Дідька лисого! Давно хочу піти на «Конотопську відьму» в театрі Франка. Ну, думаю собі, почекаю, поки ажіотаж ущухне. Якби ж то! Рік минув, квитки придбати досі неможливо, усе розкуплено аж до травня. Кажуть, їх скуповують спекулянти, щоб перепродавати втричі дорожче. От не думав, що знову колись до такого доживу. Люди, яким я вірю, кажуть, що нічого скандального, хайпового у виставі немає, тільки енергетика й актуальне прочитання класичного тексту Квітки-Основ’яненка. А квитків немає…
Під акомпанемент свисту кинджалів і деренчання шахедів у нашому комфортному тилу спостерігається справжній сплеск попиту на змістовне. Можу помилятися, раптом у мене якийсь нерепрезентативний досвід, але ті культурні заходи, які доводиться відвідувати, демонструють феноменальний потяг українців до культури й мистецтва в усіх проявах — від автентики до злісного авангарду. В Українському домі черга до каси на виставку Алли Горської (епохальна подія, як і сама художниця була епохальна, кураторам низький уклін) — гаразд, можливо, вихідний день і ще, здається, кураторська екскурсія, але все одно натовп, я не жартую! Театри, галереї, концертні зали, музеї — скрізь прямо якась проща. Повторюю, можливо, не скрізь, але те, що я бачив, безумовно, збиває з пантелику. Аж до камерного концерту, де виконували твори композиторів «французької шістки» — Онеґґера, Оріка, Мійо, якщо про таких чули, за вами точно диплом консерваторії, але ж де набрати стільки випускників?
За останні кілька місяців я нарахував чотири нових книгарні в п’ятихвилинній відстані від мого місця роботи. Теж не всі встиг відвідати, але там, де був, — натовп, і не лише платонічних тусовщиків, бо до каси черга, а це найпереконливіший показник справжньої любові до прекрасного. Я припустив, що ренесанс книготоргівлі пояснюється якимись пільгами — пам’ятаєте, кілька років тому, ще до великого вторгнення, ішлося про знижки на оренду? З’ясувалося, що то все були балачки, ніяких таких пільг. Понад те, скажу вам, за цей час нарешті спромоглися заборонити книжку з росії. Давно варто було, але об’єктивно з погляду бізнесу пропозиція на ринку ніби мала зменшитися, тож чому народ купує друковану продукцію, як у забуту добу жигулів, кришталю й дефіциту?
Читайте також: Український театр у 2023 році: сподівання, реальність, жанри й фестивалі
Не думайте, що таке тільки в Києві. Мені от нещодавно довелося бути в Ужгороді — теж аншлаг. А ось що пише знайомий у мережі (дозволу не питав, тому його не називаю): «Ніде немає світла, світлофори не працюють… Повний зал при свічках… Грає плейліст зі старезних пісень «Мертвого Півня». Люблю Харків». Друзі-письменники приїхали з творчих зустрічей у Херсоні, потім Чернігові. Те саме, тільки при світлі, було тиждень тому.
Ще раз: може, захопився й ідеалізую, але я ділюся власними враженнями й не думаю, що вони аж такі неадекватні. Пояснень може бути скільки завгодно. Наприклад, у тривалій стресовій ситуації потрібне якесь підживлення позитивними емоціями. Гаразд, але я не про концерти стендап-коміків (на них, до речі, теж биток). Або природний сплеск патріотизму на екзистенційній межі викликає потребу звернутися до коріння, до засад ідентичності. Але ж на сучасне так само попит.
Або сама можливість зайвий раз упевнитися, що твоя країна є фантастично креативною, попри всі форс-мажори, тож її варто цінувати.
У мене немає переконливого пояснення. Крім одного — нормалізація. Воно теж не дуже пояснює, проте хоча б називає. Зараз поясню.
Майже десять років тому, коли рубіж захищали якщо не тільки, то значною мірою добровольці, а решта народу вдавала, що їх це не стосується, я кілька разів спостерігав реакцію хлопців, які щойно повернулися звідти — чи то у відпустку, чи то після поранення. Як стискалися в них кулаки, коли вони бачили нахабно безтурботний натовп у кафешках. Щоправда, відразу після цього зазвичай казали: «Ми ж заради того там стоїмо, щоб тут народ гуляв». Згодом ця аргументація стала загальником, проте мене вона щоразу трохи дряпала. Здавалося, що кожен, хто має про реалії поточної війни бодай приблизне уявлення, мав би демонструвати в дозвіллі певний мінімум стриманості. Згодом кількість людей, які таки спробували війну на смак і на дотик, суттєво збільшилася. Є, звісно, різниця між тим, щоб відбивати чергову атаку в окопі й бігати двічі за ніч у сховище разом з дітьми та собакою, але загальний малюнок той самий.
Нарешті почув від розумних людей, що під час тривалих випробувань єдиний спосіб вижити й зберегти психіку є ота сама нормалізація: пробувати вести й далі попередній спосіб життя, наскільки це можливо. Навіть просто вдавати. Ув’язнені жінки в тюрмі на Лонцького вишивали риб’ячими кістками. Музиканти в Бухенвальді й Аушвіці грали на скрипці. Кажуть, це допомагало вижити.
Кожне випробування унікальне. Хтось утратив кінцівку, у когось загинула близька людина, у когось згоріла квартира, у когось дружина з дітьми бояться повертатися після дворічного перебування за кордоном і мають усі підстави боятися, а хтось просто втратив сон через регулярні пробіжки до підвалу. Ми ж не будемо мірятися травмами? Запитання, чи має той, кого обминув, точніше, тимчасово обминув жереб, мучитися комплексом провини через смачний обід і теплу постіль?
Мій рецепт простий: не можеш піти до армії (з різних причин, Бог і ВЛК тобі суддя), — сиди собі тихо, донать й роби те, що тобі під силу. Можеш гаптувати — гаптуй, можеш грати — грай, можеш жартувати — жартуй.
Дехто каже: «А я погуляю гучно на зло долі й ворогу!». Непереконливо. Долі, боюся, байдуже (я вжив би тут інше слово) до знаків, які ти їй посилаєш. Ворог не дізнається про твою демонстрацію. Єдиний критерій доречності, який у таких випадках працює, — це почуття міри: сприятиме твоя скрипка чи твій малюнок, твій перформанс чи твоя книжка згуртуванню? Або, навпаки, провокуватиме роздратування, обурення, зневіру? Ось і все. Так почуття міри, воно ж смак, стає фактором перемоги. Хто міг би подумати?