Безневинна етнографія й фольклористика в якийсь момент нашої історії стали науками ідеологічними й навіть політичними. Їхню впливовість і небезпечність визнавали влада та поліція, роздаючи драконівські судові вироки збирачам народних пісень і колекціонерам старожитностей. У середині ХІХ століття українофіли надали вишиванкам функцію вимовного знака, за яким ідентифікувалися носії певних поглядів. Паничів у селянських строях іноді арештовували просто за те, що вдягнулися «по-мужицьки».
Усе, що ми часом дещо зверхньо називаємо етнографічною манерою письма й не без підстав пояснюємо труднощами самоідентифікації зрадженої елітою «плебейської» нації, мало для Котляревського, Квітки, Нечуя, Мирного такі ж програмові ідеологічні конотації. Водночас замилування вбранням і побутом, як і загалом ностальгійне озирання назад, у славне минуле, де зосталося все найкраще, породжували сумовито-елегійні, незрідка навіть розпачливі настрої й мотиви. Село тоді бачилося джерелом і скарбницею всіх національних вартостей, а зречення рустикальності прирікало, як здавалося, на цілковиту втрату своєї культурної ідентичності.
«Тільки тут не Тула»
Загроза такої втрати визначає тональність багатьох текстів Івана Нечуя-Левицького. Уявлення про нього як про безстороннього й незворушного обсерватора українського села склалося почасти через породжені найперше страхом цензури фігури замовчування, вимушеного непомічання послідовних (і то з неабиякою пристрастю формульованих!) антиросійських настанов письменника. Його найбільш, може, ідеологічний роман «Хмари» ще царська цензура завертала багато разів через безліч, цитуючи вшнипливого державного читача, «тенденційних вихваток» та «загальне українофільське спрямування». У радянському каноні текст знов же вважався маргінальним.
Іван Нечуй-Левицький. У замилуванні селом українофіли шукали джерело антиколоніального спротиву
«Тенденційних вихваток» у романі таки не бракувало. Сюжет про Київ тридцятих років ХІХ століття бере свій початок у далекій північній Тулі. Якраз звідти суне на дніпровські береги те, що в первісній назві твору називалося «темними хмарами». Гурт молодих людей вирушає на пошуки щастя й кар’єри в упокорену колонію, сподіваючись на гарні посади й швидкі прибутки. Тільки ж із перших сторінок повсякчас наголошується культурна вищість підпорядкованої «околиці» над імперським центром. Тульські семінаристи просять у київського митрополита парафії в Україні. Але церковний достойник зичливо попереджає, зважаючи на необхідність одружитися: «Тільки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собі на шию! — промовив він, витягаючи кінець здорової червоної хустки, котрою була оповита шия одного хлопця. — Та глядіть, не мажте чобіт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешні попівни ще й не підуть». А українські селяни тільки «пороззявляли роти, дивлячись на таких чудних кацапських попів». Але ці чудні захожі пастирі якраз і стануть найактивнішими провідниками русифікації.
Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”
Повище цитоване «тільки тут не Тула» варіюватиметься в розмовах персонажів безліч разів. Шерехівське визначення «Вальдшнепів» Миколи Хвильового як «псевдоніма політичного памфлета» є всі підстави хоча би почасти застосувати й до «Хмар». Автор іноді геть забуває про питому для живописця звичаїв та вдумливого реаліста зваженість оцінок чи присудів — і не стримує саркастичного обурення. «Туляки стріли в академії студентів з усієї Росії. Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати».
Колоніальний культурний діалог
Ця політика «перемішування націй» усталилася надовго, власне до кінця імперської епохи вже в її радянському варіанті. Так що «нова історична спільність — радянський народ», — кліше пізньорадянської пропаганди, — почала ґвалтовно й послідовно творитися принаймні від початку ХІХ століття. На відміну від українців, росіяни до багатшого й культурнішого Києва їдуть охоче. Історія Києво-Могилянської академії, символу українського інтелектуального й мистецького відродження, якнайочевидніше засвідчує занепад автентичної культури, а отже, успішність московської політики: тут «не було й духу, й сліду тих давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил… В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди… Все давнє українське лежало десь глибоко під землею», а «чужі люди» старалися «загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки».
