А коли він наважився придушувати Євромайдан, то виявилося, що з понад 120 тис. військовослужбовців і цивільних працівників можна використати в активних діях хіба що кілька тисяч солдатів.
Потім у такій самій ілюзії перебували лідери Майдану, що прийшли до влади наприкінці лютого 2014 року. На що здатні (точніше нездатні) Збройні сили, показали вже кримські події, а потім ситуація зі Слов’янськом. Суспільство кликало на захист країни чудо-богатирів на гарячих конях, а притрюхикали якісь чахлики невмирущі на віслючках. Причому проблема виявилася не стільки в озброєнні, скільки в якості командних кадрів – цілковитій відсутності волі та ініціативи, неспроможності вирішити найпростіші польові завдання, як-от проведення в заданий термін часу колони з пункту А до пункту Б або забезпечення елементарної охорони згідно з військовим статутом.
Чому так сталося? Щоб це пояснити, простежмо деградацію Збройних сил України від самого початку – 6 грудня 1991 року.
Кадрова політика Міністерства оборони СРСР полягала в жорсткому змішанні багатонаціонального офіцерського складу й розподілі його по всіх теренах Радянського Союзу. Тому на 1991-й в УРСР серед радянського генералітету можна було знайти лише кілька українських прізвищ.
Отож генералітет новостворених Збройних сил України на 1992 рік теж був здебільшого неукраїнським. Ті генерали, які присягали на вірність молодій державі, чудово розуміли, що їм немає на що розраховувати в Росії чи якійсь іншій пострадянській республіці, а в Україні залишаються квартири, дачі, машини, посади… Здебільшого ці люди були добрими фахівцями, а деякі щиро перейнялися справою побудови нових Збройних сил. Насамперед перший міністр оборони генерал Костянтин Морозов.
Після нього посаду міністра обіймали генерал армії Віталій Радецький та представник «червоного директорату» Валерій Шмаров. Перший із них був дуже млявим, а другий, як бачилося, мав підняти військово-оборонну промисловість на конкурентоспроможний рівень. Шмаров запам’ятався двома речами: будучи спортсменом, він у наказному порядку примусив усіх генералів пробігти лижний крос. Друга обставина – його буквально зацькували у пресі через різноманітні історії із продажем та здачею в оренду різних військових об’єктів.
Попри зміни міністрів, фактичним керівником оборонного відомства у першій половині 1990-х був начальник Генерального штабу Анатолій Лопата – один із небагатьох генералів, про якого в нашій армії згадують позитивно. Він розробив вдалий і ефективний проект реорганізації ЗСУ, що до його відставки на початку 1996 року так і не був реалізований (як зазначав сам генерал, через конфлікт зі Шмаровим).
У липні 1996-го міністром оборони України став генерал Олександр Кузьмук. Зовні він справляв враження Тараса Бульби: кремезний, грізний, із добре поставленим командним голосом… До того ж вільно володів українською мовою, що тоді серед вищих офіцерів було ще рідкістю. Але зовнішність оманлива. Саме з Кузьмука почалася деградація в армії. Новий міністр відмовився будь-що змінювати у Збройних силах України, які де-факто залишались уламком радянської армії. Готуватись до війни ні з ким не збирався, тим більше з північним сусідом. Відтак ЗСУ почали поступово виконувати лише дві функції: продавати легально й нелегально старе радянське військове майно та за потреби влаштовувати різні видовища, які звались парадами чи навчаннями. Саме за часів Кузьмука було запроваджено практику, коли на навчаннях усі сторони заздалегідь знали свою роль, а відтак перетворювались на звичайних статистів. Два гучні скандали: із запуском ракети «земля – земля» в житловий будинок у Броварах 2000 року й трагічне збиття літака Ту-154 «Тель-Авів – Новосибірськ» 2001-го остаточно знеохотили наших політиків та генералітет до проведення серйозних навчань. Цікаво, що під час розслідування катастрофи Ту-154 вирішальну роль у «відмазуванні» української сторони відіграли російські військові експерти. Відтоді наш генералітет почував безмежну вдячність до «братів». І саме в той час, попри два конфлікти з РФ 2000-х років (через острів Тузла та участь у російсько-грузинській війні кораблів Чорноморського флоту із Севастополя), наш генералітет залишався відданим «молодшим братом» московських колег.
