Український історик Юрій Вєнєлін (Гуца), досліджуючи минуле словенців, назвав їхню Батьківщину Адріатичною Україною. Сьогодні це твердження є трохи недоречним. Такою несхожою на нашу є ця високорозвинена центральноєвропейська держава, яка, за даними ООН, посідає 29-те місце у світі за індексом людського розвитку, зі сформованою політичною культурою та давньою історією. У чому ж полягає феномен «Словенського дому» і як невелика слов’янська країна зберегла свою ідентичність, маючи войовничих сусідів з іншою культурно-цивілізаційною основою?
Історія свідчить
Занепад давньої княжої держави словенців – Карантанії (595–1180) – та германізація, що стала наслідком її входження до держави Рудольфа Габсбурзького, поклали початок багатовіковому періоду боротьби за ідентичність і власну історичну тяглість. З приєднанням словенських земель до Австрії тамтешні володарі вважали місцеве населення неосвіченими селянами-землеробами, яких вони намагалися долучити до європейської культури. З початком епохи книгодруку всі книжки виходили переважно латиною або німецькою, аж доки 1546 року Прімож Трубар не видав «Абецеднік» (Буквар) та «Святе Письмо», що дало початок формуванню словенської літературної мови.
Перебуваючи у складі Австрії, а згодом Австро-Угорщини, словенці мали можливість повною мірою скористатися принадами просвітницького абсолютизму. Попри те що на зорі Просвітництва 80% населення словенських земель становили селяни, частина з них їхала здобувати освіту до Віденського й Празького університетів. Повернувшись, вони не втратили своєї ідентичності й утворили основу так званих будителів людства, себто першопросвітників власного народу. 1782 року Антон Лінгарт (1756–1795) видав «Історію крайнського люду та його мови», яку вважають першою спробою подання минулого словенства. 1808-го в містечку Лютомер було створено перший «табор» – культурно-просвітницьке об’єднання, яке мало на меті відродити дух і пам’ять словенства («народна справа»).
В основу ідеологічної програми словенських «будителів» Габсбурзької доби було покладено тезу про боротьбу за стару правду («Boj za staro pravdo»), тобто за визволення селянина з-під гніту німецьких поміщиків («Землю назад!»), індивідуальне господарювання, його просвіту. Недарма словенці досі вдячно згадують Наполеона Бонапарта і перебування французів у своєму краї в 1807–1809 роках. Тоді французький імператор, заохочуючи антигерманський спротив словенців, підтримував запровадження словенської мови у школах та видання пам’яток фольклору і культурне пробудження селянства. Час початку масової народної просвіти дав словенцям їхнього найславетнішого поета Франце Прешерна (1800–1848). Уривок із його вірша «Здравиця» є сьогодні державним гімном Республіки Словенія.
Напередодні «Весни народів» 1848 року на словенських землях завдяки тамтешнім селянським громадам постала низка «таборів», до яких долучалися й деякі нащадки німецьких переселенців. Попри своє походження, подеколи вони співчували словенцям, допомагаючи як матеріально, так і духовно. Імена барона Жиги Зойса, доктора Янеза Бляйвайса, публіциста Андрея Айншпілера в їхній пам’яті стоять поруч із поняттями честі, самосвідомості й самоповаги. Доктора Бляйвайса вдячні сучасники назвали батьком словенської нації. Варто зазначити, що ці люди, опанувавши словенську мову, пізнавши їхнє минуле і фольклор, почасти ставали на бік «покріпачених». Однією з перших словенських жінок-поетес є Фані Хаусман, а творцем словенського війська у 1918–1919 роках був генерал Рудольф Майстер.
Подих «Весни народів» дав імпульс слов’янському пробудженню. У словенських містах Любляна (Лайбах) та Целовець (Клагенфурт) почали видавати десятки часописів задля «забави і просвіти», «пробудження народу»: «Селянські і робочі новини», «Новини», «Цельські новини», «Словенський церковний часопис». 1848 року Матья Майяр написав політичну програму «Об’єднана Словенія», що стала підґрунтям для формування нації.
