Найбільші побоювання сьогодні викликає позиція команди переможця президентських виборів Володимира Зеленського щодо гуманітарної політики. Теза, озвучена спікер передвиборчого штабу Дмитро Разумков щодо того, що усе, що може роз’єднувати українців, — віра, мова, територія, якісь історичні лідери, — потрібно винести за дужки, принаймні доти, доки ми не закінчимо війну, схожа на російську риторику. Про це пише автор Тижня Максим Віхров.
«Проросійські сили використовували схожу риторику ще півтора десятиліття тому, звинувачуючи ініціаторів українізації у створенні штучних розколів та в спекуляціях на «другорядних» питаннях. Цілком очевидно, що така риторика знаходить відгук не тільки серед проросійської частини суспільства, а й серед обивателів, яких дратує перейменування вулиць, введення мовних квот на радіо й так далі. Однак, із погляду національних інтересів, ревізія гуманітарного курсу, взятого у 2014-му, є неприпустимою», — йдеться в матеріалі.
Схоже, зауважує Віхров, у команді Зеленського розуміють, що зазіхання на юридичний статус української мови стане для них політичним самогубством. Але так само неприпустимими є відмова від політики мовних квот, згортання декомунізації, припинення державної підтримки українського кіно тощо. Звичайно, про ефективність окремих заходів можна сперечатися, але їхня принципова важливість не є предметом для дискусій. Просто тому, що в українських умовах плекання національної ідентичності — це питання не лише культури, а й національної безпеки. У минулому схожі твердження сприймалися як націоналістичний алармізм, проте 2014 рік довів реальність загроз, причому російська агресія розгорталася не тільки у військовій та економічній, а й у гуманітарній площині.
«Тому гуманітарний вимір деколонізації стратегічно не менш важливий для збереження України, ніж військовий спротив агресії та економічна витривалість», — наголошує він.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»