Тиждень.ua: У чому полягає різниця між виборчою та ліберальною демократією? Чи достатньо партії просто виграти вибори, щоб сформований нею уряд був легітимним? Яку роль у цьому відіграють такі чинники, як верховенство права або захист прав людини?
– Навіть виборча демократія передбачає обов’язкові стандарти – вільні і чесні перегони, а це потребує достатньо рівних правил гри. Необхідні також прозорий підрахунок голосів у день волевиявлення і справедливий контроль незалежної виборчої комісії за виборчим процесом. Для цього потрібно мати певний рівень прозорості та справедливості, політичної відповідальності, запобіжники зловживання владою, механізми, що унеможливлюватимуть спроби маніпуляцій правлячої партії з тим, щоб домогтися перевиборів, тощо. Крім того, необхідна свобода пересування, слова і політичної кампанії. Це означає, що не можна ув’язнювати політичних опонентів для усунення їх з процесу.
У світі є чимало прикладів формування урядів на основі змагальних виборів, у яких брало участь багато партій, але вони не були вільними і чесними. Казати, що Росія, Венесуела, Малайзія, Нікарагуа чи Сінгапур сьогодні виборчі демократії тільки тому, що там були багатопартійні перегони й уряди сформовано за їхніми результатами, неправильно. Ці авторитарні режими не є виборчими демократіями.
Читайте також: Новий звіт Freedom House: “Крихка демократія” і помітний регрес України
Отже, виборча демократія передбачає наявність бодай мінімального підґрунтя свободи, змагальності та політичної відкритості. Сучасна ліберальна демократія набагато вимогливіша. Вона передбачає суттєву свободу і потенціал прав людини. Є ще демократія неліберальна (вона існує в деяких країнах) з вільними й чесними виборами, де переможець не відомий заздалегідь, і опозиція цілком може їх виграти, якщо достатньо мобілізує електорат. Проте в таких країнах часто порушують права людини в періодах між виборами, подекуди можуть застосовувати тортури, правосуддя залишається корумпованим і неефективним, а верховенство права дуже вибірковим і частковим. У таких країнах присутнє зловживання владою у вигляді корупції, кумівства тощо. Усі ці чинники впливають на якість демократії.
Крім того, ліберальна демократія передбачає контроль над діяльністю військових і розвідувальних служб, правоохоронних органів. Не просто контроль, а забезпечення їхнього невтручання в політичний процес. Щоб вони не були задіяними в боротьбі партій при владі за її збереження, щоб функції зовнішньої розвідки було відокремлено від правоохоронних функцій, щоб існувала стіна, яка розділяла б розвідку з правоохоронними органами від політики й участі в ній політичної опозиції. Ну й, звісно, один з ключових складників якісної та ліберальної демократії – чітке дотримання верховенства права. Це передбачає наявність незалежного й професійного правосуддя, в якому ніхто не стоятиме над законом. Правляча партія, президент чи депутат не може в такій демократії здобувати шалені статки або захоплювати будь-який сектор економіки без зовнішнього стримування чи покарання.
Таким прикладом зловживання виконавчою владою у США був Вотергейтський скандал. І тоді президент Ніксон навіть не намагався особисто нажитися. Він просто зловживав президентською владою для покривання факту проникнення у штаб-квартиру опозиційної партії навіть не офіційної розвідки, а якихось злодіїв, які з ним співпрацювали. Однак його змусили піти у відставку і, мабуть, ув’язнили б, якби його наступник не помилував його. От про що йдеться: якісна демократія має мати здатність постійно гарантувати дотримання верховенства права в усіх сферах, для всіх громадян й усіх соціальних верств.
Крім того, дуже важливим аспектом якісної демократії виступає активне й плюралістичне громадянське суспільство, в якому громадяни серйозно сприймають не тільки свою відповідальність у висловленні своїх інтересів і цінностей, а й контроль за владою та моніторинг її діяльності. Це вже функція суто незалежних ЗМІ, НУО, аналітичних центрів та ін.
Тиждень.ua: Коли йдеться про якісну демократію, ви велику увагу звертаєте на так звану четверту владу, крім трьох, запропонованих французьким просвітителем Шарлем Луї Монтеск’є? Яку роль у процесі демократизації відіграють інституції?
– Інституції вкрай необхідні. Іноді навіть авторитарні або напівавторитарні режими мають формальні інституції, наприклад, моніторингові агенції, які мають пильнувати за фінансами й видатками уряду і забезпечувати витрати державних коштів належним чином. Більшість держав сьогодні мають певні органи для боротьби з корупцією. Це перетворюється на міжнародний стандарт. Чиновники мають звітувати про своє майно щороку після вступу на посаду і навіть про свої збитки. Проте якщо ці декларації не у відкритому доступі, люди не знатимуть, наскільки чиновники кажуть правду. Щоб домогтися цього потрібне об’єднання суспільних зусиль. Коли правдивості у звітності про майно чиновників домагається ціла країна, з’являється величезний ресурс і перевага, яких раніше не було.
