П’ять років тому, в листопаді 2015-го, Франція пережила хвилю кривавих терактів, що забрали життя 130 мирних мешканців. За розстріли відвідувачів концерту групи Eagles of Death Metal у театрі Bataclan та в кількох паризьких кафе й ресторанах, а також за підрив вибухівки на терористі-смертнику на Stade de France взяв на себе відповідальність «ІДІЛ». Більшість терористів тоді загинули на місці, але декількох вдалося заарештувати та доправити під слідство. Судові слухання у справі тривають досі та постійно переносяться. Так, наприклад, засідання, заплановане на 16 листопада, не відбулося, бо в одного з обвинувачуваних, Алі Реза Полата, виявлено коронавірус.
Французьку публіку дратує повільна робота слідства не менше, ніж українську — затяжні суди у справах Майдану. З тією тільки різницею, що французькі терористи не потрапили під обмін заручниками, як минулого року фігуранти розстрілів на Інститутській. «Стан здоров’я найважливішого обвинувачуваного не дозволяє здійснювати судовий процес», — повідомив голова суду. «Та коли ж ми перестанемо панькатися з убивцями!» — бурхливо реагують соцмережі, наголошуючи, що суспільний запит на справедливість надто довго залишається незадоволеним.
Ісламський радикалізм є одним із найбільших головних болів Французької республіки. Не лише тому, що попри тривалий надзвичайний стан та купу заходів безпеки, державі не вдається зупинити на своїй території теракти на релігійному ґрунті. Лише у вересні їх відбулося декілька. Найзухваліший випадок — вбивство шкільного вчителя історії Самюеля Паті, якому 18-річний виходець із Росії відрубав голову. Причина розправи — демонстрація на уроці тих самих карикатур на пророка Мухаммада, які спричинили розстріл журналістів та художників сатиричного тижневика Charlie Hebdo в січні 2015-го. Ще один теракт відбувся біля колишнього приміщення тижневика, стосовно розстрілів у якому нині також відбувається судовий процес: двоє поранених, семеро затриманих. Троє осіб загинули внаслідок теракту в Ніцці. Нападник орудував кинджалом безпосередньо під склепінням храму Вознесіння Богородиці. Вигукуючи «Аллах акбар», він перерізав горло та спробував відтяти голову шістдесятирічній жінці.
Читайте також: Що таке «радикалізація»?
Другу жертву, 55-річного чоловіка, агресор там же забив кількома ударами ножа. Третій, матері трьох малолітніх дітей, вдалося втекти до найближчого кафе, але не судилося вижити. У день теракту в Ніцці дзвони били по всіх церквах. «Це був напад на Францію!» — заявив у той день Емманюель Макрон та оголосив збільшення кількості охоронців для християнських церков та синагог, а також всіх релігійних навчальних закладів. Charlie Hebdo, своєю чергою, відреагував на криваві події новою провокативною обкладинкою: дівчата з «Мулен Руж» танцюють канкан, тримаючи під пахвами свої відрубані голови. «Франція завжди залишатиметься Францією!» — обіцяє підпис. Бравада у відповідь на варварство, категоричність на противагу радикалізму… «Ми не дозволимо себе затероризувати!» — вкотре проголосив Макрон. Жорсткий дискурс мав би заспокоїти суспільство, переконати громадян, що ситуація під контролем. Але реальність підказує зовсім інші висновки.
Публікації в французькій пресі регулярно наголошують, що переважна більшість тих, хто здійснює терористичні акти, не перебувала під наглядом правоохоронців. Водночас, як висловився в розмові з Тижнем представник паризької поліції, до терактів злочинці не виявляли «жодних ознак радикалізації».
Нині, за п’ять років після терактів у Charlie Hebdo та театрі Bataclan, проблема радикалізму на релігійному ґрунті є не менш гострою, як і до запровадження президентом Олландом надзвичайного стану. «Певна частина молодих людей приходить до радикального ісламу самостійно, через інтернет, — пояснює працівник поліції. — Це так звані «самотні вовки», переважно молоді хлопці, але інколи, зрідка, також і дівчата. Добра половина з них пройшли збройні тренувальні табори в Сирії, але решта ніколи та нічим себе не виявили до пори. Їх неймовірно важко ідентифікувати. Ще складніше — попередити кроки таких одинаків, що можуть зреагувати на якийсь загальний заклик із мережі. Наприклад — покарати тих, хто знов поширює карикатури на Мухаммада».
Читайте також: Die Welt: Стурбовані й озброєні
Алі Х., одному з нападників на перехожих поблизу колишнього приміщення Charlie Hebdo, лише 18. Він народився в Пакистані, до Франції нелегально потрапив підлітком, без близьких та родичів. До теракту поліція про його існування навіть не здогадувалася. Алі, якого вдалося заарештувати, зізнався поліції, що відгукнувся на заклик Аль-Каїди «покарати карикатуристів». Він прочитав його у соцмережі. Абдуллаху Анзорову, який відрубав голову шкільному вчителеві Самюелю Паті, також було 18. Його застрелили під час затримання. «Навіть якщо Абдуллах перебував у контакті з двома особами, що пройшли вишкіл у Сирії, його дії не були скеровані терористичною групою з-за кордону, — повідомляє прес-реліз Національної прокуратури Франції. — Слідчі вважають, що він радикалізувався самостійно».
