У вівторок 28 червня його соратник Давід Сакварелідзе нарешті таки офіційно заявив про старт побудови своєї партії. І синхронно наступного дня Мустафа Найєм, Сергій Лещенко і Ко запустили вже свою структуру. Попри заяви обох сторін про те, що ці проекти дружитимуть, очевидно, що все буде з точністю до навпаки. Навіть одномоментний старт свідчить про конкуренцію та бажання застовпити за собою місце першопрохідця в цій царині. Ну а те, що топтатися цим командам доведеться на тому самому електоральному полі, яке чи не на всі 100% збігається з аудиторією Facebook, посилює песимістичні прогнози. Маємо сумну реальність: українці, як завжди, особливо в умовно прогресивно-демократичному таборі, не вміють домовлятися. І тому постійно програють згуртованішим антиукраїнським чи просто провладним силам.
Не хочеться бути скептиком, але синхронний старт двох проектів, які схожі й за риторикою, й за персоналіями, й за теоретичним електоратом, не може не насторожувати. Якийсь занадто врожайний на партії червень виходить. Ні, звичайно, можна послуговуватися тезами а-ля «Більше партій, гарних і різних» чи «Чим більше нас, тим менше їх». Але якщо перейти до конкретики, то на виході маємо старт не одної такої очікуваної прогресивною громадськістю партії, що мала об’єднати навколо себе широке коло людей, які бажають змін та мають проєвропейські погляди, а двох. І будь-які ритуальні камлання з обох боків про взаємонепоборювання видаються просто смішними. Бо політика — це і є боротьба, завжди, між усіма, всюди. Тим більше що ні та, ні та команда так і не пояснила, а чому, власне, вони вирішили йти окремо, не маючи в теорії жодних суперечностей. І це при тому, що всі члени згаданих проектів ще кілька місяців тому обіймалися на так званих антикорупційних форумах під егідою Саакашвілі. Навіщо ж це розмноження діленням?
І тут ми виходимо на вічну, як небо, проблему української політики — невміння об’єднуватися та вгамовувати власні амбіції. Весь цей час ЗМІ та політологи не втомлювалися смакувати подробиці чвар у середині гіпотетичної команди Саакашвілі за лідерство між самим Міхо, нардепами Лещенком, Найємом, лідером Демократичного альянсу Василем Гацьком, Віктором Чумаком та ін. За чутками, всі вони хотіли бути головними обличчями проекту. При цьому жодних кроків у напрямку реального партійного будівництва так і не робилося, а час спливав. Як і довіра виборців.
Зрештою, група «ображених» на чолі зі згаданими екс-журналістами та вічно перспективним головою ДемАльянсу вирішили, що годі чекати. Треба діяти й встигнути застовпити за собою перше місце в ліберальній ніші — хай потім незговірливий Міхо кусає лікті, що так довго тягнув, і сам прийде до нас домовлятися. Хай він почне рухатися й нарешті обере, чи йти в Україні, чи в Грузії, де восени будуть парламентські вибори. А потім ми, може, й об’єднаємося, але вже на наших умовах. І взагалі ліберальна ідеологія — це наша корова, і ми будемо її доїти. Дуже хотілося б, щоб наведена версія була лише авторською видумкою, але, швидше за все, саме такою логікою послуговувалися люди, які ще вчора мали бути головним осердям партії батоно Міхо.
Якщо ж відійти від гіпотез, то варто розуміти, що реальна електоральна стеля, якої в ідеалі може досягти об’єднана ліберально-демократична партія, за всіма соціологічними дослідженнями, — це близько 10%. І це ще якщо така партія не виноситиме на свої прапори такі неоднозначні питання, як права геїв, легалізація легких наркотиків, зброї тощо. Що в принципі для політсили, яка хоче вважатися ліберальною, не зовсім правильно. Але ок, відкинемо доктринерство, тільки цифри.
Читайте також: Нові партії: у процесі бродіння і дозрівання
Виходить, що ті 10% цим розмноженням уже діляться на два. І навіть особистий рейтинг Міхо, який впав за останні місяці з 20% до 5–7%, не допоможе його проекту. Тобто навіть за умови єдиної структури наразі найбільше, на що може претендувати така структура, — завести близько 20 депутатів до Верховної Ради. Та завдяки цьому поділу від самого початку обидві партії вже балансують на межі прохідного бар’єра чи навіть поза нею.
Хтось може сказати: та що за дурниця, у самого лише Саакашвілі понад 850 тис. підписників у Facebook, а тій-таки «Батьківщині» на останніх виборах тих самих 850 тис. вистачило для того, щоб пройти в парламент. Водночас у Сергія Лещенка та Мустафи Найєма понад 200 тис. підписників на двох, а аудиторія нічим не поступається екс-грузинському президентові. І це ще ми не беремо інших членів цих партій. З одного боку, популярні в соцмережах Віталій Касько та Віктор Чумак, з другого — також популярний серед хіпстерів Максим Нефьодов. Тобто, здавалося б, соціальний капітал є.
Однак кажімо правду: люди з Facebook не так часто доходять до виборчих дільниць, як проплачені бабусі з пірамідальних мереж, які свого часу придумав Черновецький, а тепер успішно й далі експлуатують його послідовники, як-от Березенко чи Микитась. Чи як свідки секти Тимошенко або Ляшка. І головне: а хто сказав, що всі підписники готові віддати свій голос за того, кого вони просто читають у соціальній мережі?
Читайте також: Спаринг-партнери Банкової. Чи готова АП до виборів
Найбільше ж питання полягає в тому, що ні в тій, ні в тій команді не вистачає реальних партійних організаторів, котрі вміють займатися не власними ефірами на ТБ, а реальним партійним будівництвом, яке в умовах бідного, інертного та розбещеного постійним підкупом останні 20 років населення є дуже важким завданням. Тут не вийде мірятися популярністю та зірковістю, тут треба «пахати». З цим у всіх учасників обох проектів величезні проблеми. І ми ще не торкнулися вічної теми фінансування, яка, враховуючи вперті чутки про підтримку й пана Саакашвілі, й екс-журналіста Сергія Лещенка тим самим олігархом Костянтином Григоришиним, в умовах гострої конкуренції між двома проектами може взагалі поховати всіх учасників згаданих ліберальних стартапів.
Що ж, схоже на те, що єдиним шансом на успіх для новоспечених лібералів є виключно об’єднання в одну структуру. Інакше взаємопоборення може призвести до поразки ідеї, яка справді на часі.