Британіку визнають за найстарішу та найповнішу універсальну енциклопедію англійською мовою, що весь час доповнюється. Британіка називає себе «світовим лідером у сфері інформації з 1768 року», подолавши шлях від паперу до цифри. Їхнє гасло: «Що не змінилося, так це наше прагнення бути ясними, чесними, точними та актуальними». Однак це гасло викликає лише тяжке зітхання, якщо пошукати у Британіці інформацію про україністику. І що глибше в давнину, то гірше.
Стаття про українську літературу в Британіці починається словами: «Найдавніша писемність українців, створена в Київській Русі з XI по XIII ст., написана церковнослов’янською мовою і тому є спільною літературною спадщиною росіян і білорусів. Після монгольської навали (XIII ст.) українська література занепадала аж до свого відродження в XVI ст. На початку 19 століття українська народна мова стала основним засобом літературного вираження, і почалася епоха плідної писемності». Отож, потужний корпус вершинних текстів, написаних з елементами української мови, на наших теренах, синхронно з європейськими мистецькими тенденціями доби, цілком проігноровано. Подальший виклад стосується ХІХ-ХХ століть і завершується твердженням про те, що репресії 1930-х і 1970-х настільки підкосили українську літературу, що зі здобуттям незалежності їй велося дуже тяжко. Словом, ви не дізнаєтеся майже нічого про українську літературу з однойменної статті у Британіці.
А ось стислий конспект того, що каже Британіка про давню російську літературу (не давньоруську — саме Old Russian Literature, підрозділ у статті про Russian Literature з портретом Пушкіна на чолі). Автор статті — Гарі Сол Морсон із Північно-Західного університету (Іллінойс), професор слов’янських мов і літератури. Його доробок, звісно, виключно толстовський: «Анна Кареніна в наш час» , «Наративний і творчий потенціал у “Війні та мирі”».
Отож, у вступі зазначено: «Вестернізаційні реформи Пєтра І створили такий гострий розрив із минулим, що в XIX столітті було прийнято стверджувати, буцімто російська література виникла лише століття тому. Найвпливовіший критик XIX століття Віссаріон Бєлінський навіть запропонував точний рік (1739) початку російської літератури, таким чином позбавивши статусу літератури всі допетровські твори» (вочевидь, запропонував помилково, на думку автора статті — але чи справді помилково?).
Далі йде екскурс в історію християнізації, цілком у дусі полемічної літератури початку ХVII століття, мовляв, прийняття віри з Візантії, а не з Рима, закрило Русі дорогу до західного світу. Слова «Україна» в цій історії ви не знайдете — хоча підрозділ називається «Київський період», це не бентежить автора статті: «Русь прийняла християнство не з Риму, а з Візантії, що мало вирішальне значення для розвитку російської культури. У той час як католицька Польща була тісно пов’язана з культурним розвитком у Західній Європі, православна Росія (Russia, не Rus) була ізольована від Заходу на довгий період і часом вважала свою культуру небезпечною» (знову-таки, безпідставно вважала, на думку автора статті, — але чи дійсно безпідставно?).
Про ступінь обізнаності автора свідчить таке речення: «Навернення Візантією також означало, що мовою церкви могла бути народна мова, а не латина, як на Заході; це був ще один фактор, який працював проти поглинання західної культури». По-перше, в Русі так само була мова церкви (церковнослов’янська) і розмовні варіанти старослов’янської, київське койне та інші діалекти й соціолекти.
Читайте також: Мова як травма й резилієнтність: два способи говорити про історію української мови
По-друге, в культурі, що розвивалася на території сучасної України, інтенсивність контактів із католицьким Заходом була дуже високою й загальмувалася лише після російської експансії на ці землі з руки Пєтра І.
Наступна хиба: «У київський період добірка перекладених іноземних творів, що поширювалися на Русі, в основному відображала інтереси церкви», — зауважує автор, ігноруючи перекладні топографію світу в тодішніх уявленнях, природничо-міфологічного «Фізіолога», афористичні «Бджолу» та «Ізмарагд», апокрифи, повісті «Про Варлаама та Йоасафа», «Про Акира Премудрого», «Олександрію» й інші жанри. Насправді перекладали чимало світської літератури. Звісно, щоб не руйнувати концепцію, тут не згадано «Ізборник Святослава» з цитатами різноманітного змісту, де зафіксовано звук [йі] — українську ї, яка звучала вже тоді, відрізняючи тутешній говір від інших.
Далі у статті російськими названо низку творів — «Слово про закон і благодать» Іларіона, проповіді Климента Смолятича й Кирила Туровського. Добір прикладів невипадковий, покликаний підтвердити російськість літератури середньовіччя. От тільки прізвище Смолятича пов’язане у статті з російським Смоленськом хибно, бо, як припускають, воно походить від «смола», а сам Климент — із Київщини. Те саме з Кирилом із білоруського Турова: його житіє зберегло свідчення про успішний виступ Кирила проти єресі Володимиро-Суздальського єпископа Федора — тогочасного сепаратиста, що хотів відколотися від Київської митрополії.
