У Центрально-Східній Європі історичні зміни кінця 1980-х – початку 1990-х часто сприймають як події, що відбулися буквально вчора. Проте час невблаганний, і серед нас уже нема багатьох із натхненників тих перетворень. Однією з ключових постатей згаданого періоду був, поза сумнівом, Вацлав Гавел. Журналіст та історик Даніел Кайзер іще за життя свого героя написав книжку про останнього президента Чехословаччини й першого – Чехії. Уважно проаналізував його спогади, порівняв їх та архівні документи, не раз зустрічався із власним персонажем. Тиждень поспілкувався з Даніелом Кайзером перед промотуром в Україні першої частини його дослідження – книжки «Дисидент Вацлав Гавел», переклад якої побачив світ у видавництві «Темпора».
Читайте також: Пам’яті Вацлава Гавела
У. Т.: З чого почалося ваше захоплення цією персоною?
– Вацлав Гавел цікавив мене, як і кожного чеха, котрому бодай трохи не байдужа політика. Я почав стежити за ним іще підлітком, тобто в другій половині 1980-х. З огляду на власний вік спостерігав за тією діяльністю як глядач.
У. Т.: Про Гавела написано чимало. Чим ваша книжка відрізняється від інших?
– Я завжди поважав цю людину, але, пишучи про неї, вирішив вдатися до здорового критичного методу. Я перший, хто порівняв його старі спогади про суди та в’язницю з матеріалами, які збереглись у Міністерстві внутрішніх справ, тобто я зіставляв власні свідчення Гавела з усім, що зміг відшукати про нього. До мене такого ніхто не робив.
У. Т.: Ви стали автором книжки «Дисидент Вацлав Гавел» іще за життя її героя. Чи намагався він якось впливати на вашу роботу?
– Я мав кілька довгих розмов із ним, під час яких він терпляче відповідав на мої запитання. Це був єдиний момент, коли Гавел міг мене якось скерувати, щу й було б природно. Цікавий момент: більше деталей він пам’ятав саме з дисидентських років, хоча відтоді минуло вже чимало часу, а от щодо подій останнього періоду – президентської кар’єри – не мав певності: вагався, казав, ніби щось могло бути так або так. Він допомагав мені у роботі. Наприклад, звертався до різних власників своєї кореспонденції, щоб вони дали мені до неї доступ. Бо ці люди часто вимагали спеціальної згоди, і Гавел завжди, не сумніваючись, мені допомагав.
У. Т.: Що, на вашу думку, найважливіше він по собі залишив?
– Окрім кількох п’єс Гавел – іще й приклад того, як людина має поводитися у скрутних обставинах і не втрачати гідності. У 1970–1980-х він справді зробив більше, ніж коли очолив державу. Його президентство – це загалом повернення кредиту, який він дав суспільству, будучи дисидентом.
У. Т.: Якщо подивитися на Гавела з історичної перспективи, чи бачився він типовим чеським політиком? Чи вирізнявся чимось?
– Типовим він був у одному: хотів займатися політикою і мав розвинені владні амбіції, але зовні цього не виказував, його треба було постійно вмовляти. Усе мало такий вигляд, ніби політична діяльність – це неабияка жертва з його боку. Він гарно грав цю роль. Це така трохи нефортунна риса чеських політиків – сентименталізувати. Вона бере початок, мабуть, іще в ХІХ столітті, а може, й з часів до національного відродження. Однак дуже добре, що Гавел пішов у політику 1989 року і що витримав у ній весь час, який собі виборов. А чим відрізнявся? Знову ж таки, відвагою та чесністю перед собою.
Працюючи над книжкою«Дисидент Вацлав Гавел», Даніел Кайзер ознайомився з документами справи свого героя в правоохоронних органах та провів із ним кілька тривалих зустрічей
У. Т.: Чи можна вважати Оксамитову революцію заслугою Гавела?
– Усе залежить від того, як на це подивитися. Комуністи відійшли б від влади в той період і без допомоги Вацлава Гавела чи Хартії-77. Але він дав чехословацькій осені 1989-го привабливе обличчя й написав її сценарій. Для багатьох свідків тогочасних подій це найкращий спогад.
У. Т.: Чи всі чехи однаково сприймають його політичну діяльність? Чи є в суспільстві якась «антигавелівська опозиція»?
