Тривалість Революції означає недосягнення нею остаточної мети, а уповільнення ходи породжує у менш терплячих, але більш рішучих громадян ідею Майдану-3. Діюча влада, дарма що асоціює себе з демократією, намагається всіляко вихолостити цю ідею. Найпопулярніший її контраргумент – можливість використання нового Майдану спецслужбами держави-інтервента для розхитування ситуації в Україні. Наша влада ніяк не вирішить дилему: з одного боку, повністю дискредитувати ідею Майдану як такого не можна, бо надто очевидний зв’язок між перемогою Майдану-2 і приходом до влади теперішніх можновладців (тож, дискредитація витоків Революції підриватиме й легітимність самої влади); а з іншого – дозволити відродитися Майдану ризиковано, бо він здатен спричинити подальшу владну ротацію.
Майдан – за державу і проти влади
Проблема влади полягає, вочевидь, у тому, що сама вона й дотепер не стала народною, тобто демократичною. В іншому разі, по-перше, не було б причин говорити про черговий Майдан, а по-друге, демократична влада не повинна нічим принципово відрізнятися від народу, крім вищого рівня відповідальності. Адже Майдан постав, як передовсім антивладне явище навчаться владні гілки та гілочки інакше ставитися до громадян, то й не буде у них підстав гуртуватися проти влади. І всі непорозуміння можна буде вирішувати у цивілізований, правовий спосіб. Доки ж влада цю науку не опанувала, громадяни мають виправляти її дії своїми протестаціями. Українці вже й так утратили занадто багато часу на терплячі очікування.
Майдан засвідчує здатність українців до самоорганізації та жертовного опору злочинній, недемократичній владі (і державі). Другий Майдан не був антидержавним проектом: наскільки корумпований режим Януковича діяв за принципом «держава – це я», настільки й протест майданівців виглядав як антидержавний. Майдан, повторимося, – передовсім протестне, антивладне явище, своєрідне щеплення від корумпованої та некомпетентної влади.
Тож не дивно, що недемократична Росія принципово виступає проти ідеї Майдану, намагаючись її дискредитувати. Тих, хто розуміє необхідність розбудови на пострадянському просторі потужного громадянського суспільства, має насторожувати факт збігу поглядів кремлівських вождів на Майдан взагалі та ставлення теперішнього владного істеблішменту України до ідеї нового Майдану. Українське суспільство, звісно, має боятися не нового Майдану, а можливостей використання його у провокаціях і диверсіях спецслужб, не обов’язково, до речі, закордонних.
Сучасні українці демонструють максимальну впертість і жертовність у відстоюванні своїх громадянських прав. Виникає природне питання: йдеться про якусь нову якість українства? Чи українцям таке прагнення до персональної волі та елементарного набору людських прав притаманне віддавна і є якісь відповідні історичні прецеденти?
Майдани в Україні: були, є і будуть?
Вочевидь, і те, й інше відповідає дійсності. Проте, говорячи про можливі історичні аналогії Майдану, у першу чергу згадуєш український повстанський рух часів іншої Революції – 1917–1921 років, особливо ту його складову, яку ми знаємо під іменем «махновщина». Безперечно, і в інші часи, і в інших поколіннях українці засвідчували незламне бажання боронити свою волю і права. Але порівняння Майдану, як революційного явища, і махновського руху дає дивовижну аналогію.
Читайте також: Заспокійлива соціологія
І Майдан, і махновщина – породження й важливі складові українських революцій. Обидва мають антивладний характер. Інша справа, що ідеологічний зв’язок махновців із анархістською теорією визначав принципову антидержавність махновщини порівняно із сучасним Майданом. На жаль, суспільна думка українців (включно із пострадянським науково-гуманітарним середовищем) і досі не позбавлена вульгарно-догматичних стереотипів щодо махновського руху як політичного явища (див. наші статті в № 45 за 2013 рік та № 29 за 2014 рік). Махновців і зараз уявляють як грубих і неотесаних селюків, котрі не розумілися на тонкощах благородної справи державної розбудови, натомість займалися кримінальним бандитизмом. Притому не беруться до уваги ні історичний контекст подій, ні політичні погляди самого Нестора Махна, ні соціально-економічні експерименти його оточення у відносно мирний час від весни 1917-го до весни 1918 року, ні позамілітарна (соціально-організаційна, культурна, агітаційно-просвітницька) діяльність махновців. Ретельне дослідження перелічених сюжетів здатне радикально змінити погляди сучасних українців на махновський внесок у вітчизняну історію.