Культурна вищість до часу ще зберігається. Студенти з України й Білорусі здавалися «паничиками й європейцями» між «грубими великоросами», і то навіть зовні, одягом і манерами, що й казати про інтелектуальний розвиток. Так само в студентському побуті «брати-слов’яни» приречені на повсякчасну конфронтацію, адже прибулець із Тули, на думку українців, «здається, і не розумів, що таке чистота», горілки пив більше од усіх, а зі своєю деспотичною вдачею навіть чути не хотів про якусь повагу до чужого приватного простору. За всі завдані образи й неприємності студенти прозвали російського колегу туляком-подляком. Тобто Нечуєві важливо наголосити всі можливі відмінності — від антропологічних до культурних. Водночас злополучний Воздвиженський не втомлюється проповідувати російський месіанізм, розповідати про одвічну московську вищість і нікчемність Заходу.
Із пристрасністю й прискіпливістю політичного публіциста Іван Нечуй-Левицький демонструє наслідки колонізаційного імперського наступу. Випускники Києво-Могилянської академії тепер «заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві». Академія «служила вже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові».
Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини
«Темні хмари» з півночі, що накрили Київ, письменник не в останню чергу асоціює з мовною дискримінацією та занепадом освіти. У стіни академії тепер не доходили книжки з латинського світу, все обмежувалося російськими виданнями лояльної до уряду орієнтації. «Література та була великоруська і давала недобрий матеріал для просвіти мислі, бо була слов’янофільська. Воздвиженський, Дашкович і інші студенти почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль».
Комплекс облоги
І в белетристиці, і тим більш у Нечуєвій публіцистиці, що спричинила свого часу таку гучну полеміку, відбилися тривоги й страхи загроженої ідентичності, стан культури, який можна назвати, скориставшись заголовком поеми Лесі Українки, комплексом «поета під час облоги». Хмари русифікації «нависли», непрохані гості «обсіли», «обступили» Україну, нищачи її культурні здобутки й загрожуючи самому її існуванню.
У «Хмарах» романіст просто-таки унаочнює ситуацію України як брами між Сходом і Заходом, як жертви в полі інтересів численних загарбників, зображуючи інтер’єр світлиці подільського міщанина купця Сухобруса. Портрети російських царів, «обвішаного стрічками й хрестиками, що нігде було й курці клюнуть», фельдмаршала Кутузова сусідять із парсунами господаревого прадіда в українському кунтуші «з прорізаними рукавами наодкид». «На одних дверях був намальований вусатий і чубатий запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, — сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись гуляли запорожці по дорозі до Межигірського монастиря й до чернечої ряси. На стінах світлиці можна було читать історію нещасного Києва, котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусіди». Серед такої невчитомої мішанини образів, знаків, доривочних цитат зі своєї та чужої історії Сидір Сухобрус, якому випало мешкати в самому, сказати б, осерді культурних суперечностей, єдиною підставою своєї тожсамості звик вважати Києво-Печерський патерик, перетворивши читання улюбленої книжки на своєрідний чи не захисний ритуал.
Якщо в цьому романі йдеться переважно про північну загрозу, то в історичних творах, зокрема в проскрибованому цензурою «Гетьманові Івані Виговському» автор більше зосереджується на ситуації «між двох сил», між двох великодержавних потуг, коли і з польського, і з російського боку йде загроза українській державності.
Згаданий комплекс облоги породжував у різні часи різні уявлення про modus vivendi загроженої культури. Нечуй-Левицький здебільшого прокламує звідчаєну її «закритість», назадницьку законсервованість. Схожі ідеї довго живили народницьку ідеологію, почасти й ідеологію агресивного антиєвропеїзму. Врешті, навіть у докорах Михайла Драгоманова Тарасові Шевченку, що той, мовляв, даремне вчить не слухати «куцого німця узловатого», трохи рації таки є, інша річ, що той «німець» радше петербурзький чиновник на службі в російської цариці.
