Автор цих рядків належить до тієї когорти громадян, котрі схвалюють сам факт, хоч і не акт. Щодо факту знесення, то, звісно, в обивательських міркуваннях на кшталт «від знесення пам’ятників життя не покращиться» є пряма й очевидна логіка. Проте сам Ільїч добряче поглузував би з таких міркувань. Діалектик Лєнін чудово розумів, що суспільство, нездатне дати собі раду навіть із такими дрібницями, як монументи минулого, тим паче не здатне збудувати хоч якесь майбутнє.
Але поговоримо про «акт» і певні «але». Це не тільки очевидні речі – наприклад, що, як не крути, відбулось очевидне правопорушення, за яке доблесні «органи» тепер затримають нову порцію активістів. Чи що тепер буде створено телекартинку про зловісних вандалів, котрі, бач, на «Беркут» нападати вже бояться, то взялись воювати з безборонними пам’ятниками… Ні, найважливіше – що все це входить у план.
Нехай цей план не озвучений, чи взагалі існує лише на рівні відчуттів, але по-своєму він досить чіткий. Його можна сформулювати фразою «чим гірше, тим краще», котру приписують зокрема й тому ж Лєніну (як і товаришу Мао та ще багатьом). Це – колективний план найрадикальніших учасників Майдану, котрі бачать його винятково як революцію. Ну чи прелюдію до неї.
Коли «Свобода» взяла на себе відповідальність за знищення пам’ятника, вона лише виявила свою послідовність. Але йдеться не лише про «Свободу», а про наших ультраправих взагалі. Можна формулювати різноманітні теорії змови: що Лєніна скинули спеціально, аби дискредитувати Майдан, або що мета тут – відволікти самих же майданівців від обговорення плану дій на майбутнє (всі ці теорії вже широко присутні в соцмережах). Та треба знати хлопців-революціонерів, щоб розуміти: для них у подібному кроці немає нічого штучного, понад те – це ще дуже і дуже маленький крок.
На Майдані (не щомиті, а в цілому) присутні, можливо, тисячі молодих людей зі щирою вірою в те, що час компромісів скінчився (хоча для них він ніколи й не починався). І в цьому їхні ватажки, серед котрих вистачає тих же нардепів, часто від них не відрізняються. Це відомо не всім «кабінетним аналітикам», до котрих, до речі, відносить себе й автор цих рядків. Але це так.
І важливо те, що ці люди (не аналітики, а згадані вище) в принципі не мають сумніву у своїй правоті. Якщо вони вдягають маски й штурмують «Беркут», чи вдягають маски й валять Лєніна – вони досить добре розуміють наслідки власних дій. Як для себе – і це не може не викликати поваги – так і для всієї «справи Майдану», і це не може не викликати запитань.
Вони добре розуміють, яким чином висвітлять їхні дії провладні та російські телеканали, і як сприйме ці дії «пересічний українець», у котрого хата скраю, аби чогось не сталося. Проте їм просто не цікаві думки й страхи всіх цих панів-господ-товаришів. У них є Мета. В цьому вони подібні до давно зотлілих вірних лєнінців – твердження банальне, але тому й неспростовне.
Так само вони подібні й у тактиці: приєднуватись до громадського спротиву злочинній владі (обійдемось в усіх цих словах без лапок), водночас максимально радикалізуючи протест. Звісно, не скрізь і не завжди – інакше Революція без успіху потоне у крові. Але якщо буде найменший шанс на перемогу цієї Революції, чимало з них перед кров’ю не зупиняться.
Проблема в тому, що праві не можуть перемогти в сучасній Україні по-лєнінськи. І не тому, що люди якось суттєво змінились, а тому, що сучасна Україна з точки зору демографії, економіки та економічної географії влаштована дуже й дуже відмінно від Російської імперії взірця 1917 року (котра, до того ж, перебувала в стані війни).
Швидше вже тут варто проводити паралелі з «Братами-мусульманами», котрі – цілком за лєнінськими лекалами – максимально широко приєднувались до ліберальних і демократичних протестів часів «Арабської весни», аби потім повернути їх на власну користь.
Щоправда, і тут економіка та, особливо, демографія нівелюють можливість повторення такого в Україні (на відміну від арабських країн, у нас пенсіонерів більше, ніж екзальтованої молоді). Але водночас нагадаймо, що навіть у Єгипті та Сирії тамтешні ідеалісти з вірою в Господа й народ наразі так і не спромоглися толком взяти владу… Натомість усім відомо, що там відбувається.
Звичайно, робити апокаліптичні прогнози в такий час – справа невдячна. Вже хоч би тому, що в такий час безсилі взагалі будь-які прогнози. Ймовірно, нічого такого страшного не станеться. Але ситуація зі скинутим Лєніним нагадує: не всі, виходячи на Майдан, бачать ту ж мету, що й ти. А навіть якщо мета ваша спільна, ви можете бачити різні шляхи.
Це просто слід мати на увазі. Й тоді все обійдеться скинутим Лєніним, котрому туди й дорога, зрештою.