Я працювала в Лозовій з десять років тому, проте зараз, щойно опиняюсь у місті, виявляю, скільки всього тоді не роздивилася як слід. Коли я розглядаю її на ґуґл-мапах, на гадку відразу спадають ті місцини, де у великих містах мікрорайони збігаються з приватним сектором. Клаптиків яких, принаймні у Харкові, є чимало і які місцеві звуть «посьолок».
.jpg)
Ось приватний сектор зайняв чималу частину території на півночі міста – це Авилівка. А ось мікрорайони. Їх дев’ять і вони утворюють повноцінний (принаймні нічим не гірший за подібні в інших містах країни) житловий масив, а не голе без інфраструктури скупчення хрущовок чи іншого вигляду багатоповерхівок радянської доби. Церкви побудовані за новітніх часів. Нарешті, ринок – зменшена версія харківського Барабашова, навіть торговий центр поблизу так само має назву «Новий вік». І зв'язок між цими місцинами справді існує, принаймні у 2008 звідси вирушали автобусами до харківського «барабана» на закупи власники яток тутешнього Центрального ринку. А сюди вже по дешевий китайський та дорожчий турецький товар з’їжджались із навколишніх селищ.
Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе
Новобудови церков, ринок, багатоповерхівки, міський приватний сектор – картинка здавалась мені знайомою ще до того як я її побачила. До того ж тут, у Лозовій, мене оточують звичні (ті самі, що і в Харкові) вивіски та павільйони мереж із цілком передбачуваним переліком товарів і послуг, розстановку та облаштування всередині яких я можу собі уявити не заходячи.
Але оманливе відчуття ясності, коли для нового віднайдено назву, не настає, і мені одразу важко відповісти – чому. Той стан, коли пошук відповіді заводить на цікавий шлях, але не наближує до неї. Натомість відчуваю, що подібності неправдиві, висновки неоднозначні, і з усім цим тут своя історія.
**
Населення Лозової – близько 60 тис мешканців, це у шість разів менше від харківської Салтівки. Місто молоде. Датою заснування вважається 1869-й, статус міста Лозова отримує 1928-го, промисловим центром стає в 1960-х завдяки будівництву Лозівського ковальсько-механічного заводу. Сайт державних пам’яток стверджує таке: «Не було б залізниці – не було б і Лозової». Як це має впливати на місто, коли багато років його основним призначенням є обслуговування важливого залізничного вузла? Чи настануть у майбутньому такі зміни, в результаті яких населення знову збільшиться в рази, а площа вкотре розшириться? Є у міста Лозова такі амбіції? І таке ще питання: а за чим тут ностальгують, старе місто де?
Під час Другої світової німці окуповували Лозову тричі, через ті бої від будівлі вокзалу, церков та купецьких будинків не лишилось навіть руїн. Тим, для кого пам’ятки пізньорадянської доби не є прийнятним об’єктом ностальгії, лишається хіба що реконструювати дореволюційні часи у власній уяві, орієнтуючись на фотографії у краєзнавчому музеї.
Старе місто – єдине, здається, з архітектурного розмаїття сучасних міст, здатне віднайти спільну мову буквально з кожним. І якби я його тут знайшла, то знайомилась би, споглядала і роздивлялась би, замість того, щоб ставити аж стільки питань.
**
«На белом-белом покрывале января..». Навіть із кількома зупинками електричкою з Харкова до Лозової їхати не менше двох годин. Ще не вирушили, коли вагоном проспівала жінка. Десять років тому вона співала народних, направляючи за руку сивого сліпого акордеоніста, вони були схожі як батько й донька. Сьогодні при ній був мікрофон і якась колонка, зашита в сумку через плече. Завбачивши у спальному мікрорайоні номер три вулицю з багатоповерхівками, яка, ймовірно, має виводити у степ, пригадую «яблоки на снегу», а відтак і цю вранішню пісню. Дивним чином, тут посеред зимового степу цілі мікрорайони стають подібними до яблук, розсипаних на снігу.
Сон цього міста здається мені ідеальним. Великі міста виглядають розбурханими майже о будь-якій порі. Це місто не засинає тому, що не прокидається, аж дивно стає, як тут узагалі щось відбувається. Але хвилюватись нема чого, новинний сайт заспокоює: погані дороги перекривають, вимагаючи ямкового ремонту, подорожчання проїзду в маршрутних автобусах зчиняє протест – пульс нормальний. Можливо, справа в тому, що сьогодні зачинений ринок. Десять років тому в мене склалося враження, що на ньому задіяна половина працездатного населення Лозової.
**
Є така історія, що більше скидається на байку, – про чиновницьку любов до лозівського борщу. Згідно з нею, вирішальним фактором у виборі місця побудови ковальського заводу, стали саме відвідини вокзального ресторану. Схоже, нинішній невеличкий охайний буфет за перегородкою зберігає традиції, але, очікуючи вечірнього потяга, я не заходжу туди навіть по каву. Ще сьогодні опівдні звідти повзли вокзалом запахи перших страв, але зараз у чистих, іще по-новорічному прикрашених залах очікування стільки безхатьків, що запах утворюється відповідний.
Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе
Мости тягнуться до вокзалу і з боку Авилівки, і з боку основної частини міста з мікрорайонами та ринками. На підході до одного з них відбувається сценка прощання тих, хто проводжає, з тими, хто кудись вирушає, вона дуже нагадує таку саму в будь-якому селищі недалеко від колій.
Повертаючись до історії: на початку 20 століття завдяки розташуванню Лозова стає важливим пунктом відвантаження хлібу та місцем скупчення торгівельних контор. Пізніше, за радянських часів, вона перетворюється на дійсно потужний промисловий центр. Але зараз, у 21му, складається враження, що міських ініціатив не вистачає для того, щоби назву «посьолок» уже ніяким боком не можна було до неї прикласти.
У мене залишається багато питань, а отримані відповіді – хто зна? – можливо, хибні. Бо це місто здається мені здатним збивати з пантелику.