Останнім часом дедалі частіше лунають дві думки. Перша, поширена і захоплива: «Як же цей штучний інтелект (ШІ) розвинувся, скільки цікавого він може, він точно спростить нашу роботу!». І друга, така ж поширена, але скептична: «Чи не призведе ШІ до зникнення деяких професій, і чи не чаїться небезпека в тому, що він дедалі більше робить за нас?». Часто ці два погляди висловлюють ті самі люди, занепокоєння яких пояснюється тим, що світ довкола нас стає складнішим, незрозумілішим, сповненим нелюдського інтелекту, який рано чи пізно може додуматися до того, що люди йому стануть не потрібні. І тоді ми врешті зрозуміємо: чи були фільми про «Термінатора» пророцтвом чи лише розвагою у формі застереження. Зрозуміємо, але, сподіваюсь, не запізно, аби виправити ситуацію. Втім, нинішня всесвітньо відома робот Софі поки що мало скидається на Арнольда Шварцнеґґера (і, погодьтесь, це її головний плюс). Тому ще поки маємо час, щоб підготуватися до всіх майбутніх сценаріїв.
Нові технології завжди викликали суперечливі емоції. І якщо в промисловості символічним вважають рух луддитів, які на початку ХІХ століття розбивали ткацькі верстати, то в мистецтві таких подій було значно більше. Коли з’явилося фото, переймалися, що зникне живопис. Коли запрацювало телебачення, почали непокоїтися долею театрів. Коли комп’ютери стали досить потужні, то кіноіндустрія спочатку зраділа якості спецефектів, а потім з острахом зрозуміла, що живі актори, імовірно, вже скоро не будуть потрібні.
Читайте також: Синтетичний автор. Чи стане ChatGPT початком технологічної революції
Зараз уже мало хто згадує революційне кіно «Небесний капітан і світ майбутнього» (2004), де все, крім людей, відтворили комп’ютерною графікою. Актори ж грали на тлі синього екрану (зараз, зважаючи на поширення цифрових камер, використовують зелений хромакей). Втім, Лоуренса Олів’є в цьому фільмі все ж замінили голограмою, бо славетний британець помер ще в 1989 році. Той експеримент виявився успішним лише частково: декорації й реквізити все ж частіше знімають справжні, а от акторів почали принагідно то омолоджувати (як в «Ірландці» Скорсезе), то взагалі оживлювати завдяки різноманітним технологіям, від deepfake до цифрових копій. Ще до «Небесного капітана» цим користувались дуже рідко, але після нього — частіше. Так, тепер це стало відносно поширеніше і дешевше, бо ще в «Гладіаторі» (2000) Рідлі Скотт заплатив рекордні натоді 3,2 млн долари, щоб показати на екрані дві хвилини цифрової версії актора Олівера Ріда, який до цього помер на зйомках. Так навіть серед режисерів є як і палкі фанати CGI («computer-generated imagery», тобто «зображень, згенерованих комп’ютером»), так і врівноваженіші прихильники того, що її варто застосувати за крайньої потреби: серед перших — Девід Фінчер, серед других — Крістофер Нолан.
ШІ — конкретний приклад сучасних технологій, які поки що існують одночасно і в конкурентній боротьбі, проте їх стрімкий розвиток нікому не дає спати спокійно. Знаковим персонажем в цьому плані є Ілон Маск, який спритно реагує на всі нові віяння. Так ще 2017 року він заявляв: «Штучний інтелект небезпечніший за Північну Корею» — тоді як у 2015 році заснував компанію OpenAI, яка якраз і займається дослідженням ШІ. Найвідоміший її продукт — сумнозвісний ChatGPT. Той, що у січні здав іспити з юриспруденції в Міннесотському університеті та менеджмент в Пенсильванському. Через це його використання заборонили в деяких країнах і в багатьох освітніх закладах, зважаючи на те, як він легко зруйнував освітню систему.
Ілюстрація Midjourney для «Аліси і Спаркла»
Втім, освіта — це і близько не мистецтво, у якого вже давно є проблеми з тим, чи вважати мистецькими ті праці, які згенерувала нейромережа. ШІ поки що кепсько пише романи, але вже цілком пристойно малює. Та й дитячі віршики і невеликі тексти вже йому цілком до снаги. Найновіший прецедент — 12-сторінкова книжечка дизайнера Аммар Реші «Аліса і Спаркл», яку в грудні 2022 року написав ChatGPT, а проілюстрував Midjourney. Участь же самого Реші полягала лише у відборі й об’єднанні отриманих текстів і картинок. Чи може він тоді називати себе автором? Чи має якусь цінність фінальний продукт, адже комп’ютерні алгоритми лише скомпонували нове на базі вже відомих словосполучень і зображень? Однак чи не завжди роль автора і полягала в тому, щоб зібрати різноманітну інформацію й відібрати з неї найкраще? Тепер же процес дещо спростився і всю «брудну роботу» може зробити ШІ, тобто ремісником виступає комп’ютер, а майстром людина. Та чи не втрачаємо ми під час цього спрощення якусь дрібну, але надзвичайно важливу деталь?
