Унаслідок децентралізації органи місцевого самоврядування стали розпорядниками бюджетів, із яких фінансують майже всю соціальну сферу. Саме представники влади на місцях нині вирішують, куди спрямовувати бюджетні кошти, зокрема й у медичній галузі. Від ефективності внутрішнього й зовнішнього менеджменту залежить, у якому стані перебувають медичні заклади, як забезпечено лікарні, чи запроваджено практику грантового і проектного фінансування ремонтів та оновлення обладнання, чи виділено додаткові кошти для заохочення медичного персоналу тощо. Тому на початку епідемії регіони виявилися на різних рівнях підготовки й міськради або керівництва ОТГ почали реагувати на новий виклик, виходячи з власного розуміння конкретних потреб і фінансової спроможності.
Стрічки новин зарясніли повідомленнями про створення міських, районних і регіональних штабів протидії поширенню COVID-19, які спочатку були відверто декларативними: комусь щось радили, про щось попереджали й агітували ретельно мити руки. Коли на місцях побачили, що кількість інфікованих щодня зростає, то почали змінювати плани щодо бюджетних витрат, виділяючи й переспрямовуючи певні кошти на боротьбу з коронавірусною хворобою. Іноді це стосувалося того, до чого десятиліттями не доходили руки.
Читайте також: Три завдання для уряду
«Щойно почувши про епідемію в Китаї, я викликав до себе лікарів районної лікарні (ми зараз забираємо її на баланс громади) і запитав, у якому стані перебувають апарати штучної вентиляції легень. Коли почув, що вони не працюють, то був приголомшеним. Адже ми завжди допомагаємо лікарні в усіх її проблемах, а тут були навіть не в курсі, — поділився своїм досвідом на профільному сайті «Децентралізація дає можливості» голова Опішнянської ОТГ Полтавської області Микола Різник. — Лікарі відповіли: вартість ремонту така, що вони навіть не сподівалися на отримання від нас грошей. Але ми виділили їх без зволікань. Загалом на боротьбу з пандемією з нашого бюджету витратили майже 600 тис. грн. Також близько 200 тис. грн додали спонсори».
Шляхом термінового латання дірок пішли майже всюди. Відмінність лише в сумі виділених коштів, масштабах закупівель і специфіці регіональної спонсорської підтримки. Через щільність населення найнебезпечнішими щодо поширення вірусу є великі міста, тому керівництво обласних міст і столиці взялося діяти на випередження. Наприклад, Хмельницька міськрада виділила на боротьбу з COVID-19 майже 20 млн грн, Харків — 40 млн грн, із міського бюджету Одеси надійшло 142 млн грн, а в Києві з резервного фонду — 260 млн грн. У Чернігові виділили кошти на надбавки для медичного персоналу інфекційного відділення, який працює з хворими на COVID-19. Так само допомагають медикам у Вінниці. Десь до фінансування долучили міжнародні фонди чи власників бізнесу, діяльність яких пов’язана з територією, десь створили волонтерські центри або звернулися за допомогою до політиків і політичних партій.
Діяльність органів самоврядування й особисто мерів під час епідемії була дуже різною: коштом місцевого бюджету закуповували й ремонтували апарати ШВЛ, наповнювали застарілі лабораторії обладнанням і реактивами, а лікарні — тестами й засобами захисту, екіпірували соціальні служби масками й рукавичками, купували й роздавали продукти малозабезпеченим родинам і самотнім літнім людям, терміново ремонтували туалети й фарбували стіни в палатах лікарень, які визначили як опорні. Виконкоми й органи керівництва ОТГ були змушені в ручному режимі приймати рішення, не передбачені звичайними інструкціями й наказами. Наприклад, щодо передачі продуктів із балансу управлінь освіти до медичних закладів, бо дошкільнята та школярі в закладах нині не харчуються. Або відкриття на базі навчальних закладів імпровізованих швецьких майстерень, у яких педагоги на карантині виготовляли марлеві пов’язки. Чи перепрофілювання шкільних автобусів для перевезення медичних працівників на місця роботи в умовах обмеження міського й міжміського транспортного сполучення. А ще більшості довелося якось організовувати питання створення блокпостів і перекриття в разі необхідності виїздів і в’їздів у міста та області, що не врегульовано жодним законом (якщо не йдеться про Донеччину й Луганщину, де діє особливий стан через проведення Операції об’єднаних сил).
Читайте також: Бойові вовки і легковаговики
Не минулося й без скандалів. Так, у Житомирі наприкінці березня працівники інфекційного відділення лікарні № 1 написали заяву про звільнення у зв’язку зі звинуваченням у вимаганні так званих благодійних внесків, зокрема за тестування на наявність COVID-19. Міський голова Житомира Сергій Сухомлин підтримав медиків, а отже, фактично легалізував такі незаконні побори. Він пояснив, що без цих грошей якісна допомога пацієнтам взагалі була би неможливою. Сухомлин стверджував, що в державному бюджеті передбачено тільки виплату медикам заробітної плати, до того ж не повністю, бо частину коштів щороку зі свого бюджету також виділяє місто. Але з міського бюджету фінансують лише приймальні відділення й дитячу лікарню. Тому лікарі змушені звертатися до людей і просити про так звані благодійні внески, що йдуть на рахунки лікарень, зокрема тих відділень, у яких перебувають пацієнти з коронавірусною хворобою.