Читайте також: Ми повернемося до Луганська
Із приходом Кузьмука у Збройних силах запанував зухвалий дух казнокрадства. Морально-етичні якості міністра оборони дозволяли йому публічно обніматись і фотографуватися з такими одіозними особами, як відомі кримінальні авторитети брати Савлохови. Генерал не цурався навіть нагороджувати їх відзнаками Міністерства оборони, а їхня «бригада» використовувала для тренувань спортивну базу ЗСУ на території Військового ліцею імені Івана Богуна, що на Печерську. Дивлячись на це, підлеглі брали з начальства приклад…
Кількість генералітету в 1996 році стрімко зросла – від 240 до 370. Серед офіцерського складу була поширена думка, що генеральські звання та посади купували. Називали навіть цифри: за генерала на командній посаді (де можна красти) в канцелярії міністра буцімто віддавали $10 тис., за нехлібні посади – $5 тис.
Друга половина 1990-х позначилась масовим звільненням у запас офіцерів із високими моральними принципами, справжньою гідністю воїна та ініціативою. Маючи ясний розум і здоровий глузд, вони здебільшого легко знаходили себе «на гражданці». Відтак у Збройних силах залишилися три категорії офіцерів: крадії на хлібних місцях, ті, хто плив за течією, та маленька група спадкових військовиків. Можливостей для зловживань у нашій армії чимало. Передусім на пально-мастильних матеріалах. Бронетехніка могла не їздити, літаки – не літати, однак пальне щороку виділяли на це у великих кількостях.
Попри свою показну україномовність, Кузьмук залишився глибоко радянською людиною. Він цілком зрікся ідеологічної роботи в армії і категорично заперечував навіть проти таких простих речей, як заміна номерів та почесних найменувань військових частин із комуністичних на українські. Саме тому наші бригади досі залишаються Червонопрапорними, ордена Лєніна тощо. Радянські традиції ЗСУ допомагала плекати й ціла плеяда (кількадесят осіб) генеральського десанту з Росії. Це були випускники Академії Генерального штабу та інших військових вишів, які впродовж 1992–1993 років поверталися з Москви на Батьківщину.
У Збройних силах України вони відразу обіймали ключові посади, бо ж, мовляв, фахівці.
А що де-факто більшість із них була агентами впливу РФ, на це якось ніхто не зважав.
Читайте також: Зимова польова форма: українська, російська, натовська
На початку 1990-х років оборонне відомство було єдиною держустановою, де всі керівні кадри мали відвідувати курси української мови, літератури, історії тощо. Цікавість до національної військової історії щиро вітали. Замість політичного управління в Міністерстві оборони України було створено соціально-психологічну службу. Її першим керівником був генерал Володимир Мулява – теж класичний тип козака з обвислими вусами. Але поводився він трохи гротескно: наприклад, часто любив розповідати, що докладе всіх зусиль, аби в Україну з Росії навіть муха з червоним прапором не потрапила (тоді протистояння комуністичній ідеології було ще на першому місці). Попри те що невдовзі Муляву обрали народним депутатом, створене за його часів управління соціально-виховної роботи ще кілька років було зобов’язане провадити патріотичну й культурну роботу. Потім усе звелося до профанації цієї діяльності.
За часів Кузьмука була старанно вибудувана особлива бюрократична система: керівництво управлінь та департаментів оборонного відомства всіма засобами уникало відповідальності або виконання покладених на нього функцій. Після нього (а він на певний час став військовим міністром іще й удруге) бюрократична система покращувалась і вдосконалювалась. А оскільки більшість наших міністрів оборони, що обіймали цю посаду в 2000-ні роки, цікавили тільки справи продажу зброї чи земельних ділянок та участь у тендерах за військовими замовленнями, то всіх ця бюрократія влаштовувала.
