Лілія Гриневич: «Наше завдання — дати більше педагогічної свободи вчителям»

Якою бачите роль районних — обласних — міських відділів освіти?  

— В Україні відбувається реформа з децентралізації і значний фінансовий ресурс разом із повноваженнями йде на місця. Тому органи місцевого самоврядування, місцеві адміністрації повинні забезпечувати процес навчання, тобто створювати умови для нормальної роботи закладів освіти. Наприклад, сьогодні для нас є неприпустимим недофінансування професійно-технічних навчаль­­них закладів, коли в місцевих бюджетах є відповідний ресурс.

У результаті децентралізації в січні — серпні 2016 року до місцевих бюджетів надійшло на 30,6 млрд грн більше, ніж за аналогічний період 2015-го. Це означає, що в них є додатковий фінансовий ресурс, який має бути, зокрема, спрямований і на освіту: утримання навчальних закладів, створення умов для їх нормальної роботи. Натомість учителі мають виконувати свою педагогічну роботу. Я категорично проти практики, коли вчителів змушують робити те, що не входить до їхніх функцій. Зокрема, зараз у Міністерстві освіти і науки (МОН) працюють над відповідними змінами до нормативно-правової бази, щоб, наприклад, педагоги не займалися питанням обліку дітей. Бо зараз вони змушені ходити по домівках і шукати дітей, не охоплених навчанням. Це не повинно бути їхньою функцією. Тому наше завдання (зокрема, мета нового Закону «Про освіту») — дати вчителям більше педагогічної свободи й позбавити їх виконання не пов’язаної з їхніми безпосередніми обов’язками роботи.

Наскільки, на вашу думку, ми можемо собі дозволити віддати вчителям для вирішення питання змісту навчального процесу? Чи викладатимуть вони гуманітарні предмети в проукраїнському дусі, особливо після стількох років радянської історії та спадку Дмитра Табачника? Як подолати спадок Табачника?

— Багато років наші вчителі працювали за програмами радянської школи. І якщо говорити про дозвіл їм застосовувати авторські програми й підходи (для засвоєння учнями знань, передбачених держстандартами), то ми передбачаємо таку можливість у новому Законі «Про освіту». Проте сьогодні авторську програму педагог мусить погоджувати з МОН, і я вважаю це абсолютно невиправданою централізацією. Якщо вчитель у силу свого досвіду бачить, як  краще (за допомогою інноваційних підходів) досягти результатів, описаних у держстандарті, йому слід надати педагогічну свободу. Ми повинні більше довіряти вчителям. При цьому важливо перевіряти результати їхньої діяльності, адже серед них можуть бути ті, хто запроваджуватиме в школах антидержавницьку ідеологію.  

Читайте також: Спецтема Шкільна освіта

І як очистити школу від учителів-сепаратистів?

— Хочу наголосити, що є стандарти освіти, які вчителі повинні виконувати. У них описаний зміст програм, що підлягають виконанню. На жаль, поміж учителів є ті, що, навіть маючи фіксовану програму, трактують її на свій лад і ведуть анти­українську пропаганду. Тому постає складне питання: як виявляти цих учителів і які управлінські рішення щодо них ухвалювати. Сьогодні їх може звільнити лише директор школи. Згідно з Трудовим кодексом учителя звільняють лише за аморальну поведінку.

Яка позиція МОН щодо цього?

— Ми не раз наголошували, що агітацію вчителя у школі проти територіальної цілісності України слід вважати проявом аморальної поведінки. Кваліфікувати таку поведінку й ухвалювати відповідне рішення (згідно з трудовим законодавством) мають педагогічний колектив і профспілка. На підставі їхнього рішення людину можна звільнити за аморальну поведінку. Як на мене, у час воєнної агресії чинне законодавство України мало б бути жорсткішим. Тому необхідно внести до нього зміни й чітко прописати, що вчителі, які висловлюються з антиконституційних позицій (особливо під час виконання службових обов’язків), не повинні лишатися на своїй посаді. Тоді ми зможемо притягувати до відповідальності педагогів, що проводять антидержавницьку агітацію.

поміж учителів є ті, що, навіть маючи фіксовану програму, трактують її на свій лад і ведуть анти­українську пропаганду. Тому постає складне питання: як виявляти цих педагогів і які управлінські рішення щодо них ухвалювати

Ви вже згадували новий Закон «Про освіту». Його ст. 7 викликала шквал негативу, бо нібито містить підтекст щодо навчання в школах мовою меншин. МОН звинувачують у створенні підґрунтя для двомовної освіти в Україні. Це насправді так?  