Різний Київ
Рустикальні уявлення почали втрачати авторитетність ще за життя Івана Нечуя-Левицького. У статті 1878 року «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)» Нечуй-Левицький протиставляє два літературні типи шістдесятих, відповідно молодого нігіліста, «зайву людину» в російській белетристиці (зокрема, Базарова в знаменитому романі Івана Тургенєва «Батьки і діти»), та українофіла як питомо українського знакового діяча. «Тип Базарова щиро великоруський, дуже вже одкидний однобачно, дуже матеріяльний, дуже неестетичний. В типі Базарова обтілились ті ультрареальні ідеї, які виказував «Современник» в 60-х роках і які справді були тоді в столичній молодіжі. У нас на Україні вже був тоді інший тип молодіжі, тип українофілів. Він в дечому схожий на тип Базарова, а в дечому зовсім інший. В йому згорнулись прикмети, окрім позитивізму, любови до натури, нігілізму, ще українські національні. Українофіли не одкидали естетики, не сміялись над чуттям, не одкидали штуки й поезії вже по своїй натурі, зроду естетичній, а ще од того, що вони були народовці й націонали, що вони прийняли од нашої старшої партії спадки прихильности до народности, котру вигублював великоруський ряд, прихильности до народної поезії, музики; вони збирали народні усні твори й народні мотиви пісень і дали з себе національно-народних літераторів і композиторів».
Різні люди. Нечуй-Левицький протиставляв «щиро великоруський тип «зайвої людини» та українофіла — характерний образ української молоді 1860-х
Однак уже молодь 1890-х років зрікається українофільства на користь українства, а поняття «селянство», «мужицтво», «народ» і «нація» перестають бути тотожними, та навіть і синонімічними. Прикметно, що після поразки модернізаційних процесів, після амнезії соцреалістичного періоду в шістдесятників мотиви закритості культури хай приглушено, але відлунювали, хоча би в такому популярному Симоненковому звертанні до матері-України: «Хай мовчать Америки й Росії, // коли я з тобою говорю!». Це все ті ж старі романтичні ноти національної унікальності, закоріненості в рідний ґрунт, тільки що запізнілі мало не на століття.
Полеміка Нечуя-Левицького з Драгомановим стосовно «літературних прямувань» у дев’яності роки XIX усталила репутацію автора «Хмар» як антиєвропеїста й антиурбаніста. Місто письменник звичайно ж часто таврує як простір чужий, окупований, а село вважає єдиною надією на збереження ідентичности. Але водночас він принаймні на рівні політичних орієнтацій схиляється до Європи як єдиної реальної альтернативи Московщині. Із заходу йде освіта, з Росії — невігластво й обскурантизм. Не випадково саме академія Петра Могили стає в сюжеті «Хмар» тим дзеркалом, у якому відбиваються й фокусуються явища занепаду та картини катастрофічних руйнувань. Київська висока школа була органічно сполучена з латинським світом, інтелектуальний обмін із Заходом живив науковий пошук. Нечуй-Левицький настійливо наголошує, що конфлікт київських і московських теологів та священиків, неприйняття в «білокамінній» північній столиці привезених з півдня ідей означало відкидання європейських цінностей, отого згаданого духу латинського Заходу, на якому великою мірою й ґрунтувалася вітчизняна культура ХVІ–ХVІІ століть. Нечуй-Левицький підважує саму ідею монолітної єдності православного світу. Київські просвітники «знайшли в Москві проти себе опозицію, але більше за свої ідеї, за знакомість з латинською наукою. То була опозиція темноти, хоч і православної, проти європейського духу». Релігійні взаємозв’язки цей автор усе ж розглядає в контексті впливів культурних.