Працює вона так. До канцелярії міністра оборони надходить розпорядження, клопотання, звернення або якийсь інший документ, котрий може містити як дуже важливу інформацію, так і щось незначне. Там цей папір пролежить близько місяця, доки спуститься до кількох управлінь та департаментів із таким стандартним написом: «Міністр оборони доручив Вам опрацювати порушені питання та за результатами поінформувати… (назва установи)». Далі з резолюціями «прошу якісно опрацювати», «до виконання», «опрацювати» документ гулятиме з кабінету в кабінет. Іще приблизно через місяць повернеться до канцелярії з поясненнями виконавців, які починаються приблизно так: «На виконання доручення міністра оборони ми якісно опрацювали…», і далі бла-бла-бла, а наприкінці може стояти будь-яка нейтральна відмова.
Навіть якби знайшовся хтось із молодих офіцерів, хто спробував би ініціювати якийсь проект гуманітарного або військового характеру, він швидко наштовхнувся б на вже традиційне «тобі що, більше за всіх треба?». У найкращому випадку ініціатива стала б для нього-таки проблемою: саме його додатково завантажили б виконанням тієї пропозиції. А потім іще прискіпливо розпитували б про виконання на кожній нараді. Саме тому ініціатива серед наших військових – річ нечувана.
Будь-яка справа, навіть надзвичайно важлива й, на перший погляд, легка для виконання, швидко зникає безвісти в цій бюрократичній системі. Скажімо, багатостраждальна ідея виготовлення особистих жетонів для військовослужбовців «зависла» вже на вісім місяців. Як кажуть у таких ситуаціях поміж собою військові, процес перебуває у стадії «приґающєй бумажкі».
Читайте також: Іловайськ: цифри і факти
Отож в умовах бюрократичної системи, що склалась у військовому відомстві, довести до кінця кримінальну справу щодо Іловайська неможливо.
Безперечно, виправити ситуацію в Збройних силах України можна, причому без залучення додаткових коштів. Для цього слід вирішити низку проблем, але назвемо лише три першочергові, без яких боєздатна армія не існуватиме.
1. Офіцерський склад (командні кадри). Від березня 2014 року серед генералітету й вищого офіцерського складу ЗСУ не з’явилося жодного нового обличчя. Кілька генералів було люстровано, причому не найгірших (як-от заступник начальника Генерального штабу Воробйов). Але їм на заміну ніхто не прийшов. Маємо грандіозну кількість полковників та ерзац-полковників (які обіймають в оборонному відомстві цивільні посади) ще глибоко радянського виховання. Це офіцери, що випускалися за СРСР. Здебільшого вони позбавлені будь-якої ініціативи, сміливості взяти на себе відповідальність і просякнуті махровим бюрократизмом. Військовики, які закінчували училища за часів незалежної України, не мають змоги просунутись вище підполковника, бо, мовляв, «молоді». Хоч усі вони люди віком 30–40 років, які саме зараз можуть успішно керувати управліннями, департаментами, командувати бригадами, полками та батальйонами. Те саме можна сказати про лейтенантів і старших лейтенантів, що стояли на чолі рот під час бойових дій на Донбасі. Чом би не дати їм звання капітанів та майорів? Вони цього заслужили. Що ж до молодшого офіцерського складу, то нам не бракує солдатів, які прийшли за мобілізацією, мають вищу освіту і проявили себе в бойових діях. Чому не зробити їх лейтенантами та старшими лейтенантами? До того ж це буде добрим стимулом для деяких мобілізованих підписати контракт і залишитися в армії.
У Росії Путін іще п’ять років тому відправив у запас величезну частку офіцерського складу передпенсійного віку. Ця операція дістала жартівливу назву «звільнення російської армії від радянських полковників». Тепер полковники армії Путіна – це переважно молоді офіцери, які на відміну від наших «радянців» присягали вже Російській Федерації. Доки ми не проведемо схожої операції у своїх Збройних силах і не дамо шансу молодим офіцерам обійняти відповідальні посади, в нас нічого не зміниться.
