▪   Олена Чекан

Фронтмен революції інтелектуалів

ФОТО: АР
Письменник, дисидент, останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії Вацлав Гавел про уроки звільнення від комуністичного тоталітаризму і вічний абсурд життя
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010

Після перемоги Оксамитової революції 1989 року дехто з державних діячів тодішнього СРСР зневажливо називав Вацлава Гавела та його однодумців кочегарами, мийниками вікон, вантажниками, ніби не помічаючи, що то були високочолі інтелектуали, які ставали двірниками через своє дисидентство. Їм закидали брак досвіду державо­творення і керування країною та пророкували швидкий кінець їхньої «авантюри». Однак історія розпорядилася інакше: під керівництвом тих «непрофесіоналів» Чеська Республіка досягла значних успіхів на шляху політичних та економічних реформ і побудови демократичного суспільства.

Вчитися на чужих помилках

У. Т.: Чи здатні європейці спри­ймати Україну не як частину колишнього СРСР або Російської імперії, а як державу, що має власну історію та культуру?

– З погляду Заходу, можливо, деякі відмінності плутаються. Чехів західноєвропейці, напевно, також особливо не відрізняють від поляків, словаків чи угорців. Так само вони плутають і країни Балтії. Думаю, сучасна українська молодь теж не відрізняє центральноєвропейські або кавказькі країни так, як їхні батьки, що виросли за Радянського Союзу, проте Україну з Росією ніхто не переплутає.

У. Т.: Як ви оцінюєте можливість вступу України до Європейського Союзу?

– На мій погляд, Україна належить до Європейського Союзу, однак тільки від самих українців залежить, коли вона стане членом ЄС і чи стане взагалі. Це має бути вільний вибір впевнених у собі громадян, які знають, чого вони хочуть і чому. Цей шанс, звичайно, ще не втрачений, навпаки, потрібно добре підготуватися.  

У. Т.: Чи вважаєте ви доцільним вступ України до НАТО?

– Саме НАТО, а не ЄС, є голов­ним гарантом безпеки Чехії та усієї Європи. Якби у 1999 році не відбулося розширення НАТО, ніякого розширення ЄС у 2004-му просто не могло бути. А щодо того, чи варто Україні рухатися у напрямку НАТО і ЄС, це мають вирішити самі українці.

У. Т.: Політика після деколонізації: чи може досвід Чехії допомогти Україні?

– Проблеми Чеської Республіки були і є дещо іншими, ніж проблеми України. Кожна країна має власний історичний досвід, і його непросто застосувати, оскільки наштовхуєшся на ментальність суспільства, його інтереси і скепсис, природні й соціальні передумови. Україна мала б спробувати зробити висновки з наших успіхів і особливо з наших помилок під час переходу до демократії та ринкової економіки.

У. Т.: Що для вас означає національна самосвідомість? Яке її місце в діяльності головних інституцій держави? 

– Самосвідомість народу роз­вивалася і розвивається далі в його історії. Сучасні нація й держава в епоху глобалізації є чимось іншим, ніж, наприклад, у XIX столітті. Ми це добре бачимо на прикладі Європейського Союзу. Сучасна демократична держава надає всім народам, зокрема й національним меншинам, можливість вільного розвитку. Водночас голов­ним носієм свободи є сам громадянин, ідентичність якого формується багатьма чинниками: сім’я, мова, професія, церква, державна належність. 

Руйнуючи тоталітаризм

У. Т.: Понад 20 років тому в Празі на Вацлавській площі ви звернулися до маніфестантів зі словами, що правда і любов мають перемогти брехню й ненависть. Що стало вирішальним у перемозі?

– Чехословацький комуністичний режим наприкінці 1980-х був, напевно, найконсервативніший з усіх, і здавалося, що ані зміни в сусідніх країнах, ані перебудова в Радянському Союзі його суттєво не тор­кнулися. Події 17 листопада 1989 року в Празі, коли поліцейські брутально розігнали мир­­ну студентську маніфестацію, справді певною мірою стали несподіванкою для чехословацької опозиції. Однак позаяк опозиція діяла і мала свою, хоча й дуже вільну, структуру, то протягом кількох десятків годин змогла взяти ініціативу в свої руки і стати на чолі революційних громадянських змін.

У. Т.: Якою ви бачите ретроспективу шляху, котрий пройшла Східна Європа з моменту падіння Берлінського муру?

