«Мабуть, вони вже іншу істоту мають…»: колоніальна матір в українській літературі ХІХ століття

Коли говоримо про жінку в рамках колоніального досвіду, то неуникно згадуємо тезу Оксани Забужко про «подвійну маргіналізацію»: жінка колонізованого народу впосліджена двічі — як представниця своєї колонізованої культури і як представниця своєї статі. Ще один аспект стосується материнства, оскільки воно накладає певні обов’язки й обмеження вже в контексті соціального інституту сім’ї. У такому випадку є сенс міркувати про умовну «потрійну маргіналізацію», коли жінка стає впослідженою ще й у межах власної родини.

Читайте також: Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення

Друга половина ХІХ століття — період, коли українські землі розділили поміж собою дві метрополії. Незважаючи на те, що автори, про які тут ітиметься, належать до спільного культурно-історичного простору — Наддніпрянської України під тодішньою владою російської імперії — письменники конструюють у своїй творчості цілковито розбіжні образи «колоніальної матері». Якщо в одних текстах, приміром, матір прагне тримати всю родину й хазяйство «в жмені», то в інших — ми ніяк не згадаємо навіть імені героїні. Тож наскільки справді різною є постать української колоніальної матері та про які тенденції нам це говорить?

«Норовливість» й «істеричність» матері в Марка Вовчка

Вислів «колоніальна матір» уживає Тамара Гундорова у своїй праці «Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми». Досліджуючи роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський», авторка пов’язує поняття з «колоніальним ресентиментом» і «колоніальною істерією». Зрештою, серцевиною «колоніального ресентименту» у творі є ненормальні стосунки головного героя з матір’ю та генеральською родиною, де «колоніальна матір» не охороняє сина від себе самого, а, навпаки, розпалює його «істерію», оскільки постійно вказує на статус підкореного. А генеральша тимчасом служить певним замінником матері, уособлюючи імперську метропольну великодушність і поблажливість.

Читайте також: Геніальні бунтарки: Марко Вовчок

Інакше з прозою Марка Вовчка. За Максимом Тарнавським, функція чоловіків у прозі авторки здебільшого зведена до ролі сексуального партнера чи елемента інтер’єру, адже життя в письменниці показано майже винятково з перспективи жінок та їхніх дітей. Дійсно: в оповіданні «Горпина» чоловіка героїні згадано буквально один раз — на самому початку твору, а далі він настільки безслідно зникає з тексту, що це ледве не стає логічною дірою.

Матерів Марка Вовчка доволі складно (та й не потрібно) зводити до однієї універсальної формули. Утім, дві найчастіші жіночі вдачі в доробку письменниці почасти вкладаються в таку опозицію, виведеною Людмилою Старицькою-Черняхівською, як «Аспазія — Пенелопа». Якщо Аспазія — діяльна, здібна, високоінтелектуальна господиня салону, куди приходять провідні мислителі, то Пенелопа — смиренна домувальниця, яка терпляче чекає на свого Одіссея та тихенько пряде, коротаючи час.

Читайте також: Ритми змін: як українські письменниці повертаються в канон

Так, у повісті «Три долі» бачимо зокрема матір Катрі та Пилипиху-вдову. У Катриної матері таке обличчя, ніби вона «тільки з церкви божої повернулася»; це жінка, яка би, за висловом самої Пилипихи, і «ворогу своєму подякувала». Вона тиха, покірна, терпляча, обережна в словах і діях. Натомість вдова Пилипиха — «своєумка непокірна», як називає її сусід, Катрин батько. У її мовленні вчуваємо вольові, панівні, наполовину феміністичні ноти: «Я — мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби»; «Сім’ю свою треба хазяйці так тримати, як мак у жмені». Слова підкріплюють дії: у жінки, справді, і хата, і городи, і садок, і поле, і степ, і баштан, і пасіка, і млин — усе ретельно доглянуте, перебуває під цілковитим контролем. Пилипиха дуже швидко спалахує, любить суперечки й сутички. Коли Катриного батька немає вдома і, відповідно, немає в кого попускати шпильки, у вдови відразу на землі недорід. За словами самої Пилипихи, якщо вона не зможе відбитися від лиха, то хоч славно натішиться боїщем. Урешті жінка повсюдно прагне зайняти домінантну психологічну позицію, страх не любить підкорюватися; звідси — репліка Катриного батька про те, що їй конче треба отаманувати: «Я б вас де полковником настановив!».

