Лідер сирійських повстанців Ясір Аббуд: Ми хочемо не контролювати Сирію, а звільнити її

У. Т.: Із чого почалася ваша боротьба?

– До повноцінного збройного опору ми вдались у лютому 2012-го. У Південній Сирії нас було близько 2 тис., сьогодні – 8 тис. Щонайменше 85% повстанців – цивільні мешканці Дераа й околиць. Решта – колишні військові. Спершу наша місія полягала в захисті населення, доставці палива – особливо узимку – і переправленні біженців через йорданський кордон.

У. Т.: За яких обставин ви залишили збройні сили Сирії?

– Я на власні очі бачив, як під час демонстрацій розстрілювали людей, а також як снайпер поцілив у чоловіка, добре мені знайомого. Той просто йшов вулицею. Спочатку жителі мого міста, Дераа, вимагали не зміни режиму, а лише покарання для тих, хто катував дітей, заарештованих за антиурядові гасла. Але по мітингувальниках відкрили вогонь.

У.Т.: Ви 25 років були частиною системи, з якою тепер воюєте. Чому люди не виступили проти влади раніше?

– Сирія була такою самою авторитарною державою, як Куба, Північна Корея чи Радянський Союз. Ми просто не могли уявити, що можна жити за іншими правилами. У школах та університетах нам розповідали про єдину можливу партію – БААС. Нас виховували як арабських націоналістів, які мали протистояти Ізраїлю. Ну, і ми цінували свою стабільність. Коли 2000 року помер Хафез Асад і владу успадкував молодий Башар, з’явилася надія. Він справді розпочав деякі реформи: зменшився тиск на медіа, розширилися права малого бізнесу. Однак ці зміни тривали тільки три роки. Потім послаблення припинилися.

У. Т.: Ви кажете про березень 2011-го, хоча дезертиром стали аж наприкінці жовтня. На що чекали півроку?

– Сподівався, що все нормалізується, а уряд щось зробить. Я був частиною системи, тож спершу й сам гадав, що хтось іззовні маніпулює масами, аби зруйнувати Сирію. Деякі члени парламенту намагалися домовитися з керівництвом держави, щоб президент приїхав у Дераа й зустрівся з людьми. Цього могло б виявитися достатньо. Та останньої хвилини сторона Асада відмовилася, бо вважала це поступкою, ударом по престижу найвищого керівника. Тоді я зрозумів, що між людьми і владою – стіна, а єдина Башарова мета – будь-що всидіти в кріслі.

У. Т.: Ви діставали накази стріляти у беззбройних людей і застосовувати тортури? Якщо так, хто їх віддавав?

– Під час демонстрацій я мав підкорятися керівникам служби безпеки, а не звичному військовому командуванню. Тоді ці персони були з нашого регіону. Ми мали бути присутні на вулицях. Згодом нам наказали відкривати вогонь по будь-якій групі із трьох осіб, якщо ті не погодяться розійтися. Мусив або дос­лу­хáтися, щоб не постати перед військовим трибуналом, або ж ризикувати життям. Відмова виконувати накази під час надзвичайного стану – серйозне порушення. Я не погодився застосувати зброю, і наприкінці минулого літа мене заарештували. Відтак місяць і 27 днів провів у підвалах служби безпеки.

У. Т.: Чому ж вас відпустили?

– Звільнення заарештованих військових було однією з вимог шейха Ахмеда Сійясана – дуже впливого релігійного лідера. Цьому старому сліпому чоловікові довіряє мало не кожен житель Дераа. Ми вважаємо його названим батьком революції. На початку конфлікту саме він від імені громадян вів перемовини з місцевою владою, щоб та відпустила затриманих дітей. Шейха Сійясана примусили цього разу виступити на офіційному телебаченні й сказати, що революція антидержавна, закликати припинити мітинги й дослухатися до керівництва країни. Завдяки такому «зізнанню» нам дозволили вийти на свободу. Утім, я позбувся звання полковника, став рядовим і мав скласти зброю. Це стосувалося всіх військових-сунітів, які симпатизували протестам.