 
— На жаль, дискусія в соцмережах, про яку ви кажете, мала викривлений характер. Коли я запросила активістів до МОН, ми порозумілися, конструктивно доопрацювали ст. 7 і через депутатів внесли спільну пропозицію змін до закону для другого читання. Ми максимально розшифрували всі положення, що мали двозначні трактування. На сайті МОН розміщено порівняльну таблицю, у якій можна побачити всі внесені зміни. Але потрібно розуміти, що стара редакція ст. 7 нового Закону «Про освіту» ґрунтувалася на ст. 53 Конституції, де написано:
«…Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».
Хочу акцентувати, що школи з мовою меншин існували від початку незалежності України. Тож ніхто не запроваджує нові. Положення, що містилося у ст. 7 нового закону, — пряма цитата з Конституції. У такій редакції МОН і Кабмін внесли це у Верховну Раду, де проект закону доопрацьовувався, і ст. 7 залишалася без змін, бо вона є конституційною. Окремо хочу відзначити позитивну динаміку: кількість шкіл із мовою меншин у нас зменшується. У 1991 році лише 49% школярів навчались українською мовою, а в 2015–2016-му — 89%. Я виступаю за розширення застосування української мови в освіті, і це позиція міністерства.

Читайте також: Чому українська освіта не готує до потреб сучасного ринку праці

Ініціатори обговорення ідеї, що новий закон МОН підриває використання української мови не тільки в школах, вважають, що те саме стосується й вищих навчальних закладів. Вони знову помиляються?

— У Законі «Про вищу освіту», який ухвалювали, коли я була головою Комітету з питань освіти і нау­ки, чітко визначена сфера застосування мов меншин у вишах: вона максимально обмежена. Таким чином ми намагалися зменшити дію закону Ківалова — Колесніченка. У мене запитання до ініціаторів мовної дискусії: чи читають вони законодавство? Хочу додати, що коли ми переносимо якісь проблеми на новий Закон «Про освіту», то ставимо під загрозу його ухвалення. Це важливо, адже він має багато прогресивних і потрібних норм, але ця робота може бути підірвана через непорозуміння та маніпуляції. Депутати ВР теж перебувають під впливом настроїв у Facebook. Тому надзвичайно безвідповідально, щось недочитавши, створювати інформаційну хвилю, яка може впливати на парламент та експертне середовище.

Але як ви поясните той факт, що, наприклад, на Закарпатті повним ходом триває мадяризація освіти? У більшості тамтешніх шкіл навчання ведеться угорською мовою. Тобто Україна готує державним коштом кадри для Угорщини. Адже, не розуміючи української мови, випускники шкіл і вишів їдуть працювати до сусідньої країни. Який зиск нам їх навчати?    

— Така проблема існує. Проте в МОН є пропозиції щодо її вирішення. Якщо в школах меншин збільшити частку навчання українською мовою, поступово ми мовно інтегруватимемо цих дітей у наше суспільство й дамо шанс продовжувати освіту в Україні, а не в Угорщині чи Румунії. Але якщо пропишемо це в Законі «Про освіту», то маємо в перехідних положеннях зафіксувати алгоритм, за яким це відбуватиметься. Тому що, наприклад, діти, які навчалися 10 років угорською мовою, не зможуть в 11-му класі одразу перейти на українську. Тобто повинно бути поступове нарощення кількості годин з українською мовою викладання. Крім того, я наполягаю на тому, щоб історія України викладалася лише державною мовою, а не, як раніше, мовою меншин. МОН готове до таких змін. Це неправильно, коли громадяни України після здобуття повної загальної середньої освіти не володіють українською мовою. Це треба змінити, зокрема, внісши поправки до навчальних планів.

Коли ці поправки буде застосовано?

— Зараз у трьох закладах, де викладання ведеться мовами меншин, проводиться експеримент: у їхніх навчальних планах збільшено частку навчання українською. Але потрібно розуміти, що, тільки-но МОН стане запроваджувати це на національному рівні, почнеться опір представників меншин. Адже вони готуються виїжджати за кордон і вступати там до вишів. Безумовно, як ви влучно зауважили, таке навчання не повинно здійснюватися коштом держбюджету. Якщо в них є бажання збільшити складову навчання мовою меншин, це можливо за додаткові кошти (наприклад, як факультативи). Моя позиція однозначна: Україна зараз потребує утвердження своєї державної мови.

Читайте також :Як здолати спадок Табачника в освіті

Як підтримати педагогів, що хочуть працювати по-новому, у ситуації, коли вони будуть у найкращому разі білими воронами серед учителів і завучів старшого покоління?