Бойовий шлях махновщини, як і всього українсько-селянського повстанства, розпочався зі збройного виступу проти, скористаємося сучасною термінологією, олігархічного режиму гетьмана Павла Скоропадського. Втім, більшість повстанців (тепер таких називають активістами) зброю у руки взяли не з метою реалізувати бажання вбивати й грабувати, а через гірке усвідомлення, що існуючий політичний режим (отже, й відповідна держава) обмежує їхні права, вже надані Революцією 1917 року, та позбавляє можливостей вільно господарювати на власній омріяній землі (адже поміщики повернули собі землі, відібрані селянами на попередній стадії Революції). Ще одна претензія до влади полягала у тому, що та співпрацювала з німецько-австрійським військовим командуванням, яке, як не крути, тодішнім населенням сприймалося здебільшого як окупаційна, чужа сила.
Махна й махновців досі звинувачують в антиукраїнстві, хоча об’єктивно звинувачувати махновський рух можна хіба що у негативному ставленні до молодої української державності. Але, по-перше, Махно виступав не стільки проти української держави, скільки проти держави як такої, держави взагалі. По-друге, на початку ХХ століття для підросійських українців ідея української державності виглядала не менш утопічно, ніж ідея бездержавного суспільства. На початку ХХІ століття стає очевидним, що обидві ідеї були цілком реалістичними й перспективними. Можливо, для махновців українська державність об’єктивно була надмірною абстракцією, яку в реальній політиці вони змушені були розуміти за конкретними діями чи, навпаки, бездіяльністю тодішніх державників.
Чи зможуть низи,коли влада не хоче?
І що ж повстанці бачили у дійсності? Соціалістичний режим Центральної Ради зволікав із розподілом між селянами поміщицької землі, припиненням Світової війни, навіть із оголошенням власної державності та державного суверенітету (хіба це не схоже на зволікання теперішньої влади з реформами й позитивним завершенням війни на Донбасі?). Натомість УЦР уклала союз із монархістськими Німеччиною та Австро-Угорщиною та запросила їхні армії до України. Консервативний режим гетьмана реанімував велику кількість дореволюційних порядків. А режим Симона Петлюри фактично уклав союз із Польщею, притому відмовившись на її користь від частини української території. Народ, а повстанці й були народом, бачив усе й робив відповідні висновки.
Читайте також: Ірина Бекешкіна: «Українці почали долати патерналістський комплекс»
І Майдан, і махновці розпочинали з цілковито мирних форм діяльності, але змушені були радикалізуватися під впливом загрози свого фізичного знищення. Щоправда, на відміну від Майдану в махновців не було можливості захистити свої мрії й досягнення у державницькому форматі. Не знали українські селяни початку ХХ століття, що держави можуть бути цілком демократичними і здатними реалізовувати права простих людей, тому покладалися виключно на власні сили. Світова війна, на яку наклалася Революція 1917–1921 років, надзвичайно мілітаризувала тодішній соціум, зробила людей більш спокійними у ставленні до смерті, тому і їхня поведінка стала жорстокою, малозрозумілою нам сьогодні без врахування і знання тодішніх реалій.
Безперечно, вміння самоорганізації у форс-мажорних обставинах, дійова солідарність і співпраця простих людей, принципи добровільності та волонтерства, нульова толерантність до корумпованого державного чиновництва, а також очевидна любов до України – все це дає нам підстави для прямих аналогій між махновщиною початку ХХ століття з її антидержавною в тогочасному розумінні ідеологією і революційним Майданом початку ХХІ століття з його опертям на побудову своєї держави.