Наскільки міф про “триєдину Русь” зараз впливає на політичну свідомість Кремля, а саме на його політику стосовно Білорусі?
– Цей міф впливає, бо він політтехнологічно зручний і вигідний. На ньому за останні роки розбудувалася ціла система інституцій, які ним годуються. Годуються абсолютно відкрито і безсоромно — це їхній товар, завдяки якому вони живуть. Це Інститут країн СНД, аналітичні інституції, радники президента, радники депутатів Державної Думи. Це ціла ніша, яка забезпечує добробут багатьох родин. Хоча сам міф про “триєдину Русь” не відповідає дійсності. У часи Феофана Прокоповича він лягав на тогочасну етнокультурну ситуацію, але відтоді минуло багато часу. Реальність Росії та Білорусі змінилася. Втім, згаданий міф і досі впливає на свідомість і російського, і білоруського політичного класу.
Передусім цей міф слугує для еліт засобом самовиправдання. Теперішні еліти прагнуть зберегти своє становище, але усвідомлюють, що втриматись при владі інакше, ніж насильницьким шляхом, вже не виходить. Коли сотні тисяч людей виходять на вулицю, як це відбувається у Білорусі, це свідчить про те, що пропагандистська машина вже не спрацьовує. Еліти усвідомлюють, що конституційного права на застосування сили у них нема, а тому їм потрібен міф про те, що вони захищають щось святе — наприклад, “святу триєдину Русь”. Хоча цієї Русі вже понад три століття не існує, вони все ще намагаються її захищати від розпаду, від зовнішніх зазіхань.
Читайте також: Мистецтво самозахисту
Крім того, у Москві не розуміють, що насправді відбувається і в Україні, і у Білорусі. Причина не лише у особистій індоктринованості, але і в тому, що їхні дослідження проблем націєтворення років на 20 відстають від українських. У їхній свідомості досі присутні байки про те, що українську націю вигадали у австрійському генштабі, а білоруську — у німецькому. Втрата Білорусі для Москви — це навіть гірше, ніж втрата України. Доктрина “русского мира” дозволяє змиритись із втратою принаймні Західної України, а масово російськомовна Білорусь сприймалася, як країна, котра вже “лежить у кишені”. Про справжню ж Білорусь у Москві не знали нічого — вони вважали реальною картинку, котру малювала для них лукашенківська пропаганда. Тому зараз Білорусь стала для них абсолютно незрозумілою. Втім, білоруси також залишаються незрозумілими для самих себе.
Як можна охарактеризувати ідеологію, котру плекав режим Лукашенка?
– Ніякої ідеології, як системи цінностей та змістів, у Лукашенка не було. Все зводилось до того, що “бацька” – лідер нації, і ми йдемо своїм особливим білоруським шляхом. Це абсолютно ситуативне поєднання особистих переконань, поглядів та уявлень Лукашенка, екстрапольоване на масову свідомість. Лукашенко за освітою історик, і матриця, засвоєна ним в рамках радянської історичної освіти — це і є основа його світогляду. Тому у Білорусі культивувалась зацикленість на минулому, на болючих спогадах про так звану “Велику Вітчизняну війну”, про партизанський рух і так далі. Плюс плекання білоруського псевдосоціалізму (насправді — державний капіталізм) в якості економічної форми, і авторитаризму — в якості форми політичної. От і все. В цьому сенсі Білорусь, на відміну від Росії, не мала внутрішньої ідеології розвитку. Оцей “білоруський шлях” прямував незрозуміло звідки і незрозуміло куди.
Чи зможе Москва експортувати доктрину “русского мира” до Білорусі, якщо режим Лукашенка впаде?
– Звичайно, зможе, зважаючи на те, скільки грошей в це вкладається. Йдеться навіть про Уганду. Там Фонд “Русский мир” фінансує підготовку аграріїв та фінансує насіннєвий фонд. Офіційно — для того, щоб “покращити імідж Росії у Африці” та зміцнити її позиції. Гуманітарна експансія, яка потім закінчується політичною експансією, а потім і збройною агресією — все це буде, допоки в це вкладаються гроші. З 2014 року це незмінний інструмент геополітичної стратегії Росії, якій потрібно відбілити свій імідж, позбутись образу агресора, який анексував та окупував українські території. Про нас світ дізнався у 2014 році, про Білорусь — лише сьогодні, а Росія зі світового дискурсу ніколи і не зникала. І те, що нам здається катастрофами, залишається малопомітним для світу. Світові досі треба розповідати, що існує Україна, що існує Білорусь, і що вони мають право на існування.
Читайте також: Олександр Беліменко: «Наші військові намагалися використовувати зброю так, щоб мінімально руйнувати місто, яке хотіли звільнити»
У офіційному російському дискурсі слово “Майдан” є синонімом усього можливого зла. Коли білоруські опозиціонери чи такі публічні особи, як Світлана Алексієвич підкреслюють, що не хочуть Майдану, як це розуміти? Як спосіб довести, що вони хочуть уникнути насильницького сценарію, чи це вплив російської парадигми мислення?