Отже, така інформація має бути у відкритому доступі. Безперечно, усі суб’єкти четвертої гілки влади, а також інші ключові інститути на кшталт судів, прокуратури, комісій з питань боротьби з корупцією, захисту прав людини (омбудсмен), вищого контролю, центральної виборчої комісії, навіть центробанку, мають бути незалежними від правлячої партії. Вони не можуть бути політичними пішаками й друзями, яких президент призначає, щоб уникнути громадського контролю.
Тиждень.ua: Як можна зробити ці інституції справді незалежними?
– Єдиний спосіб – це забезпечити, щоб очільник держави не був єдиною людиною, яка має статус і повноваження призначати ці інституції. Навіть більше, це не можна доручати одному парламенту, а варто залучати різні інституції, зокрема високопоставлених суддів, а також і правлячу партію, і опозицію в парламенті. Важлива роль у процесі призначень, на мою думку, має залишатися за авторитетними громадськими організаціями – їх мають залучати, щоб вони мали важливий голос під час призначення членів цих різноманітних інституцій. Треба також консультуватися з центральними органами з питань боротьби з корупцією, омбудсменом, правозахисними органами, керівниками центрвиборчкомів, аналітичними центрами, громадськими організаціями, журналістськими спілками. Мають бути авторитетні й варті довіри національні ради, що представляють різні елементи громадянського суспільства, а також профільні члени парламенту (кілька людей, призначених президентом). Така національна рада могла б через широкий консенсус призначати людей у незалежні інституції.
Що стосується інших інституцій на кшталт державної служби, системи правосуддя чи поліції, у деяких країнах, особливо в англо-саксонському праві, є формальні комісії контролю за посадовцями або поліцією, відтак суддів, керівництво правоохоронних органів і чиновників призначають і звільняють професійні органи на основі перевірок і професійних заслуг, а не політичних зв’язків.
Тиждень.ua: Багато експертів уже не бояться характеризувати природу режиму Віктора Януковича в Україні як авторитарну. До якого визначення схиляєтеся ви?
– За останні три роки правління Януковича демократія в Україні згортається загрозливими темпами. Чи Україна досі демократична? Схоже, тут залишився мінімум дуже неліберальної демократії, корупція сильно зросла. Цей чинник набрав загрозливих масштабів порівняно з попередніми роками, хоча й тоді це було серйозною проблемою. Можна визначити кілька чинники, що привернули міжнародну увагу. Найвідоміший і найскандальніший, безперечно, – використання системи правосуддя для переслідування опозиційного політика, яка раніше балотувалася на президента і, можливо, збирається повторити спробу – потенційно проти нинішнього президента Януковича.
Другий момент, широко відомий в Україні та за її межами, – повернення старої Конституції, за якою знову розширилися владні повноваження президента без будь-якої згоди на те суспільства. Якщо простими словами – багатьох, я думаю, турбувало те, кого оберуть за такої системи розширених повноважень президента. Як і те, що більша влада президента ослабить парламент. Тож повернення старого конституційного ладу – ще одна небезпечна тенденція. Багатьох непокоїть дедалі більший тиск на ЗМІ, громадянське суспільство, незалежні інститути, вищу освіту та ін. Є відчуття, що українці та друзі України за кордоном сильно стурбовані скороченням свободи слова й громадянського суспільства. На мою думку, у дискусії щодо майбутнього відносин, зокрема торговельних, України з ЄС останній має звертати дуже серйозну увагу на ці тенденції. Європа визначила дуже чіткі стандарти та очікування щодо вдосконалення стану демократії в Україні. Для доступу українських товарів до європейського ринку у вашій країні мають відновитися певні свободи, які останніми роками скорочувалися, – самого лише звільнення Юлії Тимошенко недостатньо.
Ще я зауважую занепокоєння дедалі активнішою концентрацією багатства й проникненням політичного аспекту в бізнес. Сьогодні дуже багато говорять про шалені видатки та корупцію на дуже високому рівні. Якщо Україна хоче прогресу в напрямі до ліберальної демократії, вона потребує сильних незалежних інститутів, які б розслідували ці випадки й запобігали їм, натомість останніми роками їх тільки побільшало.
Тиждень.ua: Після початку митної війни між Києвом і Москвою українська влада заходилася приймати деякі «євроінтеграційні закони» і рішення, необхідні для підписання Угоди про асоціацію та ЗВТ на саміті Східного партнерства у Вільнюсі. Чи може таке поспішне підлаштування бути продуктивним у запровадженні європейських стандартів і механізмів, якщо переконання та практики урядування Партії регіонів і Януковича протилежні стандартам ліберальної демократії?