– Коли впала «залізна завіса» і зник двополюсний поділ світу, – а це ми вважали головним чинником усілякого зла, – це були, поза сумнівом, події історичної значущості, бо залишилися в минулому насильство й небезпека Третьої світової війни. Та до таких швидких змін ніхто з нас не був цілком готовий. Тому певний час поміж нас панувала розгубленість, тривав пошук різних альтернатив. Згодом за рахунок нових членів із Центральної та Східної Європи відбулося розширення НАТО, що стало гарантією безпеки цих країн та допомогло їм зосередитися на підготовці до вступу в ЄС.

У. Т.: Відомо, що нові члени ЄС завдають багато клопоту старій Європі…

– Так. І зрозуміло чому. Демократичну культуру неможливо створити за один день. Це довгий шлях, на якому треба вирішувати безліч проблем. Але будь-яка інша альтернатива сучасному розвитку подій була б принципово гіршою, а може, й небезпечною.

У. Т.: Чого, на вашу думку, вчить досвід країн, що вивільнилися з ярма тоталітаризму?

– Тоталітарні й авторитарні режими інколи мають непомітний початок, і це зобов’язує нас бути пильними, щоб пережите нашими країнами ніде більше не повторилося. Для цього потрібна солідарність з усіма, хто зараз бореться з такими режимами. Жодні економічні чи інші корисливі інтереси не повинні стати на заваді цій солідарності. Хибною є думка, що коли йти шляхом компромісів і не провокувати сил зла, то вони самі собою зникнуть. Навпаки, вони стануть сильнішими, бо кожну нашу поступку обернуть собі на користь.

Разом і окремо

У. Т.: Не секрет, що в країнах ЄС на рівні і політичного істеблішменту, і пересічних громадян не вщухає полеміка щодо межі об’єднання, до якої варто йти…

– Європа може стати сильним, гідним партнером у світовій політиці, тільки якщо буде єдиною і зробить ставку на планетарне позиціонування. Країни ЄС мають розібратися, чому їм краще бути разом і до якої межі їм вигідно об’єднатися. Держави, які міцно стоять на ногах, впевнені в собі і не стурбовані своїм суверенітетом, мають вкорінену самосвідомість і не підтримують націоналістів та сепаратистів. Проте в деяких країнах Європи збільшуються націоналістичні тенденції, і це лише підтверджує наявність у них комплексів.

У. Т.: Ви маєте на увазі ­перед­усім нових членів ЄС?

– Так, вони справді зараз проходять стадію зростання і дуже опікуються своєю самоідентифікацією та незалежністю, яку не так давно здобули. Це можна вважати хворобою дорослішання. Однак їхнє праг­нення якнайшвидше інтегруватися в європейську сім’ю не означає втрату націо­нальної самосвідомості. Це не відмова від себе, а вихід на новий рівень розвитку. Також мені здається дуже важливою розбудова відносин справжнього партнерства між країнами. Річ у тім, що в Європі та світі є практика подвійних стандартів. Деякі країни заплющують очі на прорахунки у внутрішній та зовнішній політиці деяких держав, щоб забезпечити собі безперебійні поставки нафти і газу. Я не вважаю це справж­нім партнерством. Гадаю, потрібно відкрито говорити про те, що в країнах, звідки надходять нафта і газ, убивають журналістів і точиться жорстка боротьба з опозицією. ЄС має стати гарантом демократії в Європі та світі.

У. Т.: На яких засадах, на вашу думку, має будуватися економіка Європи?

– Європейська економіка має ґрунтуватися не так на економічних розрахунках, як на моральних засадах. Ми живемо в умовах культу економічного зростання та культу зростання потреб, а повинно бути навпаки. Потрібно зробити ставку на збереження клімату планети, енергетично відновлювані джерела енергії, хоч як це важко в часи кризи. Це запорука стабільності Європи на багато десятиріч. І навпаки, максимальна експлуатація ресурсів та безмірне споживання призведуть до краху в досить близькій перспективі.

У. Т.: Назвіть, будь ласка, нагальні проблеми політики, з якими стикаються ЄС і Чехія?

– На мій погляд, і чеська, і європейська політика мають виявляти більше зацікавлення су­спільними проблемами та потребами простих громадян, подоланням байдужості й безтурботності. Дуже важливим також є спрощення в системі керівництва ЄС. Зараз Європейський Союз перетворився на технократичну, бюрократичну структуру. Складається враження, що всередині ЄС весь час відбуваються переговори, і перелік тем, які обговорюються, чи не безкінечний. Звісно, цей діалог є підтвердженням вірності демократичним традиціям, але для пересічного громадянина всі ці довгі узгодження незрозумілі й викликають роздратування.