Читайте також: Перетворити українців на націоналістів
У романі «Гетьман Іван Виговський» незгода київського митрополита Сильвестра Косова й усього духовенства присягати московському цареві на підданство після Переяславської ради інтерпретується саме як небажання визнавати владу неосвічених самозванців. «Що правда, то правда: тепер у нас на Україні владики й протопопи — люди з високою просвітою, а в Москві владики невчені й прості; одні другим нерівня». Московський патріарх, «чоловік простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу», «зламає нашу автономію і запроторить наших владик і попів в свої льохи, в котрих він карає муками своїх духовних». Ба більше, російське духовенство хотіло заново охрещувати всіх українців, вважаючи їх неправославними, бо обряд здійснювався через обливання водою, не через занурення. Хоча «благодать Божа дається й через обливання, бо це тільки форма сакраменту».
Неприйняття Нечуєм міста й відповідно апологію села слід розглядати не лише й, може, не насамперед через опозицію народницького реалізму та модернізму (зрештою, і «Хмари», і низка інших текстів письменника навіть хронологічно не належать до українського модернізму), а в контексті антиімперських настанов та антиколоніального спротиву. Він повсякчас глорифікує давній державний Київ, який іще не втратив свого високого маєстату. У романі про Івана Виговського столичні ландшафти й реалії, побут і звичаї схоплені замилуваним поглядом та виписані рукою захопленого майстра. (Згодом, до речі, цією залюбленістю якраз у міську українську історію вирізнятиметься вже у двадцяті роки ХХ століття Іван Кочерга. І, може, якраз Нечуя-Левицького тут годиться визнати його вчителем та натхненником.)
Міська, шляхетська культура занепадає й руйнується з утратою держави. Щоб протидіяти цьому, потрібні просвітницькі зусилля. У романі «Гетьман Іван Виговський» розгорнено цілу програму такого спротиву московській «темній силі». У розмові Виговського з овруцьким старостою, майбутнім генеральним писарем Юрієм Немиричем, ідеться про конечну потребу заснувати в Україні університети західного зразка. Розповідаючи про свої мандри, Немирич захоплюється заможністю Німеччини й Нідерландів, наголошуючи водночас згубність азійських впливів, бо «при Москві ніде нічия воля не встоїть. Вона все зламає й потрощить, і занапастить те світло науки, що і в нас засвітилось». «Ні волі, ні науки Москва не понесе на Україну, а понесе тільки грубих, здирливих та лайливих бояр».
Іван Виговський. Вустами гетьмана Нечуй-Левицький у своєму романі виголошував програму спротиву «темній силі» Москви
Усі ці публіцистичні пасажі доповнюються запевненням, що шляхта й лише шляхта мусить дбати про добробут свого краю. Головного героя та його соратників романіст неприховано ідеалізує: «Світ блищав, лився на стіл, лиснів на срібних жбанах та кухлях і освічував найпросвітніші чола тодішньої України, найпросвітніших її синів, що вже були зовсім європейці і стояли нарівні з ліпшими європейцями і бажали добра Україні». Виговський мріє про те, як Україна зміниться, взоруючись на Захід: «А в його думці виникали якісь чудові чужоземські здорові міста десь над Рейном, десь над морем в Голландії. Він неначе бачив кораблі в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, ніби бачив якісь собори пишні, високі, бачив школи. І це усе він переносив в своїй думці на Україну: багаті кораблі уявлялись йому вже на Чорному морі, а школи — в Києві, на Україні. І йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тільки позаводити це усе і на Україні».
Сполонізована й зрусифікована українська шляхта до реалізації таких мрій долучитися не надто хотіла. Нечуй-Левицький раз у раз сумовито змальовує дорогі руїни, фіксує видимі ознаки занепаду. Так в історичних романах із ХVІІ століття, так і у фіналі «Хмар». Будинки й палаци колись вельможних та владних українських дідичів ніби засвідчують незакоріненість і зникомість своїх власників. Відвідини Павлом Радюком університетського товариша, нащадка славетного старшинського роду, що зберіг вірність українству, стають для героя роману приводом до рефлексії про долю родини, яка «осовується» й втрачає колишню силу, «неначе історія давнього козацтва та його нащадків, сьогочасних українських дідичів». Мешканці київських Липок ще таки належать до вершків суспільства, але лише завдяки традиції, яка слабшає й втрачає авторитетність.