— Вчителі, які прагнуть працювати по-ново­­му, — це золотий фонд, вони нам украй потрібні. Тому в новий Закон «Про освіту» запропоновано внести добровільну сертифікацію, що передбачає 20% надбавку до зарплати. Сертифікація покликана виявляти педагогів, готових застосовувати у своїй роботі нові, орієнтовані не лише на здобуття учнями знань, а й на формування в них ключових компетентностей, необхідних людині в ХХІ столітті. На сертифікації вчителі мають показати, що знають і володіють такими методиками. Але найважливіше, що вони поширюватимуть їх серед своїх колег і виділятимуться із загалу. Адже педагоги зазвичай неохоче сприймають циркуляри «згори». Натомість, коли методиками діляться між собою колеги, сприймають краще. Без таких «агентів змін», які володіють новаціями, реформа не втілиться в життя. У МОН можуть написати найкращі програми й закон, але вони не будуть реалізовані, якщо шкільний учитель не вмітиме донести це дітям.

Чи реально підняти вчителям зарплати?

— У 2017 році зарплати вчителям буде збільшено на 30% — це вже закладено до проекту бюджету. При цьому ми забезпечимо просування вчителів по єдиній тарифній сітці, згідно з якою здійснюється оплата праці всіх бюджетників. Зараз це 8-й і 12-й тарифні розряди. Прийнято рішення підняти оплату до рівня з 10-го по 14-й. Сьогодні вчитель недооцінений державою, тому для мене як міністра це виклик. Бо я розумію, що справжню реформу можна провести лише через підвищення кваліфікації та зростання соціального статусу педагога, оскільки вчителі й керівники навчальних закладів — ключові пос­таті реформи.

У якому місяці чекати на підвищення зарплат?

— Уже з січня 2017 року оплата здійснюватиметься за новими тарифними розрядами. Але одразу підвищення буде не на 30%, а орієнтовно на 20%. У другій половині року буде решта.      

Наскільки доцільно вводити в українську систему освіти широку практику приватних шкіл? Хто в такому разі відстежуватиме зміст і рівень їхніх навчальних курсів та програм?

— Почнемо з того, що приватні школи в нас існують від часу здобуття незалежності. Але зараз їхня кількість значно зменшилася. Ті, які лишилися, стають надто дорогими, і це неправильно. Адже у світі приватна освіта передусім є альтернативою для дітей, що не в змозі навчатися в масовій загальноосвітній школі. Увесь світ іде шляхом зменшення вартості навчання в приватних школах. І до того існує вироблений десятиліттями європейський підхід, коли «гроші йдуть за дитиною». Тобто приватна школа, яка не надає елітарних умов, а забезпечує альтернативну методику навчання, може мати певну державну підтримку за кількістю дітей (що більше там дітей, то нижча оплата за навчання). До речі, новий Закон «Про освіту» передбачає принцип «гроші ходять за дитиною», але в мінімальному обсязі державних коштів.      
Щодо питання про контроль за приватними школами, то вони не можуть розпочати роботу без ліцензії. Щоб її отримати, слід довести, що школа відповідає всім критеріям навчального закладу (кількість квадратних метрів на дитину, харчування, склад педколективу тощо). Якщо приватний заклад хоче видавати атестат, повинен довести, що виконує всю загальноосвітню програму. І такі школи теж контролює інспекція, якщо на них надходять скарги до МОН.  

Читайте також: Володимир Ковтунець: «Середньостатистичний педагог відучився від креативності»

Повинна існувати грошова планка, понад яку приватна школа не може вимагати ціну за навчання?

— Це питання дискутуватиметься під час до­опрацювання нового Закону «Про освіту». МОН не може заборонити приватним школам ставити ту чи іншу вартість навчання. Проте ми можемо регулювати, кому надавати держпідтримку. Її нададуть школам, що мають ліцензію, видають документи про українську освіту, де оплата за навчання не перевищує певний поріг або ж тим, які не отримують прибутку. Так ми спонукатимемо розвиток приватних шкіл, що мають помірну плату за навчання. Визначити грошову планку може постанова Кабміну з урахуванням рівня мінімальної зарплати, інфляції та інших чинників.     

Чи реально підняти наукову складову в діяльності університетів? Цьому заважає лише малий бюджет наукових програм і фінансування вишів чи є ще й спротив з боку бюрократії?