Чому зовсім молоді люди несподівано для свого близького кола стають убивцями? «Брат ріс тихим, спокійним хлопцем, мовчазним та некомунікабельним, — розповіла в розмові з Тижнем Зухра, сестра одного з тих, хто спорядився воювати до Сирії на боці «ІДІЛ». — Наша родина не практикує іслам, батьки родом із Алжиру, але ми, всі троє дітей, народилися у Франції. Тато давно пішов із сім’ї та про нас і не згадував. Старший брат, Рашид, практично замінив нам батька. У нього все склалося добре: він працює, одружений. А от молодший не знаходив собі ані друзів, ані справи до душі. Він практично «жив» у інтернеті. Ми й незчулися, коли він зібрав сумку та сказав, що їде шукати роботу кудись на Південь — до Марселю чи Ніцци. Про те, куди він подався насправді, нам розповіла поліція. Його перехопили на кордоні, місяць потримали в тюрмі, поставили на облік та відпустили додому. Він іще більше замкнувся в собі та нікого не хоче знати — тільки те й робить, що пропадає в інтернеті та молиться».
Згідно з даними Обсерваторії світськості, станом на 2020 рік у Франції мешкають понад 5,4 млн мусульман — це приблизно 8% населення. Лише половина з них народилася за межами держави, чверть іноземців — набула французьке громадянство. Приблизно три мільйони регулярно практикують іслам та ходять до мечеті щоп’ятниці, третина молиться щодня. «Радикалізованих зовсім малий відсоток, — каже Зухра. — Але тінь падає на всю громаду. Я вважаю салафітів, які практикують радикальний іслам, сектою, що спотворює справжню віру. Мене шокують їхні дії, але я розумію, чому їм вдається залучати до своїх лав дівчат та хлопців. Їхній ресурс — відчай. Офіційна статистика засвідчує, що майже чверть французьких мусульман зазнала дискримінації під час прийому на роботу, ще третина регулярно відчуває до себе расистське ставлення. Молодь із бідних іммігрантських родин часто не бачить гідного для себе майбутнього. У них закипає лють, гнів, бажання зруйнувати цей світ — багатий, пихатий та негостинний».
Читайте також: Чому радикалізується польська молодь
Республіканській школі, вихованій на ідеалах непоступливої світськості, все важче давати собі раду з радикальними впливами, що поширюються на підлітків з бідних кварталів. Часопис Ouest-France оприлюднив свідчення шкільної вчительки, що збурило соцмережі країни. Вчителька провела анонімне опитування серед учнів стосовно вбивства викладача Самюеля Паті. «Я ледь зі стільця не впала, — цитує газета її враження. — Третина учнів зазначила: «Критикувати іслам та будь-яку іншу релігію — це погано», «Раніше, коли не було свободи слова, було краще», «Навіщо карикатури у шкільній програмі?». Я не знаю, як говорити з учнями, які замальовують статевий орган у репродукції статуї Модільяні, бо «таке неприпустимо», — ділиться думками вчителька. — Я не знаю, що відповідати, коли діти питають, чому Charlie Hebdo завжди виграє в судах, а комік-антисеміт Дьйодонне — ніколи. Я почуваюся знезброєною».
Особливістю французького приватного шкільного навчання є те, що воно забезпечується переважно католиками, зрідка юдеями, але ніколи — мусульманами. Жодна спроба відкрити помірковані приватні мусульманські школи поки що не стала успішною. Аналогічна ситуація склалася і з релігійним навчанням. Франція спочатку дозволила запрошувати викладачів із-за кордону, але потім змушена була відмовити кільком громадянам Саудівської Аравії, які, власне, радикалізували молодь. Ситуація ускладнюється тим, що мусульмани, на відміну від юдеїв, не мають організованої структури, яка гуртувала би переважну більшість релігійних громад. Спроби створити Мусульманську раду Франції також виявилися безплідними. Релігійне життя «атомізоване», а тому вразливе для будь-яких активних, харизматичних впливів.
Якщо мусульманська спільнота Франції з року в рік збільшується, то чисельність християнської навпаки стає меншою. «Християнська культура втрачає носіїв, і то найбільше серед молоді», — констатує часопис Le Monde. Соціологічне опитування Французького інституту громадської думки (IFOP) на замовлення газети свідчить, що кількість вірян та практикуючих християн щороку зменшується, а половина з тих, хто визначає себе християнами, не знає напам’ять «Отче наш» та не розуміє сенс таких релігійних свят, як Вознесіння Богородиці та П’ятидесятниця. Католицькі церкви стоять порожні не лише через карантин, а модний у крайніх лівих колах войовничий атеїзм лише поглиблює порожнечу в душах розгублених молодих людей, що резонує самотністю, моральним сум’яттям та втратою орієнтирів у часі й просторі.
Сто років тому Гемінґвей писав про втрачене покоління молоді, що його дестабілізувала та знедолила Перша світова війна. Нині настає час «розгубленого покоління», яке не завжди вміє себе зрозуміти, а пояснити іншим і поготів. Гнів та відчай штовхають поки що невисокий відсоток таких людей до радикальних кроків. Проте тенденція залишається загрозливою, бо розвивається по висхідній, а держава не знаходить ефективних механізмів, щоб її бодай уповільнити.