У. Т.: Як ви очолили Південне угруповання Вільної сирійської армії?

– Я був одним із перших офіцерів-дезертирів і мав найвище військове звання в нашому регіоні – полковника. Ми починали спротив із невеличкою групкою людей. Після низки успішних операцій вирішили: час об’єд­ну­ватися. У Сирії обо­в’яз­кова дворічна повинність, тому більшість чоловіків уміють користуватися зброєю. Та все-таки вони цивільні, тож я мав організувати військову структуру, розробити правила.

У. Т.: Хто вас підтримує матеріально? Чи одержуєте гроші з-за кордону? Звідки берете зброю?

– Дераа – один із найбільших сільськогосподарських регіонів Сирії, тому базові речі ми отримуємо від наших родин. Звісно, це відносно дрібниці. Чимало сирійців мають родичів за кордоном, і ті утримують своїх близьких. Мій брат був власником ювелірної крамниці в Бухаресті й присилав мені гроші, аж поки його не вбили під час візиту в Дераа. Я маю рідню в країнах Перської затоки. Там, і зокрема в Саудівській Аравії, чимало дуже заможних сирійців – мільйонерів, власників великих компаній. Їхня фінансова допомога істотна. Окрім того, тамтешні земляки збирають пожертви. Чимало арабів нам співчувають. Однак ми не приймаємо коштів від закордонних урядів.

Щойно ми залишили армію, то з групою із п’ятьох-сімох людей організовували операції з пограбування військових складів. Ми купували зброю в тих, хто мав її вдома. Завжди можна було привезти озброєння контрабандою з Лівану.

У. Т.: Яка ваша мета сьогодні?

– Ми хочемо не контролювати Сирію, а звільнити її. Позбутися Башара Асада і його найближчих прибічників, зокрема відповідальних за вбивства. Нам байдуже, алавіти вони чи суніти. Наприклад, один із наших найбільших ворогів – суніт родом із Дераа. Є серед нас ті, хто вважає, що головне – замах на Асада.  Мета Вільної сирійської армії – не убивство котрихось людей, а передусім повалення диктатури.

У. Т.: Уявімо, Асада більше немає. Що далі?

– Найбільше я турбуюся про розбрат у суспільстві. Найперше завдання – захистити людей різних етнічних і релігійних груп – алавітів, християн, друзів. Важко пояснити тим, хто втратив братів, батьків, дітей, що все гаразд. Майже в кожного сирійця загинув хтось із близьких. Люди в жалобі й жадають помсти. Є ті, хто думає: якщо ти алавіт, значить прислужник режиму. Для мене всі сирійці рівні. Ми, як організована група, маємо не допустити хаосу й братовбивства у період безладдя, поки не буде обрано нового демократичного уряду.

У. Т.: Чи можна зупинити кровопролиття без зброї?

– На жаль, ні, і це не наш вибір. Громадянська війна в розпалі. У Сирії немає жодної потужної політичної партії, наш парламент  – фікція. Так само не можемо дозволити Асаду втекти, а найвищим військовим чинам скласти зброю, як це відбулось у Єгипті. Режим – не тільки Башар. Це складний механізм. Я знаю систему ізсередини. Сирійська влада могла контролювати політичних діячів навіть у сусідньому Лівані, де я прослужив 17 років. Якщо тільки Башар і кілька політиків залишать країну, режим може легко відродитися.

У. Т.: Ви наполягаєте, що проти нинішньої влади виступає більшість сирійців. Тоді чому військовим ось уже півтора року вдається утримувати владу?

– Люди всередині країни впевнені, що Башара все-таки буде повалено. Сирійська верхівка не змогла б залишатися такою сильною без підтримки Ірану, «Хезболли», Росії. Світ має усвідомлювати, що нестабільна Сирія несе ризики для всього регіону. Наприклад, нинішні режими Тегерана й Дамаска дуже близькі. І поки Башар біля керма чи поки Сирія залишається слабкою, Іран може використовувати нашу територію як власну.

У. Т.: Чого ви чекаєте від міжнародної спільноти?