– Звичайно ж, Гавел мав багато критиків. Серед них були не тільки комуністи, а й демократи. Однак за останні п’ять-шість років до його смерті, коли він уже давно не був президентом і рідко з’являвся на публіці, хоча залишався ніби присутнім, сталося таке собі тихе гавелівське відродження. Показовий приклад: років чотири тому я був на одному весіллі, святкування затяглося до ночі, аж поки прийшли поліцейські, які звинуватили нас у порушенні спокою. Ми жартома почали щось кричати про права людини, а потім це перейшло у скандування гасла: «Хай живе Гавел!» То був, звичайно, жарт, але на правоохоронців він подіяв, вони засміялися, махнули рукою і поїхали. По смерті лідера чеське суспільство дійшло певного консенсусу: попри всі свої помилки та різне ставлення до його політики, Вацлав Гавел був великою особистістю.
Читайте також: Вацлав Гавел: Правда і любов переможуть брехню і ненависть
У. Т.: А ще його знали завдяки богемному способу життя. Як чехи ставляться до таких суспільних діячів?
– Загалом позитивно. Репутація чеського політика не дуже постраждає, якщо з’явиться якийсь скандал довкола його коханки або про нього напишуть, мовляв, він любить алкоголь. Толерантність суспільства до знаменитостей та їхнього приватного життя не є заслугою Гавела, але він це правило підтвердив.
У. Т.: Чи й досі актуальна його спадщина як драматурга?
– Так, його п’єси важливіші й злободенніші, ніж, наприклад, есеїстика. Особливо ж, як на мене, деякі зі створених у 1970-ті є чудовим аналізом комуністичної реакції на події 1968 року й того, як поводяться люди в тоталітарному суспільстві.
У. Т.: Відомо, що Гавел побоювався підписувати закон про люстрацію…
– У близькому колі він знав як мінімум одну особу, котру державна безпека змусила до співпраці. Ця людина об’єктивно нікому не зробила лиха, і їй коштувало неймовірних зусиль, щоб розірвати зв’язок з органами держбезпеки. Тому Гавел не міг собі уявити, щоб такі драматичні історії аналізували депутати, часто молоді люди правого спрямування. Він боявся якобінства. Однак під тиском своїх антикомуністичних радників і задля стратегічного союзу з потужною правицею підписав цей закон.
Думаю, люстрація могла бути трохи радикальнішою, але загалом принесла користь. Гавел спочатку внутрішньо не сприймав люстраційних законів, хоча під тиском найближчого оточення схилився до думки, що вони необхідні. Спочатку термін їхньої дії було розраховано на п’ять років, але його кілька разів пролонговували, тому відповідне законодавство чинне й досі. Противники цього закону спочатку протестували, іноді навіть істерично, але згодом змирилися.
У. Т.: На вашу думку, в Чехії процес декомунізації вже завершився?
– Загалом так, в економіці й громадському житті (в політиці він відбувається з легким запізненням) до влади приходить моє покоління, тобто ті, кому в 1989-му було близько 20.
У. Т.: Чи задоволені чехи членством у Євросоюзі? Наскільки поширений євроскептицизм?
– Від початку кризи єврозони він почав набувати популярності. Сьогодні євроскептики переважають. Звичайно ж, у Чехії це не ті, хто бажав би виходу країни з ЄС, вони просто повні сумніву щодо потреби уніфікації законів, не бажають переходити на євро й робити однаковою політичну владу. Цієї зміни парадигми, кризи європейської думки, тобто вичерпання її можливостей, уже не зміг осягнути Гавел. То вже інший політичний світ.
У. Т.: Ви планували написати біографію Гавела в кількох частинах. Поки що видали першу – про дисидентство. Коли буде продовження?
– Наступна книжка вже майже готова, допрацьовую останні деталі. Якщо все буде гаразд, другу частину віддам у видавництво цього року.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Даніел Кайзер
народився 1971 року. За освітою історик, філолог-германіст. Від 1999-го до 2001-го працював у газеті Lidovй noviny. У 2001–2006-му – в чеській редакції ВВС у Празі та Лондоні. Від 2009-го – знов у виданні Lidovй noviny (оглядач відділу політики).
Читайте також: Фронтмен революції інтелектуалів
