Лівійська недомовка

Світ
13 Вересня 2011, 13:09

Каддафі програв. Певний час він може десь переховуватися, продовжуючи кровопролиття й агонію свого режиму. Але це мало що змінить.

Приреченість колишнього диктатора пов’язана не з тим, що його витіснили зі столиці, кажуть, на південь. Військовий чинник важливий, але не вирішальний. Каддафі позбавлений ресурсів. Насамперед грошей. Його рахунки в банках світу заблоковані, великої кількості готівки немає і не може бути за визначенням. Із кожним пострілом, із кожною ракетою його бойовий потенціал меншає. Тому зараз і в найближчому майбутньому можна розраховувати хіба що на фанатизм бійців елітної бригади й теоретично на своє плем’я в місті Сірт.

Нехай опозиціонери й схильні перебільшувати свої успіхи, але полковнику ніхто не пише, навіть його найліпший друг Уґо Чавес. Вождь Джамахірії опинився в лабіринті, з якого немає виходу. Його покинули більш чи менш впливові прибічники, декотрі генерали визнали за краще припинити опір в обмін на спокійне життя. Так було в Іраку, Тунісі та Єгипті. Понад те, атаку повстанців на комплекс «Баб-аль-Азізія» очолювали військовослужбовці загонів спецпризначення ОАЕ й Катару, повідомила лондонська газета The Evening Standard. За словами одного з їхніх офіцерів, «це справа арабська, тож правильно, що арабські союзники прийшли на допомогу лівійцям».

Нібито час здаватись, але диктатор продовжує безнадійну боротьбу. Причин такої ірраціональної поведінки кілька, зупинимося на двох, як нам бачиться, найімовірніших.

По-перше, так діє більшість авторитарних лідерів за нинішньої арабської весни. Мубарак залишився в Єгипті, попри те, що найближче оточення посилено виштовхувало його в еміграцію. Президент Ємену Салех після поранення був змушений їхати до Саудівської Аравії, але поки що не відмовився від влади. Асад у Сирії веде чимдалі жорстокішу боротьбу зі своїми супротивниками. Річ не тільки в жаданні влади. Картинки натовпів, що радісно вітають своїх вождів, викликали в них ілюзію, ніби піддані, як і досі, вірні й люблять їх, а проблеми створюють купки екстремістів і найманців ворожих держав. Варто показати силу – і прихильні громадяни виметуть їх із рідної землі. До того ж у цьому повсякчас переконує найближче оточення. Дивно, але що багатолюднішими стають демонстрації протесту, зростає кількість озброєних супротивників, їхня консолідація, що більше з’являється неконтрольованих територій, то дужче зміцнюється впевненість диктаторів у тому, ніби все вони роблять правильно. І чужа доля їх ні в чому не переконує, навпаки, додає непохитності в думці, що все це не про них.

По-друге, Каддафі загнаний у кут. Після видачі ордера Міжнародного кримінального суду йому елементарно нікуди подітися. Навіть найкращі друзі тричі подумають, перш ніж дозволити йому прибути в ту чи ту країну. Можна без кінця-краю проклинати американський імперіалізм, як це щодня робить той-таки Уґо Чавес, але нафта з Венесуели надходить за нелюбі долари саме туди, у США. І лідерові Каракаса зовсім не кортить потрапити під дію міжнародних санкцій. І так із будь-якою країною, і ніхто ніяких гарантій не дасть. Радован Караджич був певен, що його не чіпатимуть після вимушено-добровільної відставки; можна лише уявити його розчарування, коли все обернулося багаторічним розшуком і неминучим арештом. Отож Каддафі боротиметься до кінця й детективна історія з його затриманням продовжиться на ще якийсь час.

Уже нині світ зайнятий двома вкрай важливими проблемами. Як розвиватимуться події всередині сил, що перемогли, і хто виграв від падіння Каддафі.

Читайте також: Режим Каддафі повалено: що далі?

Щодо першого запитання досить багато песимізму. Згадують Ірак і те, що серед опозиціонерів нема єдності. Бракувало навіть єдиного військового командування, і декотрі загони діяли відокремлено. А з огляду на племінну структуру Лівії багато хто передбачає тривале громадянське протистояння, за висловом Томаса Гоббса, bellum omnium contra omnes – війну всіх проти всіх. До цього слід додати відсутність досвіду політичного керування в демократичних умовах, слабкість державних інститутів тощо.