Читайте також: Російський націоналізм і Україна
Занехаяність дому стає символічною: усе зосталося в минулому, нема для чого клопотатися про майбутнє: «Здоровий дерев’яний дім Дуніна-Левченка був на Липках, де тоді проживали сливе винятково аристократичні сім’ї, усякі полтавські, чернігівські та здебільшого київські сполонізовані дідичі. Дім був стародавній, схожий на дідицькі будинки по селах в дідицьких багатих оселях. Стародавній сільський ґанок з чотирма дерев’яними колонами виступав сходами на тротуар, а дім стояв трохи осторонь, одгороджений од улиці невисокими залізними штахетами, через котрі попід стінами манячили кущі троянд та жасмину». Усе заросло бур’янами, ніхто не плекає старого саду, квіти на клумбах подекуди видніються серед лопухів. Облуплені стіни, зчорніла бляшана покрівля, перекошені півзогнилі підлоги… Сумну картину ще більше відтінює, за контрастом, нагадування про колишню велич: «Тільки дві гарні копії з портретів козацьких полковників, хазяїнових предків, були прикрасою в залі». Старому господареві навіть трохи соромно перед сусідами-поляками, але щось змінити він уже не годен.
Комплекс загроженої культури
Фінал «Хмар» таки безпросвітно похмурий. Надії молодого покоління марніють дуже швидко. Вражає, що навіть любовна драма головного героя неприховано політизована, а його одруження не в останню чергу продиктоване програмовими мотивами. (Вочевидь, комічність такої спонуки спричинює й комічне звучання деяких пасажів, і то всупереч авторовим замірам.) Вибір Павла Радюка між Ольгою та Галею став визнанням свого, автентично українського, означив замилування селом, етнографією, народною піснею, хутірською ідилією.
Одруження з Ольгою Дашкович означало б у такому контексті зраду найдорожчих ідеалів. Але все ж таки в Івана Нечуя-Левицького ця колізія складніша, аніж знамените свого часу Сосюрине «дівчино, юнак не полюбить тебе, // коли ти не любиш Вкраїну». Київська красуня-аристократка швидко змусила хлопця забути наївну й простосердну хутірську обраницю. Щоб причарувати коханого, професорська донька навіть — така завелася мода! — вивчила з допомогою наймички кілька українських народних пісень. Але співала вона із жахливим російським акцентом. Фонетику Радюк дружині, мабуть, виправив би легко, проте були й інші перепони. Навчання в київському інституті благородних дівчат сформувало в панни Дашкович незрушне уявлення про вищість усього імперського та, відповідно, підпорядкованість і меншовартісність «малоросійського». Тож українець для неї — апріорі представник нижчої касти, якого не варто й порівнювати з будь-яким заїжджим петербуржцем. Її шлюб із пристаркуватим полковником не став щасливим, але дав змогу задовольнити амбіції та відповідати очікуванням коли не всього оточення, то принаймні її інститутських наставниць.
Павло Радюк не має після того іншого виходу, як повернутися до свого пейзанського ідеалу. У Галі Масюківни ніяких ознак розколотої національної тожсамості немає. Нареченого з університетським дипломом таки трохи турбує освітня різниця (адже «Галя тільки рік вчилася в городі»), але він утішає себе тим, що допоможе їй «набратися розуму з книжок». Важко, утім, повірити, що юна Масюківна спромоглася, як вона хвалиться сусідці, прочитати привезені їй чоловіком праці Дарвіна й Спенсера. Урбанізація неосвіченої селянки все ж не могла відбутися так легко.
Але й сам Радюк стає жертвою несприятливих обставин. Після того як невдовзі настав «інший і гірший час» (евфемізм Валуєвського циркуляра й гонінь на українофілів), сам апостол народницької ідеї злякався ймовірних переслідувань і «переїхав на службу на Кавказ». Ця суха протокольність у поясненні вибору героя диктувалася, треба думати, цензурними обставинами. Усі плани заснувати в Києві музей, театр, розвинути книговидання так і не здійснилися.
