. Українська провінція, її великі й малі міста, на кшталт Олександрії й Знам’янки — потужні місця сили. З неповторним чаром старовини, з історією, що радо розкривається назустріч з-за кожного рогу. І головне — з її людьми. Щирими, відкритими й щедрими. Де б ми не були, нас огортали турботою, і це зворушувало. У кожній бібліотеці, музеї, виставковій залі ми бачили десятки рук — вузлатих і тендітних, із пещеним манікюром чи обкусаними нігтями, вплетених у сітки, з ножицями для нарізання стрічки на плетиво чи з гофрованим папером для окопних свічок. Тут сушать супи для військових, збирають гуманітарку, малюють, вишивають, ліплять і різьблять високої майстерності речі, щоб зібрати допомогу на фронт, щоб зігріти й підтримати тих, хто нас захищає.
Уже на пероні в Знам’янці нас наздоганяє виття сирени повітряної тривоги. Фактично, ми пробули ці дні поміж сирен, ми привезли сюди антологію «Поміж сирен», яка найповніше, як на сьогодні, описує наш стан. Але найцінніше — саме те, що відбувається «поміж». Радість спілкування. Радість пізнання й впізнавання в інших — частинки себе. Любов і вдячність, об’єднання й порозуміння. Саме те, чого найбільше нині бракує кожній і кожному з нас.