Лабіринти несвідомого

Суспільство
11 Квітня 2011, 19:31

Публіцист, літературознавець, есеїст Юрій Прохасько відомий читачеві насамперед як перекладач із німецької, зокрема творів Йозефа Рота – австрійського письменника єврейського походження, що народився в Бродах. Однак мало хто знає, що пан Юрій студіював у Львові психологію й вивчав у Австрії групові методи психоаналізу. Прохасько-лінгвіст і Прохасько-психоаналітик – гарна нагода поговорити про літературу та суспільні проблеми.

У. Т: Пане Юрію, чи допомагає психоаналіз у літературній, перекладацькій діяльності?

– Психоаналіз допомагає скрізь у житті, ось тільки із самим життям його плутати не варто. Бо це не універсальний метод пояснювати все на світі. Тобто я цілком свідомий і обмежень психоаналізу, і тих інтерпретативних переваг, які він надає: для власного життя, для розуміння стосунків, для розуміння суті конфліктів, для розуміння суспільства, якщо йдеться про груповий аналіз, загалом будь-яких динамічних процесів. І я також свідомий того, що психоаналіз – така вузесенька шпарка, крізь яку можна побачити в певний спосіб реальність, нерідко навіть гостріше і виразніше (це наслідок оптичного ефекту), але дійсність таки незмірно ширша.

У. Т: Української школи психоаналізу немає, принаймні на рівні потужної європейської. Але чи потрібно людині природній, яка послідовна в задумах, намірах і вчинках, тлумачити, що вона хотіла цим сказати, чому так робить?

– Почну, напевно, з останнього. Я ніколи не бачив людини, послідовної в усьому. Що означає «людина природна»? Усі ми є частиною природи. Є безліч людей, які можуть цілком обходитися без психоаналізу, зрештою, обходитися можуть всі. Це велика ілюзія стосовно «природних людей», наша велика фантазія про колишню єдність людини з її оточенням, і нам завжди хотілося в неї вірити. Людина в усі часи плуталась у чомусь, тільки способи плутання і способи вирішувати ці плутання були різними. Головним чином йдеться про різні контексти вельми подібних самоблукань. Щодо української школи, то вона справді тільки ледь-ледь зароджується. Якщо йдеться про груповий психоаналіз – нам допомагали засновувати його німецькі й австрійські колеги, якщо про індивідуальний аналіз – є спеціальний Східно-Європейський інститут психо­аналізу, і в його межах кілька українських колег здобували освіту, отримали сертифікати. Ясна річ, є ще безліч людей, які без найменших підстав називають себе психоаналітиками, це важко проконтролювати і неможливо заборонити. Клієнтам я радив би прискіпливо вивчати, яка фахова генеза психоаналітика, що себе таким титулує, і на яких підставах він це робить.

У. Т: Повернімося до літературної діяльності, не полишаючи, проте, психоаналізу. Оскільки ви перекладаєте європейських авторів, чи можна сказати, що в їхніх творах частково простежується невроз старої Європи?

– Невроз є універсальним феноменом людства. Я бачив дуже мало людей, у яких не було б такого чи іншого неврозу. Якщо звернутися навіть до Фройда, то він вважав, що сама культура як така є виявом неврозу, або самим неврозом, або принаймні функціонує на підставі невротичних механізмів. Є велика і міцна розгалужена традиція так званого психоаналітичного літературознавства, яка трактує твори літератури, творчий процес, постаті літераторів саме за допомогою психоаналітичного інструментарію. Проте коли я перекладаю, вступають у дію якісь інші речі, це завжди якісь враження і ті способи, якими я намагаюся собі дати з цими враженнями раду. Кажучи напівжартома: творча частина перекладу має більше спільного з неврозом, рефлективна – з аналізом.

У. Т: Але все-таки чи є різниця між, скажімо, неврозом довоєнної і сучасної Європи, який можна побачити з її літератури?

– Якщо говорити про різницю культурної кондиції довоєнної і теперішньої Європи, то, коли вже продовжувати лінію метафор, запозичених із мови психоаналізу, можна сказати, що довоєнна Європа була істерична або потерпала від класичного неврозу, а теперішня, постмодерна, радше нарцистична і має типовий спектр нарцистичних розладів.

Переклад чи переродження

У. Т: Чи може бути переклад кращим за оригінал?

– Звісно. Є багато тривіальної, посередньої літератури, і коли за неї береться блискучий перекладач, то дуже високі шанси, що переклад буде кращим за оригінал. Але він має розуміти, що це погана література, і прагнути її змінити. А ще краще взагалі за неї не братися, адже на світі є так багато доброї, навіть близько нам невідомої літератури. У деяких випадках окремі аспекти перекладу можуть перевершувати навіть визначний оригінал. Вдалий літературний переклад можна порівняти з вазою, яку розбиваєш на друзки, а потім майструєш із них нову, таку саму, але не менш гарну за попередню. І головне – щоби ніхто навіть не помітив, що вона колись була розбитою.

У. Т: Коли ви пишете німецькою, чи відчуваєте певну зміну в свідомості?

– Цілковито. Але це не змінення свідомості. Є такий феномен: не тільки ми володіємо мовою, а й мова володіє нами. І є цілі семантичні структури, які тягнуть за собою певне висловлювання. Коли я пишу українською, це викладається помітно по-іншому, ніж коли пишу німецькою. І я свідомий цього, але бачу в цьому не обмеження, а, навпаки, збільшення простору свободи. До того ж рідко залишаю текст таким, яким він написаний у першу мить.