— Наукову складову підняти можна, і на це спрямований Закон «Про наукову та науково-технічну діяльність», який нещодавно ухвалив парламент. Він передбачає кілька механізмів того, як розвивати наукові дослідження в університетах. Ми наростили кількість грантової частини фінансування на наукові дослідження. Цього року в нас збільшився Державний фонд фундаментальних досліджень і ми зробили окрему програму для фінансування розробок молодих учених з університетів. Таким чином через гранти стимулюємо дослідження. Це дуже важливо, і ми нарощуватимемо грантову складову в 2017 році. Також у законі передбачено спільні міжуніверситетські та академічні центри використання обладнання. І вони вже існують. Цього року ми ратифікували асоційовану участь України в HORIZON-2020 (програма фінансування ЄС для підтримки та заохочення досліджень у Європейському дослідницькому просторі з бюджетом €80 млрд). Університетські й академічні вчені мають змогу взяти в ній участь. За непов­них два роки участі в цій грантовій програмі на рахунку України 45 переможних заявок. Тож можна прогнозувати, що ми отримаємо через одержані гранти більше, ніж заплатили Брюсселю за членство.

А чи не забагато у нас університетів? Бо саме поняття університетської освіти нівелюється, якщо ми маємо і університет культури і університет фізкультури.

— У нас, дійсно, є проблема з кількістю університетів. Однак, потрібно розуміти, що зараз ситуація складається так, що вони вимушені будуть укрупнюватися. По перше, демографічна ситуція – у нас значно скоротилася і ще буде скорочуватися кількість абітурієнтів, бо випускників шкіл стає менше. По друге – новий підхід до формування державного замовлення, коли місце держзамовлення йде за абітурієнтом. Це змусить університети підвищувати якість свого навчання і в багатьох випадках це неможливо зробити інакше, як об’єднатися з іншим навчальним закладом. Зараз не всі виші готові до об’єднання. В першу чергу не готові ректори, бо у разі злиття навчальний заклад може очолити лише один керівник і ніхто не хоче втрачати свою роботу. Однак, потрібно розуміти, що скорочення кількості університетів – природній процес, вимога часу, яка відбудеться незалежно від спротиву окремих закладів, вони просто не виживуть в сучасних реаліях.

Що робити з Академією наук? Яке Ваше бачення вирішення питання з майном і бізнесовою діяльністю науково-громадської організації, яка володіє сотнями (тисячами?) гектарів землі, нерухомістю, виробничими потужностями і т.п.? Що робити з Президією Академії  наук – органом, який не має наукового і морального авторитету, але міцно тримає в своїх руках важелі впливу на розвиток науки в Україні?

— Насправді проблема ширша, ми не можемо проводити якусь реорганізацію Академії наук (АН) безвідносно усієї науково-дослідної сфери нашої країни.  Зараз ми співпрацюємо з нашими європейськими партнерами щодо цього питання. Експерти представники Єврокомісії та країн ЄС здійснюють аудит усієї науково-дослідної системи України, на базі якого підготують звіт, офіціна презентація якого  відбудеться 19 грудня.

віт буде детальним, зокрема, там будуть окремі поради щодо реорганізації, покращення адміністрування та висвітлення діяльності АН. Зміни також торкнуться галузевих академій. Як я вже зазначила раніше, ці поради будуть надані в контексті комплексного реформування науково-дослідної сфери в Україні, що дуже важливо, адже це дасть можливість органічно вписати АН в модель функціонування усієї сфери.

Для нас також важливо, що у звіті будуть рекомендації щодо фінансування науки – це стане вагомим аргументом для його збільшення. Зараз у нас суттєво недофінансована наукова сфера, АН профінансована менше ніж  на 80% від потреби, а ситуація з галузевими академіями навіть складніша. Рівень фінансування наукової сфери у 2016 р. становить 0,16% ВВП. Це при тому, що розвинені країни світу на наукові дослідження щорічно витрачають щонайменше 2% свого ВВП. У доларовому еквіваленті наші витрати на науку складають близько 140 млн., що еквівалентно науковому бюджету таких невеликих країн, як Литва чи Латвія. Нам просто потрібно розуміти, що реформи не можливі без інвестицій. Гроші, вкладені в науку, потім принесуть значні прибутки, але для цього ми повинні вкладати у цей процес свої зусилля та гроші зараз.

————————————————————

Лілія Гриневич народилася 13 травня 1965 року у Львові. Випуск­ниця Львівського держуніверситету імені Івана Франка (викладач-біохімік). З 1987 по 2002 рік працювала в середній освіті вчителем, заступником директора та директором, пізніше начальником Головного управління освіти і науки Київської МДА. Є одним із заснов­ників Українського центру оцінювання якості освіти. Політичну кар’єру почала з політичної партії «Фронт змін», де була радником лідера партії Яценюка з питань освіти. Ставши 2012 року народним депутатом, очолила Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. З 14 квітня 2016‑го — міністр освіти і науки. Член партії «Народний фронт». Кандидат наук.