Згадано про поширеність житія князів-мучеників Бориса і Гліба з коментарем: «Святість цих двох людей … полягає не в активності, а в благочестивій пасивності, з якою вони, наслідуючи Христа, прийняли смерть. Цей ідеал пасивного прийняття страждань мав довготривалий вплив на російську думку», — зауважує автор, неусвідомлено цитуючи російських філософів, що пропагували серед своїх співгромадян саме такий спосіб життя — непротивлення злу. Сьогодні бачимо, до чого це призвело.
Далі стає ще складніше відстежити логіку викладу: Нестора зараховано до російської літератури тому, що на основі «Повісті временних літ» згодом постали інші російські літописи. Серед перлин середньовічної агіографії згадані не найвідоміші київські житія, а житіє Олександра Невського.
«Найкращим твором давньої російської літератури» названо «Слово о полку Ігоревім». Якщо прочитати його характеристику, то й не здогадаєшся, що пам’ятка має якийсь стосунок до України: «знайдено в 1795 році графом Мусіним-Пушкіним. Рукопис загинув у московській пожежі 1812 р.; однак збереглася копія, зроблена для Катерини II Великої». Так працює пропаганда: людина, за наказом якої систематично вилучали і знищували безліч українських пам’яток слідом за українською державністю і армією, стає «рятівницею старовини».
В окремій статті, присвяченій «Слову о полку Ігоревім» підсумовано: «З усієї давньої російської літератури “Слово” стало національною класикою, знайомою кожному освіченому росіянину. Англійський переклад Володимира Набокова був опублікований у 1960 році». Це ще раз доводить, як важливі переклади наших пам’яток англійською. Наразі цим займається здебільшого Український науковий інститут Гарвардського університету, але цього замало.
Читайте також: З’явилася платформа україніки в перекладах англійською
Повертаючись до розділу про «давню російську літературу» — далі все губиться в мороці невігластва. Першою визначною подією, що поклала край золотоординському пануванню, названо не битву на Синіх Водах 1362 року, коли литовсько-руські війська розбили татар, а московсько-татарське «сидіння на Угрі» 1480 року. «Виняток становили землі, що перебували під владою Литовсько-Польського королівства (?!), і цей поділ започаткував розвиток окремих української та білоруської культурних традицій (?!)», — веде далі автор, і це єдина згадка України в цьому каталозі вкрадених пам’яток давньої української літератури.
Історія змін доступна для перегляду, як у Вікіпедії: стаття додана 1998 року, перевірена 2001. У 2009 додано портрети Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Толстого, Тургенєва, Чехова та Ахматової (четверо із семи мають українське походження). 30 липня 2022-го і 21 липня 2023-го оновлено технічні деталі. До змісту в редколегії, яка усміхається з фотографій, питань не виникло.
Аналогічна ситуація і з іншими «авторитетними» джерелами. Cambridge University Press пропонує увазі читачів «Кембриджську історію російської літератури» Йостейна Бортнеса, перший розділ якої — «Історія старої Росії, 988–1730».
Стаття в англомовній Вікіпедії обнадійливо називається «Давня східнослов’янська література», але вже перше речення повертає до реальності: «…також знана як давня російська література». Далі сказано, що цей термін об’єднує «літературу старої Росії, Білорусі та України» (чому Україна, де і творилася більшість цієї літератури, зазначена останньою?) Вишенька на торті: зі статті на українській Вікіпедії «Давня українська література», з періодизаціями Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та владики Ігоря (Ісіченка), перенаправляє на англійську версію — саме «Давню східнослов’янську літературу», з прикладами акровіршів — не шедеврів Івана Величковського, яким надихались авангардисти, а «Аліксєй царєвіч вєчно живі».
Будь-який відкритий навмання науковий осередок західної академії розпочинає статтю про російську літературу з середньовічної української літератури. Наприклад, Орегонський університет називає «яскравими зразками літературних шедеврів російської літератури» «Житія Бориса і Гліба», «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім» та інші тексти, створені в Києві, Чернігові, Переяславі й інших українських містах.
Колумбійські славісти Адольф Стендер-Петерсен і Стефан Конграт-Батлар підготували «Антологію давньої російської літератури», мета якої — «надати західним читачам, які знайомі з російською мовою, безпосереднє й особисте враження від середньовічної російської літератури через вибрані твори». 1954 рік видання, саме до річниці Переяславської ради, яку радянські ідеологи намагалися використати на повну, транслюючи ідею «возз’єднання» України і Росії. Саме на цю фундаментально хибну ідею працювали подібні видання — переконати, що це був, є і буде спільний культурний простір.
