Як би суперечливо не розвивався медійний ринок адекватних капіталістичних країн, дії на шкоду власному іміджу та власним комерційним інтересам – це навіть не тама для обговорення. Це — діагноз.
Інша справа — Україна. Тут і бізнес — не бізнес, і демократія — не демократія, й ринкова цінність медійних ресурсів визначається не за біржевими показниками, а в кулуарному спілкуванні з представниками чинної влади. Як саме домовився власник УНІАНу Ігор Коломойський з Банківською — повито густим туманом. Але останні події довкола агентства свідчать про те, що домовленість існує. Інакше все мало б відбуватися з точністю до навпаки.
Існує декілька версій стосовно того, навіщо Коломойський місяць тому власноруч обанкрутив “Аеросвіт”. Одна з них — можливий спротив апетитам старшого сина Януковича. З медійними проектами про основний власницький інстинкт Сім”ї, мабуть, напряму не йедться. Але згадаємо інший прецедент. Пару років тому Коломойський, не зморгнувши оком, зарізав інший свій доволі впливовий ресурс – “Газету по-Київськи” та її регіональні додатки. Знову ж таки існували різні версії. Проте очевидно одне: прихильником Партії регіонів тодішній головний редактор “Газети…” Сергій Тихий не був.
Дуже схоже на те, що нині готується банальна ліквідація агентства УНІАН, яке за двадцять років роботи заслужило собі статус респектабельного інформаційного ресурсу. В іншій країні та за іншої політичної ситуації його було б, мабуть, не складно продати новому власникові. Але тоді, аби продукт не втратив ринкової вартості, перед журналістами та перед передплатниками уклінно б вибачилися, а дивний топ-менеджемнт, який досі нікому не пояснив свої саботажні кроки, відправили б на свіже повітря. Або — на огляд до когось з членів Асоціації психіатрів України. По довідку про адекватність.
Та нічого такого не сталося. Журналістам пообіцяли нові збори щось за три тижні, але — ніякої конкретики. Керівництво почувається впевнено. Коломойський — на публіку — мовчить. Журналістське ж середовище не аж так поспішає солідаризуватися з колегами, флегматично розмірковуючи, про що йдеться. Про чергову спробу монополізації, тепер уже інформаційного простору? Про зачистку медійної сфери під майбутні президентські вибори? Про ірраціональне в політиці — себто про незгоду Банкової вірити, що олігарх Юлі не любив, не любить та і не збирається любити?
Якби спроектувати ситуацію з агентством УНІАН на будь-яку країну з прозорими ринковими правилами, свідомий саботаж з боку вищого керівництва міг би свідчити або про конфліктну ситуацію з кредиторами, і тоді — про узгоджену з власниками комбінацію, або – про зраду з боку топ-менеджменту на користь складної й непублічної гри ринкових конкурентів, які замислили, але не можуть викупити собі саме цей ресурс.
Таке не часто, але трапляється. У таких випадках процедура банкротства у західному праві передбачає непоганий захист для найманих працівників. Зокрема, журналісти отримали б кожен стільки раз місячну платню, скільки років відпрацювали на структуру. Очевидно, що власник завжди має право припинити бізнес. Але закон гарантує людям, які вклали в проект роки життя, компетенцію та часом — душу, право на якийсь відсоток від його реалізації.
Пригадую, як починався УНІАН у далекому 1993-му. На відчайдушному ентузіазмі першого призову, всупереч песимістичним прогнозам конкурентів, за несприятливих економічних обставин, коли платню видавали у величеньких пластикових пакетиках з купонами… УНІАН почався та відбувся комунікаційним майданчиком для всіх: влади, опозиції, активістів громадських рухів. Нині цей, такий звичний острівець специфічного українського плюралізму ризикує піти під воду. На очах у збайдужілої публіки.
Народ мовчить, міцніють тіньові схеми впокорення бізнесу. Кожен сподівається, що, ковтнувши сусіда, дракон злетить у вирій. І все саме зробиться на краще. Хоч кожен розуміє, що воно не так. Апетиту дракону додають наша пасивність та невміння солідаризуватися до ефективного спротиву.