Борня культур. За спостереженнями Нечуя-Левицького, у ХІХ столітті Москва становила до Києва «опозицію темноти, хоч і православної, проти європейського духу»
Чомусь найбільше докорів випало професорові Дашковичу. Він у такі непевні часи кинув свої етнографічні та фольклористичні студії й почав писати книжку про індійську та китайську філософію. Сходознавство таврується як непрощенна зрада національного, і така зрада, схоже, унеможливлює вартісні інтелектуальні заняття. «А професор Дашкович все сидів та сидів в своїм кабінеті. Він розпочав велике писання про філософію Японії, Китаю й Індії, наче філософія китайського Конфуція й Лао-Дзи була цікавішою для його од рідного краю, од України. Він закопався в науку, увійшов в неї попід руки, як печерський Іван многострадальний ввійшов в землю, і вже був готовий з головою ввійти в неї і вмерти навіки для України й свого народу». Схожі докори за гріховний інтерес до «чужого» звучали на рубежі ХІХ–ХХ століть не раз і не два, їх висловлювали і Лесі Українці, і Ользі Кобилянській, і ще багатьом представникам модерністської генерації. Світовідчування «обложеної фортеці» долалося складно й болісно. Дашкович в’яне й старіється, втрачає прихильність студентів. Герой переживає глибоку екзистенційну кризу, адже загроженою виявляється не тільки висока міська культура, а й народна. Русифікація (згадаємо отих «чудних кацапських попів», що з їхнього приходу до Києва й почався сюжет роману) торкається вже й села. Ольгу Дашкович відриває від питомого середовища інститутська освіта, а напівграмотних селян — місцева школа, де вчитель прищеплює своїм вихованцям уявлення про вищість колонізаторів.
Роман і завершується описом великої руїни — уже не міської, палацової, як у передкінцевих розділах, а сільської. І занепад села, народу виглядає ще страшнішим, ніж утрата міста, шляхти. Приїхавши в рідні Сегединці, Дашкович побачив, як одразу по смерті батька, старого панотця, розвалився давно не ремонтований дім. Так що важко знайти й місце, де він стояв, де минуло дитинство героя. Утрата зв’язку з початками, джерелами домежно унаочнена: «Все заросло, все заснувалось непереможною силою живої природи й довгого часу. Нігде не було видно й сліду комори, загороди, клуні, повіток, неначе на тому місці ніхто ніколи не жив і не селився. Тільки купа глини й цегли до котрого часу назначала місце, де колись жила сім’я Дашковича, де він зріс. Все було застелено зеленим килимом дикої природи». Культура зникає під натиском природних сил, а руїна дому символізує, зрозуміло, і загроженість самого національного буття, «української хати». Поки що не остаточну втрату.
Читайте також: Реабілітація наріжного каменя
Вірний своїм етнографічним принципам, Нечуй-Левицький уособлює боротьбу «двох культур» (ось де треба шукати початки злополучної теорії про їхнє протистояння, що утвердилася вже в радянській ідеології, зокрема у 1920-ті) через контраст двох почутих персонажем пісень. Змучений Дашкович ніби оживає, коли долинула знайома мелодія. Вона пробудила дорогі спогади, наснажила енергією. Але водночас парубок на вулиці затяг солдатської, «сороміцької» й «поганої», а мова його була таки ж «великорусько-солдатська», «покалічена» й «перемішана» з українською. Утрата мови означає тут утрату ідентичності як такої. Пережитий стрес спричинює тяжку нервову хворобу. І професор бачить сон, який остаточно його пригнічує. Увіходить у землю батьківський дім, далі церква з дзвіницею, потім усе село валиться й зникає в безодні; усе заливає чорна брудна вода, сягає сновидцеві до лиця, врешті він у тому брудному морі захлинається. І насамкінець усе розтлумачує терплячим читачам: «Каламутне море заливає Україну, все втрачено, він занапастив і себе, й дітей, не передав їм навіть рідної мови й симпатій до рідного народу».
