На тенденційність суспільної думки в Україні впливає процес реформування. Задекларувавши курс на зміни, країна зіткнулася з тим, що вони відбуваються повільніше, ніж очікувалося. Уже сама невідповідність між запитом на зміни та їхнім темпом здатна породити цілу гаму сильних негативних почуттів. Про це пише автор Тижня Максим Віхров.
Але, зауважує він, всередині країни триває серйозна боротьба між силами, що не здатні або не зацікавлені довершувати реформи, і силами, які намагаються бути драйверами змін.
«Шукаючи опори в суспільстві, реформістські сили комунікують із ним у радикально мобілізаційному стилі. Не секрет, що, окрім ретельного інформування про проблеми, тут використовується і алармізм, і радикальна риторика, і навіть відверта демагогія — одне слово, усе, щоб не допустити розфокусування суспільної уваги. Загалом це цілком слушна (і, власне, єдино можлива) стратегія боротьби. Вона дає свої плоди: принаймні олігархи та корупція постійно з’являються в списках загроз, які українці вважають головними («Демократичні ініціативи», Центр Разумкова)», — йдеться в матеріалі.
Проте, пояснює Віхров, побічним ефектом мобілізаційної стратегії є деформація суспільних уявлень про масштаби та гостроту тих чи інших проблем. Приміром, попри загальну стурбованість корупцією, кількість тих, хто стикався з нею бодай раз на рік, за останнє десятиліття суттєво знизилася: із 67% до 41,5%. До того ж левова її частка локалізована в недореформованій медичній сфері (КМІС).
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»