– Є багато причин, чому вони так кажуть. В Україні можна казати, що думаєш, зважаючи лише на свою внутрішню цензуру, а у Білорусі та у Росії за це б’ють — по обличчю і дуже сильно. Тому навіть нобелівська лауреатка Алексієвич думає, що казати. Це перший нюанс, який мало хто у нас враховує. По-друге, уявлення про те, що таке Майдан і що таке Україна у світі і досі дуже приблизне. Світ бачить картинку, яку подають ЗМІ. У білорусів уявлення про Майдан таке, яке їм сформували російські ЗМІ. У Алексієвич не було помітного бажання розібратись, чим був наш Майдан — у неї були свої заняття, своя ніша і вона зрештою не зобов’язана тримати руку на пульсі українських подій. Треба розуміти, що білоруси вже 30 років живуть у зовсім іншому інформаційному просторі — їх майданами лякають з 1991 року. Лейтмотив Лукашенка — це нагнітання страху перед втратою стабільності, перед революціями.
Слід також розуміти, що тамтешня еліта сформувалася у радянські часи. Вони добре засвоїли теорію революції на прикладі “Великого Жовтня”, і на цьому ґрунті сформувалася їхня фобія перед Майданом. У ньому вони бачать революцію, котра позбавить їх власних статків, статусу і взагалі всього. Коли на обрії маячить те, в чому можна угледіти революцію, вони одразу приміряють на себе роль розстріляної царської родини. Але радянський дискурс про революцію впливає не лише на еліти. Чимало пересічних громадян також сприймають революцію, як початок довгого періоду насильства та несвободи. Цей страх тією чи іншою мірою керує усіма.
Як можна протидіяти експорту доктрини “русского мира”?
– Час і ситуація працюють на нас. В Україні найбільший запобіжник поширенню “русского мира” – це сам “русский мир”. Він настільки добре продемонстрував себе за останні шість років, і продовжує демонструвати, що люди зрозуміли: “русский мир” – це не Достоєвський, Толстой і Чайковський, а “Моторола”, “Гіві” та Гіркін. Це “Гради”, це обстріли, це знищення. Доктрина “русского мира” вже не виконує власних функцій. Взята на озброєння “гебнею” та пристосована до потреб авторитарного режиму, вона перетворилася на абсолютну потвору. Це не soft power, а повернення у тоталітарне минуле. Але і у нас, але і в Білорусі, і у Росії за останні 30 років суспільства пройшли певну дистанцію розвитку. Тому Скабєєва надривається, але очікуваного ефекту вже нема. Питання в тому, коли ідеологічну машину заклинить і її коліщатка зірве. У Білорусі таким чинником став коронавірус. Епідемія стала для білорусів тим, чим для українців свого часу став Чорнобиль.
Читайте також: Іван Коршинський: «На все життя запам’яталися голоси озброєних конвоїрів»
Білоруси довго мирилися з Лукашенком, бо третина з них у Білорусі не жила. Аби прогодувати свої сім’ї, вони працювали у Литві, Польші, у Росії. ІТ-сектор працював віддалено з самої Білорусі. За лаштунками лукашенківської стабільності ховався той факт, що білоруська родина не могла “звести дебет з кредитом”, якщо хтось один не працював за кордоном. І коли країни закрили кордони, то білоруси зрозуміли, що вони потрапили у пастку — і почалася соціальна паніка, страх перед безвихіддю. Тобто найкращий засіб проти “русского мира” – це зіткнутись з ним лицем до лиця. Коли батьки вмирають від COVID-19, а по телевізору кажуть, що все добре, що часнику у нас багато — це стало для білорусів останньою краплею.
І Путін, і Лукашенко вже всім набридли. Бо свободу людям обіцяють змалку, буквально зі школи. Вірші Тараса Шевченка, Янки Купали, Михаіла Лєрмонтова — там всюди йдеться про свободу, про звільнення з ярма. В Україні за свободу ще треба кожного дня боротися, боячись, що її знов заберуть, а у Білорусі та Росії її ще нема. Ми їх перегнали років на 25, але ми всі ще стоїмо на краю. Причому у росіян, поряд із запитом на свободу, одночасно закладається ще й запит на імперію. Тому росіяни хочуть свободи для себе, а для решти залишитись імперією. І це жах нашого пострадянського транзиту: поки у Росії не зникнуть джерела фінансування власного експансіонізму, нам доведеться боротись.
—————————————-
Лариса Якубова — доктор історичних наук, член-кореспондент Національна академія наук України, завідувач відділу історії України 20‒30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України. Авторка та співавторка видань "25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави", "Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини", "Русский мир" в Україні: на краю прірви", "В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні", "Кримський вузол", «Євразійський розлам: Україна в добу гібридних викликів».