Але це не перший промах Ганни. Її нестримний потяг до гуманітарної сфери дався взнаки при формуванні нового складу Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка. Марію Матіос безпардонно потурили, зате головою став незламний комуніст Борис Олійник.
Тоді ж Ганна Герман заявила, що премія надто велика і слід її урізати, хоча на фоні фантазійних сум за лавочки у метро і марсіянську малину для ДУСі це навіть не смішно. Премії багатьох європейських міст значно перевищують нашу державну премію.
Скандал з Василем Шклярем засвідчив повну деградацію премії. І ось Комітет очолила людина, яка й досі не змирилася з розпадом СССР і публікує «Поему про Сталіна» у газеті «Завтра», яку редагує сталініст Алєксандр Проханов.
«Завтра» – это «Правда» в квадрате, это еженедельный манифест русского шовинизма, ксенофобии, антисемитизма и человеконенавистничества, – писав Віталій Портніков з приводу інтерв’ю Азарова. – Появиться в таком издании в качестве положительного героя – это просто позор».
Однак саме у цій газеті Борис Олійник прокляв «международное закулисье», яке знищує і роз'єднує слов'янство, чи то пак «русскій мір». Тоді ж вийшла книжка Рижкова Н., Павлова В. й Олійника Б. «Иуда. Анатомия предательства Горбачева» (2010, «Эксмо»), де бачимо ностальгію за Совдепією, а Горбачову приписано контакти з дияволом, про що яскраво свідчить пляма на чолі.
Цього року Комітет знову вирішив зекономити кошти і вручити премії лише одному письменнику. Я чомусь думав, що лауреатами стануть вишуканий прозаїк Кость Москалець і подвижник, історик повстанського руху Роман Коваль. Але у нас давно уже все за принципом: «Му-му» напісал Тургенєв, а пам’ятнік пачємута Пушкіну.
Серед кандидатів нема місця для Забужко, Андруховича, Жадана, Ірванця, Діброви, Прохаська. Вони просто не існують для літературного офіціозу. Хоча це автори якраз європейського рівня, а не хуторянського. Їх і у нас ЧИТАЮТЬ!
Василь Шкляр вважає, що головна вимога до творів одна: «широкий суспільний резонанс». З таким підходом лауреатами б ніколи не стали Галина Пагутяк або Ігор Римарук.
Зате цього року лауреатом став поет Леонід Горлач, в минулому комуніст-функціонер, директор Бюро пропаганди художньої літератури у НСПУ, лауреат комсомольської премії та медалі «За будівництво Байкало-Амурської магістралі». Звичайно, з ломиком і лопатою він БАМ не будував, але оспівав на общєпонятном аж у кількох книжках: «Магистраль века», «От Днепра до Амура», «Дальневосточное кольцо».
За незалежності Леонід Горлач, як і десятки його соратників по перу, миттю пригадав, що окрім кумачевих, є ще барви синя і жовта. Дехто в нестримному блудносинівському екстазі навіть зредагував свої давні вірші, і читачі із подивом відкрили для себе цілу плеяду поетів-підпільників, які у 60-80-тих роках, виявляється, писали буржуазно-націоналістичні твори.
Таких поетів і з такою поетикою як у Горлача назбирається в Україні кілька десятків на чолі з Олійником. Та годі шукати ще у якійсь європейській країні подібну поезію. Її там давно уже нема. Європа кинула римувати.
Комусь може здатися, що неримований вірш писати легше. Та це неправда. Те, що можна замаскувати римами, не вдасться замаскувати у верлібрі. Мусить бути не гра словами, а образність, метафоричність, підтекст і багато чого іншого.
Але в Горлача інша думка: «традиційна українська поетика, базована на народнопісенній традиції, найефективніша, хоча й найважча». А от «гра у втаємничення, важкі стилістичні конструкції, які не зачіпають ні мозок, ні душу» – не те. Тобто нема в Україні місця для Еліота, Сен-Жон Перса, Мілоша або Шимборської. А поезія клятих постмодерністів викликана «продати свої творіння десь за кордоном».
Дивно – замість тішитися, що українців перекладають, колишній пропагандист навпаки – осуджує. Недарма ж один із земляків Горлача висловив дуже симптоматичну думку: «Що нам Йосип Бродський, коли в нас є Леонід Горлач?!»
І це при тому, що постійно стогнемо, що нема у нас лауреата Нобелівської премії. Та звідки ж він візьметься, якщо держава плекає не модерну літературу, а «народнопісенну»?
Леонід Горлач зостався у 1960-тих роках не тільки своєю творчістю, але й літературними уподобаннями. І сьогодні він із ностальгією згадує таких динозаврів соцреалізму, як Давид Кугультінов, Єгор Ісаєв, Сєргєй Міхалков, Ярослав Смєляков. Для нього й зараз усіма забутий Юрій Збанацький – чудовий письменник
Та найцікавіше не те. Пам’ятаєте, за що хвалить зозуля когута? Правильно – за те, що і він зозулю не забуває. То й не дивно, що найдушевніші слова знаходив Горлач саме для Олійника, гнівно тавруючи його критиканів. А Борис Олійник відповідав взаємністю, аж поки вона не вилилася у премію. Бо настала пора для поезії, зрозумілої як доярці, так і завгару.