– Важливо, щоб уряд не нав’язував інституційні зміни, а їх запроваджували за результатами широких консультацій з громадянським суспільством – це дасть змогу визначити, що найкраще для розвитку демократії та верховенства права. Щоб процес відбувався незалежно від тієї чи іншої політичної сили. Коли йдеться про інституційні зміни, реформи, важливо, щоб вони не зациклювалися суто на політичній грі.
Тиждень.ua: Останніми роками в деяких посткомуністичних країнах спостерігається криза виборчої демократії. Наприклад, болгари виступають проти цілого політичного класу країни, у Чехії вибухають корупційні скандали в парламенті та уряді. В Угорщині прем’єр Віктор Орбан будує модель особистої влади. У Румунії триває протистояння між президентом і прем’єром. Чому в цих країнах ліберальна демократія не змогла повністю закріпитися, і які перешкоди стоять на цьому шляху?
– Не думаю, що будь-яка зі згаданих східноєвропейських країн перестала бути виборчою демократією. Справді, рівень корупції і зловживання владою тут зростає, і це не може не турбувати. Порушується дух демократії в Угорщині, де прем’єр Віктор Орбан дедалі більше концентрує у своїх руках владу. Корупційні скандали в країнах, які ви згадали, викликають ще більше занепокоєння через епідемію корупції в Румунії та Болгарії. У цьому контексті варто згадати думку мого колеги Френсіса Фукуями. Це основна тема його нової книжки «Джерела політичного порядку» (The Origins of Political Order). Корупція – це не відхилення від норми. Людям властиво переслідувати власний інтерес під час перебування у владі. Якщо залишити їх сам на сам з наявними активами, вони шукатимуть особистої вигоди, економічної та політичної монополії. Це природний стан. Подивіться на економічну кризу і зловживання владою в Греції, Україні, Росії, багатьох країнах Африки, Азії чи Латинської Америки. Причина цього не в особливості та деформації культури чи лідерів, а слабкості інститутів протидії і запобігання. Останніми мають виступати суди та незалежні інститути, про які я вже згадував. За відсутності їх корупція процвітатиме. У країнах колишнього соцтабору остання тривалий час була поширеним і подекуди цілком «нормальним» явищем, зважаючи на інституційний і нормативний вакуум, залишений після розпаду комунізму. У таких умовах політики користалися можливостями, де тільки могли.
Прогрес передбачає побудову міцних інституцій, що гарантують верховенство права, де корупція стане дуже небезпечним заняттям, адже за неї можна буде загриміти за ґрати.
Тиждень.ua: 2011 року коли почалася Арабська весна, західні ЗМІ та експерти називали її новою хвилею демократизації у світі. Сьогодні після серії подій в Єгипті, початку громадянської війни в Сирії цей ентузіазм спав. Як ви оцінюєте Арабську весну?
– На мою думку, важливо почати з історії. Було нереалістично думати чи уявляти, що демократичні зміни покотяться арабським світом стрімко, як Центральною і Східною Європою після падіння Берлінської стіни 1989 року. Порівняно з останніми арабські країни не мають тривалої демократичної історії. Колишні країни соцтабору сподівалися інтегруватися в ЄС і мали доступ до допомоги та співпраці з європейськими демократіями – міцними і ліберальними, – які були дуже зацікавлені в тому, щоб допомогти своїм сусідам. Це робилося через стимулювання і недопущення до членства в ЄС тих, хто не мав певного рівня демократії.
В арабському світі ситуація інша. Навколо – консолідовані авторитарні режими, у Саудівській Аравії, наприклад, чи Катарі й інших країнах. У них присутнє певне бажання зберегти авторитарний лад.
Тиждень.ua:На вашу думку, чи можливо взагалі говорити про демократизацію арабського світу з огляду на іслам та інші аспекти мусульманського контексту?
– Не думаю, що проблема цих країн у сприйнятті ісламу. Існують же у світі демократичні країни з переважно мусульманським населенням. Найбільша з них Індонезія. Можна говорити, що з часом до демократії прийде Бангладеш. Малі – це африканська мусульманська країна, що пережила трагічний воєнний конфлікт, однак тепер відновлює демократію. Отже, нелогічно казати, що іслам – це перешкода на шляху до останньої.
Можна стверджувати, що іслам знаходить потужне вираження і мобілізацію на політичній арені й не надто толерантно ставиться до світського способу життя, що ускладнює демократію. Це точно той чинник, що зводить нанівець ліберальний експеримент в Єгипті. У Тунісі питання ще відкрите, але ця країна виграє, маючи більш світське суспільство. Тамтешній ісламістський рух «Еннахда» також створений за концепцією Братів-мусульман, але він поміркованіший і гнучкіший за Партію свободи й справедливості в Єгипті чи АКP (Партію справедливості й розвитку) в Туреччині.
