У. Т.: Короткометражна стрічка українського режисера Марини Вроди «Крос» щойно отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю. Чи очікуваним був для Вас цей успіх? Чи можна прогнозувати українському кіно нові перемоги на міжнародних фестивалях? Якщо так, то яким картинам і режисерам?
– Замість того, щоб сподіватися на успіхи цікавих режисерів, слід знаходити ще цікавіших продюсерів, котрі їх підтримують. Тому зарано вести мову про перемоги. Чи очікували успіх короткого метру «Подорожні» Ігоря Стрембіцького, лауреата того самого конкурсу 2005 року? Якщо не помиляюся, його стрічка донині єдина в житті. Про Стрембіцького всі забули, пропав у кінобезвісті. Натомість «Крос» Марини Вроди – це не перша її робота. Вона відзняла стрічки «Прости» (2003), «Клятва» (2007), «Дощ» (2007), «Сімейний портрет» (2009). Результат Марини – наслідок наполегливої праці останніх чотирьох років. Вона добре сказала під час вручення нагороди: «Здобуття або нездобуття «пальми» не вплине нa рішення знімати фільми». Доробок Марини Вроди потрапив до конкурсної програми завдяки французьким продюсерам з нової компанії «Три Лінії» (Les 3 Lignes). Ця фірма планує підтримувати молодих режисерів та маловідомі твори. В її скромному каталозі, що складається лише з п’яти титрів, три картини українські: робота Вроди та дві анімації Анатолія Лавринишина.
У. Т.: Український шлях до Канн не є довгим. Якщо не помиляюся, все розпочалося з презентаційного позаконкурсного павільйону кілька років тому?
– Українське кіно на Каннському кіноринку вже четвертий рік поспіль. Український павільйон представляли Державне агентство з питань кінематографії разом з Українською кінофундацією. На Каннському кіноринку булo презентовано проекти: кіноальманах «Закохані в Київ», стрічку Rock’n’bal режисера Дмитра Приходька, альманах «Мудаки. Арабески» Володимира Тихого, «Будинок з баштою» Єви Нейман, «По вірі вашій буде вам!» Микити Ратнікова, «Звичайна справа» Валентина Васяновича, «Тойхтопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка, «Поза грою» Наталі Клименко, «Богині» Антона Комяхова. Компанія «Артхаус Трафік» презентувалa проект «Україно, goodbye!» – збірку короткометражок різних режисерів. Нові проекти від «Сота Сінема Груп» представив Олег Кохан. 17 травня на Каннському кіноринку відбувся День Параджанова з презентацією Сержeм Аведікянoм та Оленoю Фетісовoю художнього фільму «Параджанов». Цього року український павільйон вперше в історії отримав статус національного.
За радянських часів українського кіно як національної одиниці на Каннському фестивалі не було. Але це не завадило картинам вітчизняного виробництва брати участь у конкурсі («Перший етаж» Ігоря Мінаєва чи «Лебедине озеро – Зона» Юрія Іллєнка у категорії «Режисерська двотижнівка»). Пригадаймо, що один зі світових шедеврів «Сорок перший» отримав спеціальний приз журі. Режисером цієї картини був українець Григорій Чухрай, сценаристом – теж українець Григорій Колтунов.
У. Т.: Під час фестивалю Україна уклала з Францією угоду про спільне кіновиробництво. Які перспективи відкриває цей документ українському кінематографу?
– Документ, укладений міністрaми культури,має полегшити українському кінематографу шлях до європейського кінопростору. Участь у програмах копродукції дасть змогу вийти на міжнародні ринки та поширювати фільми за кордоном. Угода за статусом прирівняла стрічки спільного виробництва до тих, що мають статус національного фільму і користуються пільгами. До того ж вона сприятиме розвитку співпраці кінотек і установ, відповідальних за збереження кіноархівів, спільної діяльності закладів, в рамках яких передбачається обмін студентами. Фактично такі договори вже укладали попередні уряди. Цього разу документ отримав резонанс, тому що Україну стали помічати на світових кінофорумах.
У. Т.: Може, дочекаємося французько-українського «Тараса Бульби» з Жераром Депардьє в головній ролі, про який чимало говорили?
– Чи відбудеться екранізація кінокартини Віктора Греся «Запорізька Іліада, Тарас Бульба та його сини» (така точна назва фільму), залежить від волі українців. Донині, починаючи від Олександра Довженка, ніхто в Україні не спромігся втілити цей проект. Мабуть, ситуацію міг би врятувати президентський фільм з українським та закордонним продюсерами.Про участь Жерара Депардьє в головній ролі точилося багато розмов. І не лише про це, а і про участь французьких акторів Жана Рено та П’єра Рішара. Цілком зрозуміло, що якби Гоголь жив сьогодні, він також писав би для кіно і подав би сценарій за «Тарасом Бульбою». Зробив би героями французів та італійців, які записувались до запорозьких козаків, про що свідчить історія…
Чи варто ще раз переосмислювати Гоголя? Питання відкрите досі. Є ризик, що сценарій Віктора Греся відкладуть на безрік. Сподіватимемося, що колись «Запорізька Іліада», яка перетворилася на одіссею, таки матиме щасливий кінець. Хай це буде останній фільм старої генерації, яка у 1960-х відродила українське кіно.
У. Т.: З чого почалися українсько-французькі кінематографічні відносини?
– Це відбулося у зовсім нормальний спосіб – бізнесовий. У 1920-х роках французи продавали свої кінокартини Україні, а Україна, за посередництвом державної установи ВУФКУ, – свої стрічки французьким кінопрокатникам. У Франції українське кіно пропагував режисер Євген Деслав і, деякою мірою, Леонід Могилевський. Ті відносини не тривали довго. За сталінської доби жодних угод між Радянською Україною та Францією не було. Вже після смерті Сталіна українські фільми почали знову з’являтися в рамках всесоюзного кіно, за відлиги, за часів застою аж до незалежності… та все під егідою «Совекспортфільму».Справжній початoк українсько-французьких кінематографічних відносин ще попереду.
У. Т.: Ви нині пишете роман про українського кіномитця Євгена Деслава, який помер у Франції…
– Так. Але фактично це роман про Голодомор.Він має назву «Сімка» (35-міліметровий кінофотоапарат), а центральний персонаж – Євген Деслав, паризький кореспондент журналу «Кіно» та оператор для ВУФКівського «Кінотижня». Опинившись випадково на вулиці Расін, Деслав знімає вбивство Петлюри. Для французької кримінальної поліції його присутність і фільмування невиправдані.
У романі, зокрема, йдеться про те, як Деслав опиниться 1933-го в Україні і зніматиме для французів страшне лихо, яке спіткало українців. Деслав зустріне в Україні двійника Петлюри, актора Миколу Кучинського, який втілив головного отамана у фільмі «Пілсудський Купив Петлюру» i загадково зник. Цей детективний роман – мій внесок до світового визнання Голодомору геноцидом.Таке визнання – делікатна річ, майже нездійсненна. А це мене і приваблює. То сенс мого життя: випереджати, стимулювати істину.
У. Т.: Чи плануєте найближчим часом перевидати «Історію українського кінематографа»?
– Перевидати цю монографію можна було давно. З доповненнями, новою іконографією, з кольоровими фотографіями з фільмів. На жаль, видавець французького видавництва A Die через три роки після її появи пішов у засвіти. Видавництво закрито. Українському варіанту також не пощастило: «Кіно-Коло» було закрито з економічних причин. Якщо знайдеться видавець у Франції чи Україні, буду радий підготувати нове видання.