2. Дисципліна. Коли йдеться про порядок в армії, зазвичай критикують солдатів. Мовляв, мобілізовані 30–40-річні дядьки погано слухаються наказів молодих офіцерів, схильні до пиятики й деморалізації. Насправді незалежно від віку й статі будь-яка людина, що потрапляє в нове соціальне середовище, не гарантована від таких проявів. Проблема знову-таки в офіцерах. Передусім у командирах частин та «виховниках» (заступниках командира по роботі з особовим складом). Якщо офіцери пиячать просто на блокпосту, то й солдати вживатимуть алкоголь. Усе тримається на авторитеті командира, хай би якого віку він був. Просування на керівні посади молодих офіцерів може радикально вплинути й на підлеглі їм частини. Заступникам командирів по роботі з особовим складом слід було б відірватись від рапортів у стилі «бойовий дух частини незмінно високий» і взятись до корисніших справ. Наприклад, «виховники» чомусь вважають, що дбати про поранених та загиблих вояків – не їхня справа. Приміром, бійця поранили, командир відправив його до найближчого медпункту. Там солдат знепритомнів, а документів при ньому немає або ніхто не шукав. Він лежить зомлілий кілька днів у якомусь провінційному шпиталі, затим помирає.
А мама чи дружина про це дізнається лише після смерті військовослужбовця. Аналогічні випадки зі зниклими безвісти, загиблими, тіла яких зосталися на ворожій території, тощо. Питання: хто винен у тому, що родичів вчасно не повідомили про пораненого? Командир? Ні. Він має виконувати свою бойову роботу. «Виховник»?.. Але офіцери з управління роботи з особовим складом вам швиденько розкажуть, що вони взагалі більше спеціалізуються на фіксації «самоволок»… Виникає питання: якщо про загиблих та поранених свої ж таки керівники не дбають належним чином, то яка може бути повага до останніх у солдатів та членів їхніх родин, а отже, й дисципліна в частині? Тобто, якщо в нас залишилися «виховники», причому у великій кількості, було б дуже бажано, щоб вони реально заопікувалися підлеглими солдатами. Як живими, так і мертвими.
3. Відповідальність за втрати військової техніки. Усі роки незалежності на неї дивились або як на зайвий тягар, або як на товар чи засіб наживи. Таку саму байдужість спостерігаємо й зараз. Є кілька сайтів, які ретельно фіксують і досліджують кожну розбиту або захоплену на Донбасі одиницю військової техніки. На підставі цих даних, а також фотоматеріалів різноманітних вітчизняних і закордонних журналістів можна зробити висновок, що Збройні сили України втратили… не менш ніж 1 тис. одиниць військової техніки. Передусім це танки, самохідні артилерійські установки та бронемашини. Відомі випадки, і вони не поодинокі, коли наші частини кидали на полі бою справні танки чи САУ, які того самого дня йшли в бій уже на боці сепаратистів. За чутками, деякі бригади та батальйони втратили майже 100% військової техніки. І що цікаво: жоден командир не був за це покараний.
ЗСУ в спадок дісталось чимало радянської техніки. Втім, вона, по-перше, здебільшого застаріла у військовому сенсі, а по-друге – фізично вичерпала свій ресурс. За списками в нас можуть бути навіть тисячі одиниць на спеціальних базах зберігання. Та фактично це виявляються іржаві бляшанки на колесах. Якщо нашим збройним силам випаде ще одна воєнна кампанія, як у 2014 році на Донбасі, то Україна позбудеться всієї боєздатної військової техніки. Відновити її ми не зможемо, бо наша оборонна промисловість дуже слабенька й залежна від російських підприємств, а грошей на будівництво нових заводів у державі, звісно, немає.
На завершення кілька слів про діючий генералітет. Він не хороший і не поганий, а такий, як і всі високопосадовці в країні. Ніякий. У військах генералітет не зажив особливої поваги, а деяких одіозних воєначальників іще в липні – на початку серпня солдати називали «генерал-дятел» або «цей дебіл»… Звісно, у ставленні бійців до вищого керівництва чимало суб’єктивізму. Але воно існує не для того, щоб його любили, – його мають поважати. Попри невдачі, які спіткали наші Збройні сили у війні на Донбасі, кілька генералів (передусім Муженко) вже завоювали пошану… Щоправда, вона, як співає «Тартак», «за те, що не впав, за те, що не втік»… Особисто генералові Муженку наше суспільство й солдати дають кредит довіри вже втретє. Крім поваги справжній полководець має вселяти ще й віру в перемогу. Наразі Муженко належить до тих, про кого кажуть: «За битого двох небитих дають». На це нам і доводиться сподіватись, бо альтернативи нині немає: попри існування сотень генералів, у нас не з’явилося жодного гідного воєначальника.