Читайте також: Не останні з нас: відеогра як вид мистецтва
Так у серпні 2022 року сталася відома історія, коли на конкурсі образотворчого мистецтва в Колорадо в категорії цифрове мистецтво перше місце здобув такий собі Джейсон Аллен з картиною «Просторовий театр опери». Та майже одразу сам митець визнав, що «полотно» повністю намалював Midjourney, а він зовсім не користувався цифровим пензлем. Однак людський чинник усе ж був тут важливий: Аллен (ним виявився президент компанії Incarnate Games) обдумано сформулював словесний запит для ШІ і вибрав із трьох сотен робіт ті три, які і відправив на конкурс. І чим не мистецтво?
Так, тепер стало важче відрізнити фейк від справжнього творчого зусилля, та й багатьом це дасть оманливе переконання в тому, що він/вона теж митець/мисткиня, адже завдяки їм з’явився новий артефакт, тобто штучно створений об’єкт, хоч і віртуальний. Пригадується, як на початку ХХ століття, коли механічне піаніно стало надзвичайно популярним, теж вирували дискусії, чи можна тепер, поставивши вдома цей інструмент, казати, що ви теж музикуєте і створюєте мистецтво для своїх гостей.
У львівському «Видавництві Старого Лева» невдовзі має вийти поетична «Книжка любові й люті» Марини Пономаренко, де вперше в Україні ілюстраторка Ксенія Забродська використала для оформлення видання картини, створені штучним інтелектом Midjourney. І хоч подейкують, що подібне вже траплялося в українських реаліях, але неофіційно, однак, попри все, випадок дійсно революційний. І що — профільні спеціалісти протестують, дизайнери хапаються за голову? Та щось не дуже. Складається враження, що якраз деякі частково зраділи, а деякі просто чекають, що ж буде далі. А ще є мовчазна меншість, яка експериментує з ШІ, шукаючи в його витворах собі натхнення.
Страх людини перед машиною — стара історія. Власне, тест Тюрінга ще в 1950 році засвідчив цей наш тотальний неспокій: чи можемо ми взагалі говорити про інтелект у чогось нелюдського? І звідти проростає наш сумнів щодо того, чи є творчість ознакою винятково людської поведінки. Але як же тоді сприймати ті історії про слонів, які щось малюють?
Читайте також: Вийти з бульбашки. Як у світі пропонують регулювати BigTech та алгоритми
Якщо глянути ширше, то штучний інтелект — це теж мистецький витвір людини, який просто претендує на певну автономність творчого бачення. Та все ж це автономність багато в чому імітаційна, бо ШІ наслідує вже наявні зразки, створюючи унікальний синтез, а от чи вбачати в ньому претензію на оригінальність — це питання. Хоча для більшості все очевидно: якщо імітує машина — це не творчість, якщо імітує людина — це своєрідний стиль. Щодо людських імітацій вигадано безліч назв — колаж, бріколаж, омаж, пародія, стилізація, центон; і її окремі прийоми теж доволі поширені — ремінісценція, алюзія, безлапкова цитата. Казав же хтось із великих: «Хороші художники копіюють, а великі крадуть» (фразу переважно приписують Пікассо, але він її однозначно у когось вкрав). Тож де ця межа між продуктивним наслідуванням і непродуктивною копією чи плагіатом? Зрозуміло, у цьому сприйнятті ми поблажливіші до людини, але не до комп’ютера, та, вочевидь, термін «творчість» уже і так давно потребує уточнення.
Сучасне масове мистецтво переважно спрощується, якщо говорити, наприклад, про голлівудські блокбастери. От їхнім сценаристам дійсно варто б серйозно хвилюватися, бо, думаю, сценарії деяких сучасних супергеройських фільмів ШІ міг би написати принаймні не гірше за той сюжетний бедлам, який ми часом змушені спостерігати на широких екранах. Інколи здається, що штучного інтелекту якраз бояться ті, хто має певні побоювання щодо власних інтелектуальних спроможностей. Так, ШІ — це конкурент, але ж хіба конкурентоспроможність не стала одним з провідних гасел нинішнього капіталістичного світу. ШІ — це черговий виклик людству і водночас чергова проблема, вирішивши яку, матимемо шанс стати кращими. А якщо програємо… що ж, перемагає сильніший. Але тоді вже лишиться сподіватися тільки на Джона Коннора.