У. Т: В Україні є мовний феномен – так званий синдром мовної інвалідності: люди стверджують, що вони українці, але нізащо не розмовлятимуть українською. Прокоментуйте це явище з погляду психоаналізу.

– Справді, таке є, але це не стосується, як на мене, якогось одного, окремого психічного явища. Є психічний феномен алекситимії – це коли людина просто не вміє називати, описувати свої переживання словами. Покликáння багатьох громадян України на те, що вони буцімто не годні вивчити мову чи воліють не говорити нею, щоб не паплюжити, – це просто відмовка. За цим якісь інші, справжніші страхи: переживання власної меншовартості чи страх втратити свою тотожність. Якщо людина змалку виховувалася в російськомовній культурі, в неї може бути фантазія, що коли вона перейде на іншу мову, то втратить усе своє дотеперішнє життя, цілу свою особисту історію та ідентичність. Є ще багато інших чинників, не таких явних, але не менш поважних, наприклад, так звана ідентифікація з агресором через психічну нестерпність визнати себе жертвою. Але той факт, що це відмовки, не означає, що я вимагаю чи очікую від усіх українців негайно перейти на українську мову, – це питання їхнього вибору. Варто лишень перестати боятися відкрити собі справжні причини.

Олігархічна природа

У. Т: Ви навчалися в Європі й часто бували там. Чи погодитеся, що є певні речі, які нам не варто в неї переймати, зокрема подвійні стандарти, які простежуються й у ставленні до України?

– Дволичність і подвійні стандарти – це не якась специфічно європейська, а загальнолюдська стратегія. Якщо я вас добре зрозумів, то ви ототожнюєте Європу з Європейською Унією (Юрій Прохасько називає Європейський Союз Європейською Унією. – Ред.), а ЄУ – з її апаратом. Я сприймаю Європу як безліч різноманітностей, різні ландшафти з різними традиціями. Ясна річ, що вони більшою мірою уніфіковані й далі уніфікуються, але Європа для мене є передусім величезною колекцією різноманітностей, дуже своєрідних. Ви зараз говорите про те, що ми відчуваємо як люди, які живуть у країні, що не належить до Європейської Унії. Безперечно, в цьому велика частка правди і так званої об’єктивної реальності. Так, значною мірою політика Брюсселя чи політика ЄУ щодо східноєвропейських сусідів дволична, боягузлива, непослідовна, залежна і суперечлива. Утім, повертаючись до феноменів, які описує психоаналіз, не варто забувати про таку річ, як проекція. Дуже цікаво збагнути і розмежувати, як насправді до нас ставиться апарат ЄУ, і те, як ми гадаємо він до нас ставиться. Якщо проаналізувати це прискіпливо, то дуже багато речей ми приписуємо їм і дуже багато намірів, яких насправді вони не мають. Що є наслідком нашої образи і розчарування. Це, однак, не означає, що ми цю образу мусимо в собі притлумлювати, її лишень треба зрозуміти, сформулювати, а потім висловити. У цьому замішано багато ресентименту. Це така суміш, туманність із образи, недоброзичливості, бажання бути жертвою, звинувачувати когось, потреби делегувати комусь відповідальність. Тобто одна річ – розрізнення між реальними аспектами і власними проекціями – ресентиментами. Інша – скільки б ми не звинувачували Європейську Унію в наших невдачах, все одно наше майбутнє вирішувати нам самим.

У. Т: Які найголовніші перешкоди для входження України до ЄС ви б назвали?

– Залежність політичних інституцій від індивідуальних і партикулярних інтересів, клієнтелізм, неможливість вибудувати ті інституції, які гарантували би право, тобто можливість створити правову державу. Цілковита неспроможність і структурне небажання долати корупцію як отруту, що зводить нанівець будь-яку природну селекцію фаховости і таланту в управлінні. Але найголовніше – сама олігархічна природа Української держави, яка прирікає нас на неодмінну стагнацію і відбирає будь-яке задовільне майбутнє. Олігархія – високою мірою немодерна форма організації, не здатна до зовнішньої конкуренції.

У. Т: Чи погодитеся ви, що Україна зараз несподівано стрімко відкочується назад у суспільному розвитку, і в чому, на ваш погляд, причина?

– Перш за все не бачу причини в українцях. Я дуже слабо вірю в щось таке, як есенція чи матерія, яка робить народи більш чи менш успішними. Це не люди, це структури. Олігархію ретельно вибудовували не для того, щоби потім добровільно йти на якісь поступки суспільству. Справді, це відбувається, я відчуваю відкочування дуже виразно, й навіть стрімкіше, ніж побоювання. І, напевно, тому, що нам не вдалося за роки помаранчевої влади інституційно закріпити правила, які були би загальнообов’язковими. Це залежало від нас усіх. Коли ми помітили першу помилку Ющенка чи Тимошенко, то могли принаймні знову вийти на Майдан. Багато цього не помітили, ми були в ейфорії і сподівалися, що Майдан має таку магічну силу, яка понесе нас автоматично далі. Повіривши в магію самої події, подумали, що вона забезпечить нам рух, ніби вітер подув у вітрила і човен помчить сам. А треба було гребти.