Поза сумнівом, певні ризики небажаного сценарію є, але їх не слід переоцінювати. Перший – це можливість приходу до влади екстремістів, наприклад «Аль-Каїди». Серед супротивників Каддафі справді існують ісламські радикали, але вони не є провідною силою. Їм не потрібна держава – хіба що територія як плацдарм для дальшого поширення своєї експансії. Як це відбувається в Афганістані, на Північному Кавказі в Росії. Лівійська опозиція прагне до нормальних відносин із міжнародним співтовариством, підтримку якого вона дістала. Тому радикали, якщо і спробують прорватися до керма, швидше за все будуть відкинуті, і Захід у цьому стане першим і головним помічником.

Другий ризик – можливий розпад країни, яка 1951 року здобула незалежність як федерація трьох територій – Тріполітанії, Кіренаїки й Феццану на півдні. Про відокремлення останнього, пустельної землі з нечисленними містечками-оазами, говорити зайве. З Кіренаїкою, яка була центром опозиції режимові Каддафі, певні проблеми є. Там завжди ревно ставилися до Тріполітанії. Але таке регіональне суперництво притаманне багатьом країнам. Однак Перехідна національна рада від самого початку виступала як орган усієї країни, не висуваючи жодної сепаратистської програми. Зазначимо, що в релігійному відношенні Лівія, на відміну, скажімо, від Іраку й Сирії, доволі однорідна. За весь час існування незалежної держави серйозного сепаратистського руху помічено не було. Не видно його проявів і в процесі боротьби з Каддафі.

І ще один чинник. Головне багатство країни – вуглеводні. Але щоб одержувати дохід від них, має бути територіальна єдність. Нафту й газ добувають углибині країни, трубопроводи повинні справно функціонувати й доправити чорне рідке золото до узбережжя на перегінні заводи, а від них у порти з терміналами. Якщо країна розпадеться, то з нею зруйнується й увесь цей технологічний ланцюжок. У цьому ніхто не зацікавлений. Ітися може тільки про якусь зміну розподілу доходів. Але це предмет торгівлі й домовленостей.

Тепер про те, хто виграв. Представник лівійської державної нафтової компанії AGOCO Абдельджаліл Маюф заявив агентству Bloomberg, що в «Татнефти» й «Газпромнефти», які раніше працювали в Джамахірії, можуть виникнути проблеми за нової влади. «У нас є деякі політичні запитання до Росії, Китаю та Бразилії», – повідомив він, давши потім зрозуміти, що має на увазі голосування за резолюцію 1973 Ради Безпеки ООН від 17 березня 2011 року (застосування санкцій проти Каддафі), під час якого ці країни утрималися. Затим представник повстанців Ахмед Джехані, який відповідає за відновлення інфраструктури в Лівії, сказав: «Питання про анулювання будь-яких контрактів не стоїть».

Більшість експертів упевнені, що насправді російським компаніям доведеться підраховувати втрати. Головний науковий співробітник Інституту сходознавства Російської академії наук Владімір Ісаєв заявив газеті «Ведомости», що нова лівійська влада двоїстої позиції Росії не забуде. Водночас міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні повідомив, що з Національною перехідною радою Лівії вже досягнуто домовленості про збереження всіх раніших контрактів та укладення нових. Аналогічні перемовини провів і президент Франції Саркозі. Отож Москві уже явно вказали на те, що вона не там вибрала в потрібний момент друзів. Хоча відновлення нафтової інфраструктури забере певний (і чималий) час, та все-таки в цьому питанні Захід, вочевидь, обійшов Росію. Кремль розплачується за своє прагнення триматися золотої серединки. Зрештою, це цілком відповідає інстинктам правлячої російської еліти, яка перебуває в полоні антиамериканських, точніше антизахідних забобонів. І це призводить до такої політики, внаслідок якої втрати ростуть, а намагання повернути вплив на арабський світ приречені.

Читайте також: Свинець проти молодих