«Це більше не секрет», — писав американський журнал Black Belt про одну з манхеттенських шкіл кунг-фу. Там сенсей вирішив винести знання про систему «чорного тигра» за межі нью-йоркського Чайнатауну. Він хотів показати правильну техніку цієї бойової системи широким масам американців, які, як повідомляє видання, вчилися в не зовсім добросовісних викладачів. Жителі Чайнатауну натомість не надто прихильно поставилися до поширення знань про їхню техніку бойових мистецтв серед «неперевірених людей». Нині ця ситуація радикально змінилася, і уряд КНР навіть виділяє стипендії для іноземців, щоб ті приїжджали вивчати китайські бойові мистецтва, культуру та мову.
Найбільше уваги розвитку своєї м’якої сили Китай приділяє протягом останнього десятиріччя. За даними американського синолога Девіда Шембо, країна щороку витрачає понад $10 млрд для такої промоції. Зокрема, як зазначає Елеонор Елберт у своєму дослідженні для аналітичного центру Рада міжнародних відносин (Council on Foreign Relations), Піднебесна розвиває мережу міжнародного телебачення (China Global Television Network (CGTN), розрахованого на аудиторію понад сотні країн) та започатковує навчальні культурні центри по всьому світу (Інститути Конфуція). Саме вони є одним із ключових елементів м’якої сили Китаю. Інститути Конфуція — мережа освітніх організацій, які мають за мету «забезпечення ресурсами для вивчення китайської мови та культури по всьому світу», як зазначається на сайті Ханьбаню, або Державної канцелярії з поширення китайської мови за кордоном. Ця структура підпорядковується Міністерству освіти КНР.
Читайте також: Україна-Китай. Колоніальний дисбаланс
Згідно з інформацією, розміщеною на сайті Інституту Конфуція, по світу діє вже 539 таких осередків китайської культури, близько 200 їх працює в Європі. Зокрема, у Києві є Інститут Конфуція при Національному університеті імені Тараса Шевченка та Національному лінгвістичному університеті. Такі інститути є в Харкові та Одесі. У Запоріжжі діє так званий клас Конфуція. У 2013 році Інститут Конфуція при Луганському державному університеті було визнано найкращим у світі. У 2014-му Інститут переїхав з окупованої території разом з університетом. Окрім класичних центрів вивчення мови та культури Китай створює «спеціалізовані». Цього року один із таких — Музичний центр Конфуція — відкрився при Національній музичній академії імені Чайковського. Центр має впроваджувати новітній курс китайського музичного мистецтва в Україні та сприяти культурній співпраці між двома країнами. «Спеціалізовані» Інститути Конфуція діють і в інших країнах. Так, у Нью-Йорку є Інститут Конфуція з вивчення світових фінансів, в Афінах — із вивчення бізнесу, у Лондоні — китайської медицини.
На Заході, зокрема в Сполучених Штатах, уже досить давно триває дискусія про те, чи впливає присутність Інститутів Конфуція на оминання дослідниками незручних для Пекіна тем. Для США це питання особливо важливе, адже там Інститути Конфуція працюють у понад 100 університетах, а через брак хороших викладачів китайської знайти їм заміну немає можливості.
У лютому цього року Комітет Сенату з внутрішньої безпеки та урядових справ видав звіт, у якому закликав до суворішого контролю цих навчальних центрів, адже потрібно забезпечити умови для незалежних досліджень та академічної свободи. Цей звіт можна розглядати й у контексті торговельної війни між Вашингтоном і Пекіном, однак питання співіснування цих центрів та академічної доброчесності порушувала Асоціація університетських професорів США ще кілька років тому, тому цей дим точно не без вогню. Тож, розбудовуючи академічну та культурну співпрацю з Піднебесною, не слід забувати про такий аспект і Україні.