Отже, виклик у мусульманському арабському світі полягає не так в ісламі, як у релігії. Я не думаю, що це взагалі проблема. Проблема в політичних партіях, чия програма орієнтована на релігійний ісламізм і які не толерують інших поглядів, не сприймають цінностей суспільства й роблять це в дуже агресивній силовій формі. Будь-яка група, що домагається політичної гегемонії, відкидаючи громадянський, соціальний чи політичний плюралізм, несе загрозу демократії – і не важливо, ісламістська це група чи інші релігійно-ідеологічні або зациклені на владі політсили. Ось де справжня проблема. Проте вона не виключає поширення демократії у світі, просто вимагає, щоб релігійні партії стали поміркованішими або толерантнішими до інших груп. Або ж їхню владу треба рішуче обмежувати.
Те, що сталося в Єгипті, – велика трагедія, на мою думку. Цього можна було уникнути. Багато сторін припустилися дуже серйозних помилок: перший у цьому переліку сам президент Мурсі, який зайшов надто далеко в бажанні монополізувати владу і маргіналізувати опозицію. У результаті багато людей закликали до військового втручання. На мою думку, якщо нове покоління ісламістських політиків в Єгипті приймуть більш толерантну, плюралістичну і терплячу стратегію, результат у майбутньому буде кардинально іншим. Загалом, я сказав би, що демократія в арабському світі можлива – її становлення ми зможемо впродовж кількох наступних років спостерігати в Тунісі. Однак жодного прогресу демократії чекати не варто, якщо світські і релігійні сили й далі протистоятимуть за отримання повноти влади і знищення основного суперника, домагаючись нульового результату.
Тиждень.ua: У Туреччині при владі доволі довго перебували військові – ще з часів Ататюрка. Нині за часів прем’єра Ердогана поступово зростає авторитаризм. Червнений протест проти цього на майдані Таксім у Стамбулі та в усій країні об’єднав усіх – від кемалістів до курдів й алавітів. Як ви розглядаєте всі ці процеси з погляду демократизації?
– Туреччина – дуже цікавий і важливий випадок для дослідження. Ісламістські партії раніше намагалися боротися за вплив у парламенті та уряді. Однак щоразу владу отримували військові, бо ті партії були надто радикальними. У випадку з АКР військові сприймали її як помірковану силу, готову грати за правилами світської політичної гри. Однак з часом АКР поступово консолідувала владу й відсунула опозицію в Туреччині на маргінес, розпочавши будувати політичну гегемонію в країні. Деякі тенденції, що тривожать людей в Україні, так само вже певний час тривожать турків. Турецький прем’єр концентрує стільки влади в одних руках і настільки маргіналізує опозицію, що в результаті політична та економічна влади почали перетинатися – правляча партія почала проникати у приватний бізнес, і це неабияк стривожило людей. У Туреччині суттєво згорнулася свобода ЗМІ й свобода взагалі.
Цікаво, що коли країна починає відходити від демократії, відбуваються доволі схожі речі. Ось вам живий індикатор проблем далі по курсу: спочатку тиск на пресу, потім загальна атмосфера залякування та обмеження плюралізму й свободи громадянського суспільства. Тому нам треба особливо уважно ставитися до спроб встановити контроль над пресою або обмежити свободу громадянського суспільства.
Біографічна нота:
Леррі Даймонд – один із провідних сучасних науковців у царині вивчення демократії. Професор соціології та політології в Стенфордському університеті, старший радник в Інституті Гувера. Директор Центру демократії, розвитку і верховенства права при Інституті міжнародних досліджень Фрімана Споглі (Freeman Spogli Institute for International Studies). Останнє досягнення Центру – побудова «технологічної спільноти» – віртуального мосту між майданом Тахрір (Каїр, Єгипет) і Кремнієвою долиною. Останню було створено для допомоги в мобілізації протестувальників у Єгипті, які врешті домоглися падіння авторитарного президента Мубарака.
Працював радником численних урядових і міжнародних організацій, зокрема Державного департаменту США, ООН, Світового банку, Агентства США з міжнародного розвитку. Зараз є членом дорадчої ради Інституту Рузвельта. Засновник і редактор «Журналу демократії» (Journal of Democracy), національного фонду за демократію. Автор книжок «Дух демократії» (The Spirit of Democracy (2008), «Змарнована перемога: американська окупація і невдала спроба принести демократію в Ірак» (Squandered Victory: The American Occupation and the Bungled Effort to Bring Democracy to Iraq (2005), «Розвиток демократії: до консолідації» (Developing Democracy: Toward Consolidation (1999).