Свої думки про відносини української та російської культури і про існування літератури бездержавної нації Іван Нечуй-Левицький спробував згодом розвинути в циклі статей, опублікованих у непідцензурних галицьких виданнях. Він послуговувався романтичною риторикою і романтичними ж уявленнями про національну самобутність. (Навіть і обраний псевдонім, «І. Баштовий», одразу нагадував про місію оборонця й воїна на сторожі.) Писав про українську культурну вищість над Росією, про величезний внесок наших культуртрегерів у розбудову імперського письменства. Докоряв Гоголю, який «поніс свою працю на користь іншому народові, заліз на північ, в Петербург, в Москву, знайшов там собі великоруський кружок і захотів стати доконечне всеросійським письменником та й зрадив своєму народові, своїй Україні…»
Завважував, що російські дослідники у своїх історіях літератури «без сорому мостять давню українську літературу київського періоду: і Феодосія Печерського, і Нестора, і Кирила Туровського, і «Слово о полку Ігоревім», і київських учених, що вийшли з Київської академії: Симеона Полоцького, Мелетія Смотрицького, Славинецького, Димитрія Туптала». Натомість, мовляв, ніколи не згадують козацькі літописи й Сковороду. (Завважу, що позви про Сковороду ще були попереду: на рубежі століть, коли російські модерністи конче потребували спадщини ХVІІІ століття, щоб протиставити її романтизмові, книжка московського філософа Володимира Ерна таки мала на меті дати слобожанському філософові російський паспорт і реєстрацію.)
Нечуй-Левицький виводить таку собі теорію мало не «відрубних» національно-культурних типів і впевнює читачів, що український культурний тип вироблений, а російського взагалі ще не існує. А відтак і російська література шеляга ламаного не варта, бо вона не ґрунтується на національній основі. Назагал «Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять у тому темному будущому часі, як зірниця ранком».
Уся ця аргументація знов-таки перейнята пафосом захисту обложеної фортеці. Розмови про непотрібність і шкідливість для українців «великоросійської» літератури, про збереження унікальності самобутнього духу нації були, як на кінець ХІХ століття, неймовірно запізнілими. Блискуче обґрунтування нової політичної програми українства дав у статті «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) Михайло Драгоманов, полемізуючи, зокрема, і з Нечуєм-Левицьким.
На противагу самосвідомості оборонців оточеної ворогами твердині Драгоманов підносить гасла європеїзму та відкритості культури. Лише інтегруючись у західний інтелектуальний світ, взоруючись на західні тенденції, вітчизняне письменство могло повноцінно розвиватися: «І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась від нього, постільки й замирала».
Дуже багато уваги віддано проблемі ставлення до російської культури: «Тільки ж ця прихильність до письменства українського не засліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства російського самого в собі і для нас, українців». Ствердження безвартісності російської літератури пов’язане якраз із комплексом загроженої культури. Іронізуючи над спекуляціями про національний дух і національну вищість, Драгоманов натомість аналізує проблему відносин імперії та підпорядкованої нею колонії. «Обрусіння», на його думку, не є чимось виїмковим і пов’язаним з особливостями зловорожого російського духу. Примус до зміни національно-культурної ідентичності є ознакою певного, як каже Драгоманов, «порядку громадського». А відтак потрібно змінювати політичні умови. «Українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі».
Доба романтичного українофільства завершувалася. Модерністське покоління вже цілковито зорієнтоване на Захід і не боїться чужих впливів. А Іван Нечуй-Левицький ще довго вів мовні війни зі своїми видавцями, вимагаючи не вживати чужорідних, мовляв, польських та галицьких новацій. Звинувачував у «відступництві» і Михайла Грушевського, і Сергія Єфремова, і Володимира Винниченка… Записував народні говірки й вірив, що то найважливіше для врятування національно-культурної тожсамості.
На життя автор статті «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» заробляв викладанням таки ж російської словесності. Про роздвоєнський невроз у його випадку говорити ніби немає підстав: викладання ніколи не змусило Нечуя-Левицького змінити свою більш ніж неприхильну оцінку імперського письменства.