В українських гуманітаріїв ще дуже багато роботи. На жаль, Ліхачов, Лотман, Лосєв, Мільков, Мукаржовскій, Нєрєтіна, Рибаков та інші росіяни досі складають теоретичну базу деяких українських студій з медієвістики. Виходить замкнуте коло: росіяни століттями писали про середньовічну староукраїнську літературу як про свою — від перших видань пам’яток у XIX столітті, деякі з яких досі не перевидані, до радянських конструктів, узгоджених із концепцією трьох братніх народів. Західна академія, не надто заглиблюючись у семантику, ототожнює «руський» із «російським» і автоматично зараховує київську книжність Х–XVIII століть до російської літератури. А деякі українські дослідники не просто згадують російських колег у переліку тих, хто досліджував тему чи опублікував текст, а беруть їх за основу, пишучи власні студії. На щастя, це стосується не всіх, і сучасній українській медієвістиці пощастило з фаховими самодостатніми науковцями, однак збереження такої тенденції навіть після повномасштабного вторгнення виглядає щонайменше дивно.
Є кілька успішних стратегій деконструкції міфу про «давню російську літературу». По-перше, починати оглядові праці з історії української літератури не з Котляревського й Шевченка, а з Іларіона й Нестора. Адже після «Історії України-Русі» Михайла Грушевського ні в кого не виникає думки писати історичний наратив України від козацької доби, минаючи Русь. А популярні історії літератури чомусь досі цим грішать.
Читайте також: Маєстат традиції
По-друге, треба розділяти середньовічну та ранньомодерну українську літературу як два окремі явища, суттєво відмінні за естетикою та суспільними обставинами творення. Професор кафедри історії української літератури Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна арх. Ігор (Ісіченко) переконливо обґрунтував, чому варто відмовитися від терміна «давня література», що й далі транслює ідею спільного культурного простору «трьох братніх народів». Ми не можемо чекати, доки першими це зроблять західні славістичні осередки, — переповнені російськими вченими й російськими грошима, вони цього не ініціюють.
По-третє, потрібно критично переосмислювати праці російських радянських медієвістів. Їхні погляди на Україну визначали їхні погляди на науку й навпаки. Академік Ліхачов, котрий сам відбув чотири роки в таборі, лишився патріотом Росії й на початку 1990-х не сприйняв розпад Союзу та критикував незалежність України. Заслужена діячка науки РФ Татьяна Черніґовская з незворушним спокоєм репостила Лотманівські читання в перші дні повномасштабного вторгнення. Тим часом декому з українських дослідників досі видається немислимим, пишучи про середньовічну культуру, оминути концепцію монументального стилю Дмітрія Ліхачова, або ідею карнавальної культури Міхаіла Бахтіна, або міфопоетику Алєксєя Лосєва. Потрібні інтелектуальні зусилля, щоб вийти за межі звички й шукати щось нове, бодай досліджувати методології західних центрів медієвістики (їх насправді не бракує, від Карлового університету до Каліфорнії), розширити свій термінологічний апарат, знайти щось більш релевантне та актуальне, не позначене імперськими шорами. Український медієвіст Петро Білоус ще 2011 року запропонував переглянути деякі концепції Дмітрія Ліхачова, «зокрема щодо походження літератури Русі, стилю монументального історизму, позначених впливом імперського дискурсу у тлумаченні давнього письменства». Автор довів, що ідеї, які продукував Ліхачов під впливом радянської ідеології, не придатні для української літературної медієвістики. Однак і після повномасштабного вторгнення й дискусії про бажане уникання російських джерел дехто відстоює своє право апологетично, а не критично посилатися на них.
Читайте також: День народження першої української медієвістки Варвари Адріанової-Перетц
Перший ректор Київського університету святого Володимира Михайло Максимович ще 1839 року почав видання курсу давнього українського письменства, гостро полемізуючи з російським ідеологом Міхаілом Поґодіним і доводячи спадкоємність між давньою й новою українською літературою. 1848 року у Львівському університеті почалося викладання української літератури від давніх часів, і її атрибуція не викликала сумнівів. Певний час кафедру очолював професор Омелян Огоновський, серед його студентів був Іван Франко, одна з іпостасей якого — дослідження української середньовічної й ранньомодерної літератури. Серед його 50-томника 14 томів становлять літературознавчі праці. До погрому гуманітаристики 1930-х почала формуватися власна школа української медієвістики. В межах Всеукраїнської академії наук діяла Комісія давнього українського письменства, ліквідована 1933 року.
1946 року постанова ЦК винесла присуд «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”» за редакцією учня Володимира Перетца, Сергія Маслова. Окрім браку уваги до класової боротьби, авторам закидали розуміння історії української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, надання вирішальної ролі в розвитку творчості письменників національному моментові. Потрактування середньовічної та ранньомодерної української літератури було й лишається для російської влади питанням стратегічним.
То, може, досить розбудовувати спільний культурний простір із росіянами?