У 2024 році перша новина була про те, що японська письменниця Ріе Кудан здобула одну з найпрестижніших національних літературних премій — премію Акутаґави. Не те щоб у світі часто говорили про цю відзнаку, але дискусії сколихнуло зізнання авторки, що для написання свого премійованого роману «Токійська вежа співчуття» вона активно використовувала чатбот ChatGPT.
Новина про це звучала сенсаційно: штучний інтелект написав роман, а члени журі назвали його «майже бездоганним». Утім, згодом з’ясувалося, що, за словами Кудан, вона створила лише 5 % тексту за допомогою ChatGPT. Це вже слабко тягнуло на сенсацію. Тож подальшу інформацію вже майже ніхто не сприймав. Однак важливо, що в романі Ріе Кудан йдеться про архітекторку Сару Макіна. Вона розробляє проєкт тюремної вежі, у якій порушники закону проходять процес реабілітації та реадаптації. Дія роману відбувається в найближчому майбутньому, де штучний інтелект — невіддільна частина повсякденного життя японців. Кудан також розповіла про свій творчий метод: вона ділилася своїми найпотаємнішими думками із чатботом, а його відповіді надихнули частину діалогів у романі. Які саме діалоги — авторка не уточнила, але в романі персонажі часто використовують ШІ, і якщо ChatGPT допоміг написати лише діалоги персонажів зі штучним інтелектом, то, погодьтесь, це не так і страшно. І зовсім не звучить, як те, що штучний інтелект загрожує невдовзі замінити живих письменників і письменниць.
Нещодавно став популярним черговий жахастик про ШІ: вірші, які написав штучний інтелект, сприймаються краще, ніж ті, що написала людина. The Guardian, посилаючись на дослідження науковців з Пітсбурзького університету, поінформував про те, що читачі, які не експерти в галузі поезії, віддають перевагу творам ШІ, оскільки вважають їх більш зрозумілими й доступними. Крім того, такі читачі найчастіше вважали, що вірші від штучного інтелекту написала людина, — і навпаки.
Читайте також: Midjourney, ChatGPT та інші. Чи загрожує штучний інтелект мистецтву?
Учасникам експерименту запропонували 10 віршів визначних англомовних поетів (Джеффрі Чосер, Вільям Шекспір, Семюель Батлер, лорд Байрон, Волт Вітмен, Емілі Дікінсон, Томас Еліот, Аллен Ґінзберґ, Сильвія Плат і Доротея Ласкі), а також поезії, згенеровані в стилі цих авторів за допомогою ChatGPT 3.5.
Результати показали, що ймовірність того, що вірш, який написала людина, оцінять як написаний людиною, становить приблизно 75 % імовірності того, що вірш, який створив штучний інтелект, оцінять як написаний людиною. Важливо, що такі непідготовлені читачі оцінили вірші, створені ШІ, вище за загальною якістю, ніж вірші, написані людиною. Висновки науковців, чого вони парадоксально не зауважують, більше стосуються читачів, а не штучного інтелекту: «Складність і непрозорість» поезії, яку написала людина, — «частина її привабливості». Такі вірші «заохочують до поглибленого вивчення й аналізу, чого не скажеш про поезію, яку створив штучний інтелект». Однак «оскільки вірші, створені штучним інтелектом, не мають такої складності, вони краще передають образ, настрій, емоцію або тему читачам, які не експерти в поезії та не мають часу або інтересу до глибокого аналізу, якого вимагає поезія поетів-людей».
Отже, ідеться насамперед про те, як середньостатистичний читач уявляє собі справжню поезію. Оскільки, як відомо, відданих прихильників віршів значно менше, ніж прихильників прози, то для більшості будь-що римоване й відносно ритмічне або ж неримоване, але досить метафорично багатозначне — вже поезія. Тобто критерій якості абсолютно нівелюється.
Якщо людина не знає прикладів високої поезії, то все умовно поетичне для неї автоматично стає таким, що збігається з поставленими під час дослідження вимогами. І найстрашніше тут те, що складність некомп’ютерної поезії стає на заваді її поціновування, а простота стає головним критерієм сприйняття. Тобто — що простіше, то людськіше.
Люди, які читають лише масову (жанрову, формульну, клішовану) літературу, опиняються в пастці свого підходу до художньої творчості, коли справжнім і приємним стає доступне чтиво, яке робить компліменти своїм читачам, що легко передбачають сюжетні ходи й оцінюють такі твори вище. Тоді як навіть складніший текст, який вимагає мінімальної підготовки й зусиль або ж не клішований і передбачуваний, одразу сприймається як недоступний, а тому оцінюється нижче. Відтак проблема ШІ й літератури — це здебільшого проблема некомпетентних читачів і читачок. Проблема нештучного інтелекту, який уникає складностей і воліє простого й звичного, а тому може віддати перевагу творчості алгоритмів.
Якщо у випадку з Ріе Кудан ішлося про хитрий спосіб, коли фрази ШІ допомагав породжувати сам ШІ (тому підготовлені читачі в журі премії Акутаґави цього не помітили), то в другому випадку вже маємо справу із сумним симптомом сучасної цивілізації, коли в літературі прагнуть передусім нескладної розваги й зрозумілості, а не унікального досвіду.
Безперечно, авторів у майбутньому треба законодавчо зобов’язати вказувати, чи використовували вони ШІ під час написання своїх текстів, але тепер вже видно, що середньостатистичному споживачу чтива це неважливо. Такі масові читачі й читачки здебільшого шукають детективи, трилери, бойовики, янгедалт, любовні романи тощо (тобто жанри), а не конкретних авторів з їхніми творами (за незначними винятками особливо успішних митців у кожній галузі). Тож, гадаю, доба масліту, створеного тим же ChatGPT, — не за горами, якщо ми не почнемо ретельніше опікуватися культурою читання й виробленням художнього смаку.