Не зраджувати себе

У. Т.: Чи були у вас ситуації, коли у політиці чи творчості ви мусили діяти не так, як хотіли, а так, як треба, тобто відповідно до реалій життя?

– Звісно, на високій державній посаді ви використовуєте трохи іншу мову, ніж ту, якою послуговуєтеся, наприклад, у приватному житті, й дотримуєтеся дипломатичного ставлення до своїх партнерів. Але це не означає, що ви маєте перед ними лицемірити і брехати. Якщо я був чітко переконаний у тому, що саме так потрібно зробити і саме так слід поводитися, то робив це, навіть якщо мене не розуміли, навіть якщо підсміювалися з мене.

У. Т.: У ваших ранніх п’єсах життя людини видається театром абсурду. Чи зник цей абсурд із падінням тоталітарного режиму?

– У своїх п’єсах я цікавився не так комуністичною системою, її ідеологією і конкретними людськими долями, як радше загальною поведінкою людини в різних ситуаціях, системних маніпуляціях і сліпій бюрократії. У тому, що відтоді нічого не змінилося, мене переконує інтерес до моїх п’єс в інших країнах, нерідко дуже віддалених. Вочевидь, у моїх творах представники інших культур здатні розгледіти власний досвід, що для мене як автора є підбадьорливим.

У. Т.: Чи є у вас авторитети в політиці та мистецтві?

– У мистецтві й політиці є багато особистостей, які мали на мене вплив, адже вони допомогли усвідомити і сформулювати деякі основоположні речі. Але все ж найбільше я отримував із загального актуального контексту й атмосфери. 

У. Т.: Яку найбільшу несподіванку подарувало вам життя?

– На це я зможу відповісти лише наприкінці свого життя.

 
 

Тиждень висловлює подяку Офісу Вацлава Гавела і раднику Посольства України в Чехії Олексію Зарицькому за сприяння інтерв’ю

ФОТО: Віктор Суворов. На фото: ПОМАРАНЧЕВА ІНАВГУРАЦІЯ. 2005 рік, Київ. Лідер Оксамитової революції в полоні журналістів

Творчий доробок

П’єси
«Свято в саду» (1963) «Сповіщення» (1965)
«Важко зосередитись» (1968) «Заколотники» (1971) «Жебрацька опера» (1972) «Аудієнція» (1975) «Вернісаж» (1975) «Проблема» (1975) «Протест» (1978)
Largo desolato (1984) «Спокуса» (1985)
«Рекон­струкція» (1988)
«Відхід» (2007)

 
 
 
 
Біографічна нота

Вацлав Гавел, письменник, драматург, дисидент, правозахисник, державний діяч.

5 жовтня 1936 року народився у заможній родині дипломатів.

1948 р. – комуністичний режим позбавив родину Гавелів усіх статків, а її молодше покоління – права на вищу освіту.

1951 р. – початок трудової діяльності: учень теслі, лаборант хімічної лабораторії Вищого технічного училища Праги, де пропрацював п’ять років, водночас навчаючись у вечірній гімназії.

1957 р. – перші літературні спроби.

1957–1959 рр. – служба в армії.

1959–1966 рр. – працював у празьких театрах «АВС» та «На забрадлі» робітником сцени, асистентом режисера, режисером, драматургом.

1965 р. – початок співпраці з літературно-мистецькими журналами «Тварж» та «Літературні листи», що друкували його публіцистичні статті.

1966 р. – заочно закінчив театральний факультет Пра­зької академії мистецтв.

Після подій Празької весни 1968 року був неодноразово  заарештований, понад п’ять років провів у в’язниці за політичні погляди.

1975 р. – опублікував «Відкритий лист Густаву Гусаку», брав участь у підписанні «Хартії-77».

Осінь 1989 р. – початок Оксамитової революції, Гавел один з ініціаторів створення головної опозиційної сили – «Громадянського форуму».

29 грудня 1989 р. – одноголосно обраний президентом ЧССР.

20 липня 1993 р. – став першим президентом Чехії.

20 січня 1998 р. – повторно обраний президентом Чехії.

Вацлав Гавел – володар великої кількості престижних міжнародних нагород і державних відзнак багатьох країн світу, почесний доктор десятків знаних університетів у Європі й Америці

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.