Також дісталося від правозахисників міському голові Івано-Франківська Руслану Марцінківу, який намагався вивезти табір ромів із центру міста на їхнє «постійне місце проживання» на Закарпатті, щоб запобігти поширенню інфекції. Прогримів на всю країну й Борис Філатов, міський голова Дніпра, який не тільки публічно погрожував перекрити всі шляхи до релігійних споруд у разі недотримання карантину під час святкування Великодня, а й наказав перекопати вхід до однієї з церков, де напередодні відбулися масові заходи. Також за його ініціативою в місті було розклеєно оголошення на будинку, у якому виявили інфікованих COVID-19. Таке досить неоднозначне рішення дало привід звинуватити Філатова у порушенні права на конфіденційність і медичну таємницю. Задля справедливості слід зазначити, що коштом міського дніпровського бюджету ОСББ і ЖЕКи, що обслуговують ці будинки, придбали додаткові засоби для дезінфекції під’їздів і прибудинкових територій. Девізом київського карантину стало емоційне висловлювання Віталія Кличка «Досить шастать!», яке швидко перетворилося на мем.
Однак після впровадження змін щодо наповнення міських бюджетів ентузіазму в міських голів поменшало. Уряд вирішив боротися з наслідками карантину скасуванням або зменшенням субвенцій, декларуванням пільг в оподаткуванні, що знизить наповнення міської скарбниці, а також намагаючись перекласти на плечі міського самоврядування додаткові виплати медичним працівникам, які лікують хворих на COVID-19. Керівники міст, як кажуть, «порахували й розплакалися»: перспектива залишитися з порожніми бюджетами через продовження карантину й фактично ігнорування урядом інтересів громад спровокувала протестні дії з боку керівників міст. Свою непокору майже одразу продемонстрував Геннадій Кернес, який на початку карантину відмовлявся закривати метро, бо в Харкові тоді не було зафіксовано жодного випадку інфікування, але згодом усе ж закрив. Він висловив бажання запустити підземний транспорт із 12 травня, але зізнався, що всупереч забороні президента цього не робитиме. Постійно критикував дії влади під час епідемії й Борис Філатов, який одночасно ще й активно конфліктував з обласною державною адміністрацією. Також його самостійна ініціатива — направити дніпровських медиків на допомогу більш постраждалим від епідемії регіонам України.
Читайте також: Нова хвиля старого популізму
Але найбільш нестриманим виявився голова Черкас Анатолій Бондаренко, який через свій демарш щодо припинення карантину на місцевому рівні став не тільки символом непокори та героєм мемів, а і своєрідним центром об’єднання мерів (яке, що сподівано, дуже швидко почало набувати політичного забарвлення). Черкаський демарш підтримали Запоріжжя, Львів, Мукачево, Івано-Франківськ і Вінниця. Відчуваючи суспільний запит на скасування карантину і скептичне ставлення до дій центральної влади, мери великий міст наголошують на відстоюванні справедливості й рівних для всіх умовах. Але насамперед вони відчувають, що в разі покірного мовчання громада звинуватить їх в економічних проблемах, що обов’язково будуть пізніше. «Тепер у нас забрали ще й інфраструктурну субвенцію. Тобто коштів стало ще менше, тому наші громади опинилися в надскладних умовах», — написав на власній сторінці у Facebook Руслан Марцінків.
Київський міський голова тримався в кільватері урядових рішень і лише 13 травня наважився ініціювати запуск метро 25 травня, але без жодної самодіяльності — він просто звернувся з відповідним проханням до Кабміну.
Спільна мета є у всіх керманичів великих міст. По-перше, їм важливо не допустити остаточного економічного колапсу громад, якими вони керують. А також треба показати себе виборцям як сильних гравців напередодні місцевих перегонів: у вигідному для себе двобої зі слабкою центральною й незбалансованою обласною владою. І в цьому сенсі епідемія стала певним лакмусовим папірцем справжніх наслідків децентралізації. Що може призвести і до здорового посилення місцевої влади, і до процесів, що рухатимуться у феодально-федеративному напрямі. Але також вона може стати «лебединою піснею» бунтівників, зокрема й на наступних виборах. Наприклад, якщо свавільні скасування карантинних обмежень призведуть до суттєвого погіршення епідеміологічної ситуації в окремих регіонах, великої кількості хворих і загиблих. Або якщо економічні наслідки виявляться значно серйознішими за бажання виборців з’ясовувати, яка гілка влади у цьому винна. Водночас очевидно, що місцеве самоврядування під час випробування епідемією опинилося на передовій, а тому було змушене швидко реагувати на виклики і стало ближчим до громади щодо комунікацій і розуміння її потреб.