Читайте також: Аграрна тема в українській культурі

Зі свого боку Пилипиха називає сусіда, котрий потребує беззаперечної покори, «хріном корінчастим». Цікаво, що і Пилипиха, характеризуючи батька Катрі, і Катря, описуючи саму Пилипиху, уживають одне й те саме слово — «норовливий», «норовлива». Відтак «норовлива» в рецепції персонажів асоціюється з незалежністю, авторитарністю, суворістю, твердістю, наполегливістю, неприйняттям відмови, самодіяльністю; це така, яка миттєво спалахує, ніби легкозаймиста речовина, і добряче обпікає всілякий «хрін корінчастий», котрий владно розростається половиною городу.

В оповіданні «Ледащиця» змальовано кілька поколінь матерів: Чайчиха як матір Насті й згодом сама Настя як матір. Насправді героїні належать до вільного козацького роду, але їх обманом вимушують стати кріпосними служницями. Прикметно, що туга за волею змальована тут як спадкова хвороба, яка умовно переходить від матері до доньки. Окрім того, у багатьох оповіданнях Марка Вовчка («Ледащиця», «Горпина» та ін.) помічаємо різке чергування абсолютної апатії жінки-матері та її гострого емоційного збудження. Стосовно Насті — ситуація ще й підсилена алкоголем: коли жінка напідпитку, то проявляє турботливість щодо власної дитини, а коли твереза, то боїться до неї й підійти.

Читайте також: «Пан Халявський»: втрата державності у свідомості нащадків козацької старшини

В апатичному стані жінки-матері порівнюють себе з каменем («мов кам’яна», «як камінь»), натомість у стані емоційного збудження активізується кольористика: «почорніла» (від горя чи смутку), «збіліла» (від страху або шоку), «зчервоніла» (від сміху, гніву, нервового напруження). У рамках тогочасся подібне емоційне збудження щодо Горпини й Насті можна окреслити як недалеке від «істеричності». Як, знову-таки, пише Тамара Гундорова: істеричність загалом маркована як ознака колоніального, підпорядкованого стану. Заразом Франц Фанон зазначає: у колоніальному світі емоційність колонізованого навмисне підтримують на поверхні як «живу рану», із якої сочиться їдка речовина; психіка дітклива, вигоріла, що для «вчених мужів» (себто колонізаторів) є свідченням того, що колонізований — «істерик», людина «істеричних реакцій». У такий спосіб Марко Вовчок відтворює соціальну упередженість: будь-які емоції жінки, які хоч трохи відхиляються від суспільної «норми», оточення сприймає як певну недугу, відхилення. Панночка з оповідання «Ледащиця» про своїх служниць — матір і доньку — мовить: «Мабуть, вони вже іншу істоту мають, не таку, як у нас…». І її гості підхоплюють: «Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь немає!».

Дуже показовий у контексті матері та її дитини в Марка Вовчка й мотив позбавленого голосу. У цьому ракурсі фіксуємо навіть прив’язування до контрастних просторів. Хатину, де живе сім’я Горпини, протиставлено простору панського поля, що на ньому тривають відробітки. Удома Горпина співає дитині пісні, водночас авторка акцентує на «дзвенячому голосочку, що лунає по хаті». Натомість щойно немовля, узяте з собою на панське поле, починає плакати, себто виявляти свій голос, пан наказує десяцькому його позбутися. Тут не оминаємо таку ознаку колонізованого, як вимушене мовчання. Красномовним є й той факт, що авторський переклад збірки «Народних оповідань», опублікований в «Русском вестнике», якраз не містить у собі оповідання «Горпина» з огляду на доволі викривальне змалювання панщини.

Читайте також: Наші ментальні мапи. Барви національного пейзажу в ХІХ столітті

«Незмінний оптимізм» матері в Івана Нечуя-Левицького

Матір в Івана Нечуя-Левицького фактично завжди нерозривно пов’язана з «матір’ю-природою», а «матір-природа» — це українська флора, земля, поля, коріння, дім. Відтак у повісті «Дві московки» Василь, вертаючись із москалів, вертається передусім у простір найтепліших спогадів, виринають тут і ностальгійні настрої. Ба більше, на відміну від роману «Андрій Лаговський», основний фокус Івана Нечуя-Левицького — не на синові, а на матері. Як пише згаданий М. Тарнавський, найбільше вражає в Нечуєвій прозі переважно жіноча фокалізація й загалом та увага, із якою автор описує прагнення жінок до особистого щастя. Водночас чоловіки в письменника часто постають як розпещені діти — слабкими та боягузливими (приміром, пани-знайомі Ястшембського з повісті «Бурлачка»). Що більше чоловікові приділено уваги, то більш імовірно, що він виявиться або комічним персонажем, або ідеалізованим героєм — наприклад, як шляхтич-чиншовик Михалчевський («Бурлачка»).