Важливим чинником еволюції владних еліт у Словенії була наявність представників усіх трьох станів біля керма держави і залучення гуманітарної еліти до її будівництва та урядування. Наприклад, за часів Австро-Угорської монархії знаними філософами-державниками були священики Антон Мартін Сломшек (1800–1862) і Янез Евангеліст Крек (1865–1924), які не лише розробили ідеологію словенського консерватизму, а й поширювали знання поміж селянства – найбільшої тоді часини суспільства. Виступаючи як духовні особи, публіцисти, поети, вони наголошували на моральному аспекті проблем словенства, на потребі згадування й пошанування славетних пращурів та єднанні навколо базових цінностей: дім, нація, Бог («Naљe geslo je: Dom, Narod, Bog»). Антон Мартін Сломшек писав: «Нехай віра свята і мова материнська будуть ключем до відродження».
«Соціалістичний рай» і балканський край
Наприкінці Першої світової війни, коли розпад Австро-Угорської монархії став практично невідворотним, ідеї про спільну південнослов’янську державу набули актуальності. Тепер від вимог освіти та автономії словенці, хорвати і серби перейшли до самостійницьких ідей. 1 грудня 1918 року, через три тижні після підписання Комп’єнського перемир’я, було проголошено Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929-го – Королівство Югославія). Королем став сербський принц Александр Карагеоргійович. Словенці потрапили з вогню та в полум’я: визволившись з-під австро-німецького багатовікового панування, опинилися в обіймах «братніх сусідів». Відтоді – і за монархії, і згодом за комуністичної влади – вони стикалися з проблемами мови, друку, освіти та пізнання свого минулого. Центром прийняття рішень став Белград, де Словенію вважали невід’ємною частиною сербської історії та державності. Словенцям відмовляли у власній тяглості, народній традиції та намагалися розглядати їхню історію в контексті «братської боротьби» південних слов’ян проти німецьких, угорських та турецьких поневолювачів.
Лихоліття Другої світової війни, що забрала життя близько 100 тис. словенців, залишили по собі питання геноциду словенського народу на його споконвічних землях з боку італійських окупаційних військ. Воно не закрите й до сьогодні.
Місто Трст (італ. Трієсте), що після війни перебувало у складі Італії, стало символом знищення словенської культури на етнографічних землях розселення словенців. Як до Другої світової війни, так і в період «мирного будівництва комунізму» Словенія була найрозвиненішою в господарському й технологічному плані республікою. Католицька побожність, дух словенської селянської громади та географічна близькість до провідних європейських держав сприяли стабільному економічному розвитку. Федеративний статус Республіки Словенія, закріплений у югославських Конституціях 1946 та 1974 років, був формальним. Хоча за зразком Конституцій СРСР за словенцями зберігалося право на відокремлення і добровільний вихід зі складу федерації.
Проте побудована на планово-адміністративній системі економіка функціонувала таким чином, що відсталіші республіки (Македонія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія) мали дотуватися з державного бюджету за рахунок розвинених Словенії і Хорватії. Це викликало певне невдоволення в середовищі тамтешніх урядовців. Світова економічна криза 1975–1977 років не оминула і Югославії. Зменшення обсягів промислового виробництва, відсутність господарської свободи і технологічна відсталість призвели до згуртування словенських патріотів у «Фронт боротьби за самостійну Словенію». Потреба у власній державі була ґрунтовно викладена у книжці «Самостійна Словенія», що вийшла 1987-го. На всіх ланках управління панівний комуністичний режим перешкоджав розвитку словенської економіки. На 1988 рік, за даними економіста та історика Йожко Шавлі, інфляція в СФРЮ сягнула 2000%. На державному рівні було легалізовано аборти. Ці аномальні чинники призвели до істотних змін.
З консолідації словенських політиків і науковців у антикомуністичну силу почався процес виходу зі складу Югославії. Формально старт йому дала 1989 року Майнська декларація, а 1990-го на Всенародному референдумі 90% словенців висловилися за незалежність власної держави. На підставі цих результатів 25 червня 1991-го було оголошено про вихід зі складу СФРЮ. Того самого дня аналогічне рішення ухвалила Хорватія. 26 грудня 1991 року парламент Республіки Словенія ратифікував рішення про вихід із федерації.
