Лисичанськ – одне з найбільших міст на Луганщині та єдине в області, яке зараз під контролем української армії. Місто вже покинули тисячі людей. Мешканці рятуються виїздом до інших областей України або за кордон. Найбільшу кількість вимушених переселенців прийняла Польща. Українці поділилися своїми спогадами від тривалої подорожі, тонкощами життя на новому місці, розказали як спілкуються з іншими лисичанами та чи планують повертатись до України.
Виїзд
Більшістю тих, хто виїхав з міста майже одразу після 24 лютого, були матері з дітьми. Обстріли та брак продуктів у магазинах зробили життя мешканців нестерпним та змусили покинути рідні домівки.
Ірина Нікульнікова прийняла рішення 3 березня. Вона з трьома дітьми з перших днів війни ховалася у підвалі на роботі у чоловіка. Такий вибір зумовлений наявністю світла та умов, на відміну від бомбосховища у багатоповерхівці, де вони мешкали.
«Критичною точкою став вибух на Лисичанському пивзаводі, – розповідає Ірина, – я зрозуміла, що за таких умов нас не врятує підвал. А відповідальність за життя дітей лежить лише на батьках», – і додає – «Я не звикла жити так, що від мене нічого не залежить. Коли ми сиділи у підвалі, я не могла вплинути на ситуацію. Зрештою треба було не лише рятуватися, а й бути корисною іншим.
На власній автівці, разом із ще однією сім’єю з Сєверодонецька, сім’я виїхала до Дніпра, а далі – шукали прихисток в іншій державі. Загалом подорож тривала сім днів, поки родина дісталася до місця призначення. Спочатку намагалися виїхати у Молдову через пункт пропуску у Вінницькій області, місті Могилів-Подільський. Через великі черги маршрут змінили і, зрештою, перетнули кордон з Польщею у пункті пропуску «Устилуг – Зосін».
Лисичан зустріли волонтери, нагодували та запропонували проїхати до тимчасового житла. Так родина Нікульнікових опинилася у місті Ґрудзьондз, розташованому у Куявсько-Поморського воєводстві, на півночі Польщі.
11 березня разом з чужими небайдужими людьми на авто покинула Лисичанськ Анжела Ульяненко з донькою. У Павлограді вони переночували у знайомих і залізницею попрямували до Дніпра, а далі – Львова, де у порядку живої черги сіли на електричку до Пшемисля у Польщі.
Читайте також: Між біженством та еміграцією
«Пасажирів було дуже багато, деякі сиділи на підлозі. Туалету у потязі не було. Окрім того, електричка зупинялася кожні 10-15 хвилин серед поля, через що переїзд до Польщі став тривалим та виснажливим, – розповідає Анжела. – Польська сторона зустріла гостинно та привітно. Всіх нагодували та забезпечили необхідним одягом». Далі лисичанка попрямувала з донькою до родичів у Ґданськ.
Ще наприкінці лютого вирушила з Лисичанська до селища Шипілове на Луганщині Олена Грицай зі своїми двома дітьми. У невеликому будинку вони провели кілька тижнів та вирішили їхати далі. Для переїзду також обрали Польщу, дорога до якої була довгою, з купою пересадок. Довелося їхати потягом, машиною та автобусом.
«Нас зустріла польська сім’я на кордоні та запропонувала тимчасовий прихисток. Далі ми вирушили до Ґданська. Одразу по приїзді стали вивчати польську мову, тому зараз я вільно розмовляю з місцевими мешканцями. Роботу також знайшла і зараз працюю помічником вихователя у дитячому садочку», – розповідає Олена.
Тут і далі: фото надані героями тексту
Польща
Польським урядом ухвалено програму підтримки українців, які через війну покинули Батьківщину. На кожну людину можна оформити одноразову допомогу в розмірі 300 злотих та щомісячну допомогу на дитину у розмірі 500 злотих. Окрім того, проїзд залізничним транспортом, як і у інших країнах Європи, був безкоштовним протягом трьох весняних місяців, аби всі українці могли зручно дістатися потрібного місця призначення. Також існує можливість скористатися гуманітарною допомогою у вигляді продуктових наборів, найнеобхідніших засобів гігієни та одягу.
«Привітні поляки надали все необхідне. Ми дуже вдячні їм за усю гостинність та допомогу з житлом, речами та продуктами», – каже лисичанка Анжела Ульяненко.
Задоволена гостинністю й Ірина Нікульнікова. Вона розповідає про те, як з родиною зупинилася у безкоштовній оселі, яку надали поляки: «Одразу до гуртожитку приїхали близько 150 українців. Велику увагу усім приділяв очільник міста, який власне сам спілкувався з переселенцями. Вже з перших днів з-поміж усіх обрали людей з медичною освітою для створення медпункту. А також керівництво міста залучило волонтерів-перекладачів, які допомагали адаптуватися. У гуртожитку годували усіх теплою їжею та допомагали в оформленні PESEL (аналог ідентифікаційного коду – Ред.), який дає право на перебування в країні протягом 18 місяців».
Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє
Згодом нові друзі-поляки допомогли родині Нікульнікових знайти постійне помешкання та роботу. Ірина працює в неурядовій організації «Локальна група «Деланіє» та допомагає українцям у юридичних питаннях, адже за освітою вона юрист. Разом з міською радою польського міста лисичанка сприяє у правових питаннях щодо, зокрема, працевлаштування наших громадян.
Польську мову почала вивчати одразу по приїзді, тому проблем у спілкуванні з поляками у неї не виникає: «Рівень комунікації досить високий, адже мова певним чином схожа на українську. До того ж поляки, які віком від 40-ка років, у школі вивчали російську мову, то більшою частиною розуміють нас, українців», – каже Ірина.
Зв'язок зі своїми
Підтримувати контакт з рідними та друзями у Лисичанську, а також кожного дня дізнаватися новини з рідного міста стало завданням не з легких.
«У Лисичанську немає зараз зв’язку, тому дізнатися новини про місто або родичів чи близьких, які лишилися там, можливо лише через волонтерів», – розповідає лисичанка Олена Грицай. Вайбер-групи, які створили до війни мешканці певного будинку або району Лисичанська, зараз перетворилися на єдине місце спілкування містян між собою. Сюди додають відео волонтери і працівники ДСНС та поліції у Луганській області, які доставляють гуманітарний вантаж та займаються евакуацією людей.
Також у групах можна дізнатись інформацію про близьких, з якими немає зв’язку. У соцмережах волонтери пропонують доставлення посилок у Лисичанськ та ризикуючи власним життям їздять до міста. Справа в тому, що аби передати продукти рідним таким чином, треба бути в Україні, бо з Польщі вартість доставки буде дуже великою. Саме це стало однією з головних причин, чому Анжела Ульяненко з донькою вирішили повернулися до України. Її батьки лишилися у Лисичанську і аби допомагати їм, Анжела тепер мешкає у Дніпрі. За її словами, саме так вона є найбільш корисною на Батьківщині та має змогу передавати посилки рідним.
Допомагати знайомим, рідним та друзям, перебуваючи за кордоном, вирішила родина Нікульнікових. Як активні та небайдужі українці, вони одразу по приїзді почали піклуватися про тих, хто лишився вдома або вирішив виїхати згодом. Ірина познайомилась з поляками, які мали змогу долучитися. Разом вони збирали речі та продукти, сортували, пакували та відправляли до Луцька, а далі волонтери відвозили гуманітарну допомогу до Дніпра, де працюють активісти з Луганщини та підтримують і тих, хто виїхав, і тих, хто ще перебуває у Лисичанську.
Читайте також: Здоровий спосіб життя під час війни? Так, він все ще важливий
Пізніше знайшлася організація, яка зголосилася допомогти зі збором коштів та з безкоштовним переїздом лисичан з Дніпра до міста Ґрудзьондз у Польщі. Нікульнікови розміщали сім’ї вимушених переселенців у будинку, який наразі винаймають у поляків, сплачуючи лише комунальні послуги. Для багатьох рідних та друзів сім’ї цей будинок став тимчасовим житлом та перших дахом над головою у незнайомій країні.
Підтримка
Для комунікації українців у Польщі створено групи у месенджерах та соцмережах. Метою комунікації є не лише допомога в адаптації, а й організація заходів на підтримку України, аби привернути увагу місцевого суспільства до війни. Телеграм-канали «Українці у Польщі», «Я в Польщі», «Українці у Варшаві» та інші покликані зробити перебування українців у чужій країні більш комфортним. Саме за допомогою подібних груп нерідко у різних містах країни організовують спільні заходи, пікніки та мітинги.
Наприклад, українці разом з польською місцевою владою у місті Ґрудзьондз провели акцію солідарності з Україною. «Cпівали пісні, лунали вірші та промови, – розповідає Ірина Нікульнікова. – «Чути рідні мотиви та розуміти, що ти не один у цьому світі надзвичайно важливо для всіх, кого війна змусила покинути рідну домівку та стати вимушеним переселенцем».
Окрім того, у планах активних українців у цьому місті проведення благодійного забігу, внески та виручені кошти від якого підуть на потреби України.
Майбутнє
Кожен на чужині стежить за подіями в Україні, планує та замислюється, що буде робити після перемоги.
«Звісно, у планах є повернення додому, але напевно спочатку це буде просто повернення в Україну. Адже поки до Лисичанська їхати не можна, бо там небезпечно», – ділиться роздумами Олена Грицай.
Своїми думками поділилася й Ірина Нікульнікова. За її словами, всі її троє дітей наразі успішно навчаються у польській школі. Будівля Лисичанської багатопрофільної гімназії, де вони вчилися до війни, зазнала великих руйнувань після влучання снаряда. Поки що родина не має наміру щонайшвидше повернутися. Мирне небо та навчання дітей за сприятливих умов – це найголовніше, вважає їхня матір.