Читайте також: Китайський гамбіт
Одним з елементів м’якої сили Китаю, на якому зауважує Елеонор Альерт, є спроба експортувати свій підхід до розвитку, який допоміг витягти мільйони людей із бідності. Зокрема, країна використовує для цього свою ініціативу «Один пояс — один шлях». Вона покликана посилити регіональну близькість завдяки широкій мережі новостворених комунікацій: доріг, трубопроводів, портів, залізниць. Це без перебільшення наймасштабніший інфраструктурний проект сучасності та найбільш глобалізаційний. Він має шанси не лише зблизити між собою країни світу завдяки вирішенню інфраструктурних проблем і посилити економічне становище деяких країн Азії, а й покращити міжлюдську комунікацію, зблизити людей (останній пункт — це, власне, одне з того, що й ставили за мету творці цього задуму).
Покращена інфраструктура має просувати економічну інтеграцію з Китаю через Азію і Близький Схід до Європи та поза нею. Україна була однією з перших країн, що приєдналися до цієї ініціативи. Крім того, ще в грудні 2017 року КНР заявила про інвестиції обсягом $7 млрд в її економіку. Однак процес залучення цих коштів просувається дуже повільно. Оскільки «Один пояс — один шлях» є, загалом кажучи, інфраструктурним проектом, то його активізація в Україні, де оновлення інфраструктури, а подекуди (як на Донбасі) її повноцінна відбудова є однією з топ-потреб, просто необхідна. Тож активна участь української сторони в залучені інвестицій у межах цього проекту надважлива.
Пекін не боїться вкладати величезні кошти в розвиток великих проектів. Зокрема, під час створення Азійського банку інфраструктурних інвестицій Китай вклав у нього $50 млрд власних коштів — це половина загального капіталу цієї установи. Згідно зі звітом Азійського банку розвитку 2017 року на інфраструктурні потреби континенту потрібно ще щонайменше $1,5 трлн щороку для досягнення поставленої мети розвитку до 2030-го.
Читайте також: Ідель-Урал – Росія – Китай
Ще однією формою м’якого впливу Китаю, про який кажуть дослідники, є технічні кредити для уряду. Так, у квітні цього року він надав Україні безоплатну техніко-економічну допомогу на суму $29,7 млн. Замість коштів мають надійти спеціальні аварійно-рятувальні машини для ДСНС. І технічна допомога, і розвиток інфраструктурних проектів, започаткованих Піднебесною, дуже важливі для України, зважаючи на економічну ситуацію та стан інфраструктури в ній. Однак також слід мати на увазі небезпеки, які приховує в собі економічна допомога без заявлених наперед умов. Саме про це кажуть іноземні експерти, коли обговорюють проблеми з технічною допомогою від КНР, наприклад, країнам Африки.
Протягом останніх років Україна активно просуває себе для долучення до китайських проектів, бере участь у найбільших місцевих виставках, як-от China International Import Expo-2018 у Шанхаї, де торік у листопаді була представлена великим стендом. Це перша виставка такого формату й масштабу, учасником якої стала наша країна. Торік її планували відвідати близько 300 тис. осіб. Як зазначають організатори China International Import Expo-2018, мета цієї виставки — замінити американський імпорт до Китаю імпортом з інших країн. На ній було представлено понад 300 українських підприємств. Окрім великих виробництв у галузі агроіндустрії, машинобудування та харчової промисловості були також туристичні та освітні компанії. На одному зі стендів, як повідомляє Торгово-промислова палата, можна було віртуально помандрувати Музеєм трипільської культури та розглянути інтерактивну туристичну мапу України. Важливо, що Україна сама шукає вигідні саме їй шляхи співпраці з Піднебесною. Як показує досвід країн Центрально-Східної Європи, де китайці реалізують різні інвестиційні проекти та платять людям із сумнівною репутацією, щоб розширити власний вплив, Пекін не надто турбується іміджем, адже має вже достатньо ресурсів, щоб його відбілити.
Неабияким потенціалом для зворотного м’якого впливу України могли б стати іноземні студенти. Китайські студенти входять до десятка найчисленніших іноземних спільнот в українських вишах. Ця молодь, яка здебільшого повертається до своєї країни, розуміє та бачить обидві країни зсередини, тому могла б стати рушійною силою для налагодження культурних відносин між країнами в майбутньому.