Читайте також: Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі

Із цих міркувань випливає, як формулює це нечуєзнавець, образ «незмінно оптимістичної» матері. Такою є зокрема Хомиха з повісті «Дві московки». Щойно її син прибуває зі служби, вона настільки радіє, що не сильно й переймається тими мордуваннями, котрі Василеві довелося пережити в москалях. Ба навіть, Хомиха майже відразу починає марити сценами, де милується хазяйновитою невісткою та гойдає на руках маленьких онучат. Уведення автором таких — здавалось, не зовсім доцільних — мріянь і підтверджує його намір показати право жінки перейматися особистим щастям. Виринає тут також і мотив другого народження: Хомиха починає не лише мріяти про сімейну ідилію, а й пригадувати свою безтурботну молодість, ніби вона «вдруге народилась на світ». До речі, указаний мотив подибуємо й у Марка Вовчка: Чайчиха «немов вдруге народжується на світ» тоді, коли скидає кайдани кріпацької неволі. Цікавим тут є різне розуміння авторами наведеного мотиву. Якщо Іван Нечуй-Левицький тісно пов’язує його з родинними втіхами, то Марко Вовчок головно змальовує аспект особистої свободи.

Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Однак, пошуки власного щастя зумовлюють і часті «мандрівки» у творах письменника. Подеколи ці подорожі містять міфологічний або релігійний підтекст: ходіння на прощу, мотиви блудного сина (точніше, доньки), утеча тощо. Здебільшого жінка вже не вертається колишньою, її шлях певною мірою — містеріальний, де вона крізь страждання ніби відкриває для себе новий сенс існування. Показова тут репліка Василини до коханого Михалчевського: «Коли б ти знав, я оце неначе десь блукала усе по якихсь пущах та нетрях і, як упала тобі на груди, то неначе знов вернулась додому, до рідної матері».

У повісті «Дві московки» натрапляємо й на мотив невдячних дітей. Реалізовано цей мотив у фігурі егоїстичного сина Ганни, що його українську ідентичність в середовищі москалів поступово заміщує ідентичність колонізатора. Коли син приїжджає до матері й промовляє: «Я приїхав, матушко, оглядіти своє наслідство. (…) Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки…», — це звучить як зазіхання імперії на буквальне загарбання української землі, доглянутої чужими руками, политої чужим потом і кров’ю.

Читайте також: Жінки, що чекають з війни: погляд Тараса Шевченка

У повісті «Бурлачка» постать молодої матері Василини тісно пов’язана також із темою покритки. Іван Нечуй-Левицький показує, як суспільство (від молоді до літніх людей) украй негативно ставиться до покриток (їх, мовляв, треба прибивати ланцюгами в церкві). Одним із центральних у повісті є й мотив дітовбивства, у якому виринають і посттравматичні симптоми: Василина, кинувши власне дитя в річку, згодом починає боятися будь-якого зорового й слухового втілення води. Що мотив покритки, що мотив дітовбивства сповна можуть апелювати до поеми «Катерина» Тараса Шевченка — дуже впливового автора для Івана Нечуя-Левицького. Сама матір Василини зображена вкрай наївною, безтурботною та, знову-таки, «незмінно оптимістичною»: коли євреї увозять Василину працювати на панських буряках, матір найбільше хвилює не те, що її доньку скривдять, а те, що дитина вирушить у дорогу голодна…

Читайте також: Іван Нечуй-Левицький проти імперії

Пасивність матері в Івана Карпенка-Карого

Іван Карпенко-Карий зосереджується на фігурі матері значно менше, ніж на фігурі батька. Тенденційними в автора є випадки, коли матері дорікає її власна родина. Найчастіше беруть на кпини неосвіченість, «дурість» жінки: «Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти». Іншою рисою матері тут є її пасивність, нерухомість: «Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь». Жінка-матір ніби перебуває в певному вакуумі, де може лише емоційно реагувати на події, проте жодним способом не має змоги втрутитися в них діями.

Іван Карпенко-Карий також репрезентує фізичне й психологічне насилля над жінкою, насамперед із боку її чоловіка. Автор відтворює тут ситуації «на межі», своєрідну метаморфозу жесту й наміру, коли чоловік от-от замахується рукою, аж раптом йому щось перешкоджає. У драмі «Сто тисяч» щойно Герасим хоче побити Параску, раптово на сцені з’являється третя особа (кум Савка), і Калитка цієї миті починає показово лащитися до жінки або демонстративно її цілувати. У тій самій п’єсі, коли Герасим знову хапає жінку за очіпок, несподівано до Калитки навідується Копач. І буквально секунду потому деспот перетворюється на жалюгідну подобу Купідона, а гість жартує, що, мовляв, «наткнувся здєсь на амури».