У власній господі
Перші дні словенської суверенності довели світові дві речі. Перша – єднання всіх політичних партій та суспільства навколо спільної ідеї дає значний і доволі швидкий ефект. Друга – незважаючи на збройну інтервенцію Югославської народної армії (далі – ЮНА), словенські збройні сили зберігали відданість власній державі. Той факт, що тамтешні комуністи на чолі з Міланом Кучаном підтримали незалежність, засвідчив наявність злагоди і компромісу щодо нагальних питань суспільного життя. Навіть попри те що Європейський Союз і США спочатку не визнавали суверенітету країни, а літаки ЮНА бомбардували стратегічні об’єкти, «тиснучи» на офіційну Любляну, серед словенських очільників не було вагань і сумнівів.
Десятиденна війна (26 червня – 5 липня 1991 року) була відчайдушною спробою Белграда та югославського лідера Слободана Мілошевіча силоміць зберегти комуністичний режим і домовитися зі словенськими керманичами. Проте після кількох бомбардувань ЮНА припинила бойові дії. Невдовзі після оголошення суверенітету Республіки Словенія її визнала Ісландія, згодом Латвія, Литва та Естонія, країни «третього світу» і, нарешті, вже 1992 року ЄС і США.
Новий уряд, сформований президентом Кучаном, став на шлях ринкових реформ. За участю провідних науковців розробили Програму розвитку Словенії, кінцевою метою якої була побудова ринкової, конкурентоспроможної економіки. Способом її досягнення вважали вступ Любляни до ЄС та НАТО. 12-річні реформи (1992–2004) забезпечили зростання загальноекономічних показників, стабілізацію національної валюти – словенського толара (з 1 січня 2007-го його замінило євро), формування сприятливого інвестиційного клімату в державі. Антикорупційне законодавство, що ґрунтувалося на принципах політичної відповідальності державного службовця, свого часу привело до громадського осуду низки впливових чиновників. Дієвий контроль над дотриманням закону здійснюють міністерські інспекційні комісії та місцеві громади, які мають реальні важелі самоврядування. Основними інвесторами та політичними союзниками Республіки Словенія стали Німеччина, Австрія, Франція і Швейцарія.
Ключовими параметрами трансформації словенської економіки були і залишаються: дерегуляція та лібералізація ринків; стимулювання малого та середнього бізнесу через гнучку систему оподаткування та рекламу національного виробника (легка промисловість); відкритість фінансових ринків і конкуренція; збільшення мобільності ринку праці; заміна колективної системи соціального захисту індивідуальними потребами та відповідальністю; заохочування відкритої та широкої партнерської співпраці; децентралізація. Акцент було зроблено на відхід від макроекономічної рівноваги до стратегії поступального інноваційного екстенсивного розвитку на базі структурних реформ та соціальної динаміки.
Нормативно-правову основу реформ становили макроекономічні Стратегії розвитку Республіки Словенія (ухвалювалися на найближчі чотири-п’ять років із часу незалежності), які були «дорожніми картами» словенських урядовців, так би мовити, дороговказами перетворень. Прийнята в 2010-му Стратегія на 2010–2013 роки, зокрема, передбачає такі антикризові заходи, як стимуляція кредитної активності банків через державну підтримку; збільшення ліквідності підприємств; підтримка ринку праці та боротьба з безробіттям за допомогою освітніх програм для словенців упродовж усього їхнього життя; фінансова консолідація; збільшення частки нових джерел енергопостачання з 16% до 25%; прозора фіскальна політика. Наріжною метою влади є баланс між державними потребами та вимогами ЄС. Як зазначив у своїй інавгураційній промові президент Словенії Даніло Тюрк: «Найперше мусимо пам’ятати, що ми словенці, а лише потім європейці. За лаштунками нашої праці у євроспільноті має проглядатися і дотримуватися національний інтерес».
Дослідники розглядають три основні теорії етногенезу словенців
Відповідно до першої з них – північної – на підставі вивчення генотипу словенців та результатів порівняльних мовознавчих студій вважається, що вони походять із Балтії
Згідно з другою – паннонською – словенці є автохтонами й нащадками стародавніх венедів, що населяли місцевість від передгір’я Альп до Карпат («венедський котел»)
Відповідно до третьої теорії словенці є відгалуженням єдиного південнослов’янського племені, що мігрувало з Прикарпаття до Балкан через Моравію та Паннонію.