Вони теж мене дратують. Ні, не так: раніше вони мене дратували, а тепер лякають і бісять. Цього разу я про так званих ліваків, або нових лівих. Вони борються проти викидів парникових газів, понавідкривали кафедри гендерних студій, а тепер влаштовують інфантильні демонстрації в американських кампусах на захист, на хвилиночку, ХАМАСу.
Не хотів би згадувати всує одну вітчизняну гендерну дослідницю, яка днями відзначилася легковажним мізогінним хамством, не про неї мова, проте її ляпсус, як і перемога в Євробаченні небінарної особи, спровокував нові прокляття на голови «збоченців» і ліваків, які їх захищають. Часом ми чуємо те, що мене лякало в розмовах дорослих у дитинстві: «Куди котиться світ?!» Зазначте: світ котиться «не туди» не через збожеволілу одну шосту, чи то пак уже одну восьму, яка цілком серйозно й діловито готується припинити його фізичне існування. «Не туди», виявляється, — це через небінарні туалети.
Я не перший день живу на світі й пережив декілька хвиль планетарної паніки через те, що ось цього разу вже без варіантів настає кінець цивілізації. Щоразу ознаками цих армагеддонів була не наочна загроза ядерної війни, а більш-менш радикальні зміни в загальновизнаних звичаях та уявленнях про соціальну норму, усього лише. На моїй пам’яті світ котився під три чорти через «Бітлз», мініспідниці, рух хіпі, вільний секс, абстрактний експресіонізм і визнання людьми геїв та лесбі. Тепер він стрімко падає через терор «рівності» в академічних та інтелектуальних елітах, а не через недостатню опірність країн західної демократії. Тільки не кажіть мені, що друге є наслідком першого, це вже зовсім дитяча редукція.
Якщо вже розбирати не уявні, а наявні світові загрози послідовно, одна за іншою, у списку напевно опиняться забруднення Світового океану, патріархальні авторитарні режими в Африці, дефіцит покладів літію, ісламський фундаменталізм, непередбачуваний розвиток штучного інтелекту, а також, як уже зазначено, майже 140 мільйонів мавп із ядерними гранатами. У моєму особистому рейтингу глобальних небезпек окремі прояви кретинізму з боку ліваків посідають ніяк не перші місця.
Моє, м’яко кажучи, здивування викликають, зокрема, новітні правила стосунків між чоловіком і жінкою. Це, наприклад, суто теоретично: якщо в процесі безпосереднього статевого контакту за обопільною згодою жінка раптом вирішує, що вона передумала, а чоловік не може зупинитися, бо він так влаштований, це вважатиметься зґвалтуванням. Навіть якщо з певного часу це для тебе предмет абстрактного інтересу, здоровий глузд ще ніхто не скасовував. Тим більше що за це в дивному новому світі судять і виносять вироки так само, як і за справжні, «традиційні» злочини на сексуальному ґрунті. Я вже не встигну звикнути до того, що звичайний комплімент жінці може сприйматися як прояв чоловічого шовінізму, мало не харасмент, не змирюся з думкою, що жіноча чарівність, як її розуміє стара європейська культура, є функцією від патріархального устрою суспільства.
Так само я не тямлю, чому кожен умовний європеоїд («умовний», бо сучасна антропологія самого поняття раси не визнає) має відчувати особисту провину перед кожним негроїдом, хоча ані я, ані мої предки не мали темношкірих рабів і не отримували зиску від їхньої експлуатації. Такий підхід узагалі-то народився поза середовищем академічних воїнів справедливості, але дістав серед них неабияку підтримку. Деколонізація — частина лівацького порядку денного, і хоча вона справді актуальна як для Першого світу, так і для Глобального Півдня, борцуни й тут примудрилися довести дух часу до абсурду. Одна річ — пояснювати, що Булгаков — ідеолог російського імперства, зовсім інша — кенселити Шекспіра за те, що він білий цисгендерний чоловік, принципово інакша платформа.
Читайте також: Нормалізація
Та сама історія з екоактивістами: можна й треба коректно досліджувати, що первинне — яйце чи курка, тобто концентрація вуглекислого газу викликає глобальне потепління чи, навпаки, через глобальне потепління збільшується питома частка CO2 в атмосфері? Але значно простіше й, припускаю, комусь приємніше залити томатним супом «Соняхи» Ван Гога або, як позавчора, вдертися на територію німецького заводу з виробництва автівок «Тесла», бо Ілон Маск — огидний неполіткоректний капіталіст.
Те саме зі слівцем «постправда», яке перетворили із саркастичної та сумної констатації занепаду масмедіа на індульгенцію брехні, у сенсі «не все так однозначно». Дикість, варварство, інтелектуальна капітуляція!
Словом, я, білий цисгендерний чоловік, якого це все бісить, усе-таки не буду боротися з лівацькими перегинами. Усього лише тому, що вони — піна на потрібних і неминучих процесах. За мого життя на протилежному боці планети чорношкірі не мали права сидіти в громадському транспорті на місцях для білих. За мого життя за мужолозтво кидали до в’язниці, і не тільки в дикому СРСР, а й у цивілізованій Британії. За мого життя перетворювали велику європейську ріку на низку застійних озер і боліт, до того ж отруєних хімічними відходами. За мого життя вбивали за відмову вважати імперську мову й культуру єдиними гідними подальшого існування. Усе це було за історичними мірками буквально вчора.
Ми попрощалися з мракобіссям у багатьох його проявах не внаслідок природних причин, а завдяки зусиллям конкретних активістів і громадських рухів. І сьогодні вони так само здатні не лише дивувати своїми ідіотськими кроками й жестами, а й відчутно покращувати становище тих, кому й досі погано. Жінок, що потерпають від домашнього насильства або впираються в «скляну стелю» кар’єри. Представників нацменшин, у яких поліціянти різних країн бачать передусім злочинця, а вже потім людину й громадянина. Гомосексуалів, які досі почуваються винними просто за факт свого існування.
Дурість і спекуляція — це погано й шкідливо не тому, що воно ліве чи праве, а тому, що воно дурість і спекуляція. Не маю доказів, але не боюся звинувачень у конспірології, якщо завтра з’ясується, що акції юних кретинів на захист Палестини — результат коштовної рашківської спецоперації, про яку її учасники не мають ані найменшого уявлення, як тисячі біженців до ЄС не підозрюють, хто саме їм купував авіаквитки до Мінська. Професори-маніпулятори, лідери думки — брехуни, агенти ФСБ — провокатори окремо, а прагнення справедливості як найвищої цінності окремо.
Наостанок нагадаю одну яскраву історичну подію — студентські барикади в Парижі 1968 року. Якщо розбирати вимоги юних бешкетників, стає смішно: плутана суміш ідей Троцького, Мао та професорів Сорбонни, провозвісників постмодерну. І все-таки вони змінили Європу, зробили її більш людяною та придатною до життя. Пам’ятаєте: «Хто в юності не був лібералом, у того немає серця…»? Згоден на сто відсотків, попри те що Черчилль, якому це приписується, такого не казав. Не забуваймо лише про другу половину афоризму.