Читайте також: Українські театральні хіти ХІХ століття

Коли говоримо про образ колоніальної матері в українській літературі кінця ХІХ ст. (та почасти початку ХХ-го) натрапляємо на одну специфічну закономірність. Згадаймо, наприклад, фігуру матері в романі-хроніці «Люборацькі» Анатолія Свидницького, драмі «Бояриня» Лесі Українки, тому самому романі «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського. Як швидко ви назвете хоча б одне ім’я жінки-матері в указаних текстах? У творі Свидницького батько та його четверо дітей мають яскраві й запам’ятовувані імена, а рівночасно матір постає назагал як «паніматка Люборацька». У Лесі Українки на схожий манір — Стара Перебійниха (від Перебійний). У романі  Кримського матір звати Марія Степанівна Лаговська, але найчастіше жінку марковано в тексті як «Лаговська», «матір», «вона».

Читайте також: Леся Українка як читачка: інтертекстуальна стратегія модернізму

Іван Карпенко-Карий таки наділяє своїх матерів іменами, проте робить це не без підозрілої схематичності: Марія («Хазяїн»), Параска («Сто тисяч»), Палажка («Мартин Боруля»). Із Марією все зрозуміло — Діва Марія. А ось цікавіше з Параскою та Палажкою. Якщо запелюємо до циклу оповідань Івана Нечуя-Левицького «Не можна бабі Парасці вдержаться на селі» і «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», то побачимо в них фактично однакову ретроспективну низку подій, проте з ракурсу різних «свідок» — Параски та Палажки. Це спричиняє певне злиття персонажок, їхнє взаємовіддзеркалення, адже поведінка й манера мислення сільських жінок майже ототожнена (недарма і їхні імена різняться всього двома літерами). Звідси виникає бажання провести паралель і з Параскою та Палажкою Івана Тобілевича, оскільки героїні також мало чим різняться.

Драматург, мабуть, спеціально не ходить далеко й обирає найпоширеніші жіночі імена для своїх матерів, аби не перенаситити їх занадто індивідуальною характеристикою й акцентувати саме на відповідній сімейній ролі. Саме ця мотивація й зумовлює тенденційну безіменність матері в українській літературі кінця ХІХ й межів’я століть. Інше питання — для чого кожен(на) автор(ка) впроваджує цю безіменність. У когось вона транслює суспільні стереотипи й певне іронізування з «народницьких» традицій («Бояриня» Леся Українки), а в когось — є природним прийомом задля більшого привернення уваги до персонажа-чоловіка (більшість драм Івана Карпенка-Карого).

Зрештою порушені аспекти є продовженням великої розмови про осмислення Україною та українською культурою свого колоніального досвіду. У змалюванні «колоніальної матері» в літературі фіксуємо дві стрижневі тенденції. У першому випадку жінка активна, завзята, ризикована, вона самотужки виходить із тяжких ситуацій, навіть якщо мова про Настю з оповідання «Ледащиця», якій вибратися з кріпосницької неволі допоміг роман із впливовим чоловіком (саме Настя зробила цей вибір, і ніхто її до цього не спонукав). Одначе, наведена «активність» жінки майже в усіх оповіданнях Марка Вовчка закінчується трагічно: божевілля, розлука, нескінченна туга, смерть… Авторка навмисне показує те, до чого призводить певний бунт жінки-матері (і в цілому жінки) в соціальному кліматі ХІХ ст. Але важливою є сама спроба цього бунту. Іншою є «активність» матері в текстах Івана Нечуя-Левицького: жінка наполегливо шукає власного щастя й утіхи, і ніхто їй у цьому не перешкоджає, оскільки далі «домашнього огнища» її радість сягнути не може — так принаймні думають.

Читайте також: Модерні жінки Олександра Мурашка

У другому випадку стаємо свідками надзвичайної пасивності жінки-матері, її смиренності, покірності, як ось у драматургії Івана Карпенка-Карого. Убачаємо тут найяскравіші маркери «колонізованого» як такого: знерухомлення, вимушена безініціативність, мовчання, заборона прямої участі в подіях, гіперболізована дурість та наївність, потерпання від насилля.Отже, зображуючи жінку-матір, часто автори наголошують на її «іншості»: вона, либонь, надто «норовлива», надто «істерична», надто «оптимістична», надто дурна й нездогадлива. А також подеколи надто смілива й самодіяльна, від чого в деяких мороз шкірою…