Приміром, прем'єр-міністр Японії СіндзоАбе попередив Пекін, що Токіо втрачає терпіння внаслідок провокативної морської поведінки Китаю в Східно- і Південно-китайських морях, запропонувавши Піднебесній розглянути економічні та військові наслідки своїх дій.
Після цього попередження аналогічні заяви надійшли і з Вашингтона.
За словами японського лідера, його країна не хоче ескалації відносин з Китаєм, але не миритиметься з претензіями Пекіна на групу дрібних островів у Східно-Китайському морі. Японія контролює острови, відомі як Сенкаку. У Китаї їх називають Дяоюй і також вважають своїми.
Парадоксальність цієї ситуації полягає у тому, що своїми агресивними діями Китай починає витягувати Японію зі стану застою, у якому вона опинилася ще на початку 1990-х років, коли одне втрачене десятиліття перейшло у наступне. Японія зараз потрапила до епіцентру захопливої драми, яка потенційно здатна перевернути весь стратегічний світовий порядок.
У середині січня обидві сторони протистояння вже спробували «пограти м’язами». Тоді Японія підняла в повітря винищувачі F-15, а Китай – J-10. Крім того, останній мобілізував для маневрів флот у Східно-Китайському морі.
Китайська мета у цьому випадку цілком очевидна. Піднебесна тестує на міцність американську парасольку безпеки і перевіряє бажання Вашингтона ризикувати, щоб допомогти своїм союзникам в Азійському регіоні. І в пекінському керівництві є меншість, яка вважає Америку паперовим тигром, хоча багато хто вже неодноразово припускався цієї помилки за останні сто років.
Водночас нинішня конфронтація Китаю з Японією і Сполученими Штатами може бути нічим іншим, як розминкою перед реальним зіткненням економік цих країн. І все це вписується в контекст геополітичної боротьби Америки і Китаю, де морський і економічний вимір протистояння можуть доповнювати один одного.
Читайте також: США – Китай: новий етап «дружньої ворожнечі»
Адже Китай набуває рисдедалі серйознішого економічного і військовогопротивника для США та їхніх союзників у Південно-Східній Азії, а протекціонізм під час просування китайських товарів та штучно занижений курс юаня спричиняє закономірне невдоволення американців.
Втім, агресивна політика Пекінає також і реакцією китайської сторони на програму повернення США до Азії, яку реалізує адміністрація президента Барака Обами, що націлена на активне стримування Китаю. Відповіддю на що стала все спокуса для пекінських еліт дестабілізувати нову доктрину Вашингтона, вдаючись при цьому не лише до засобів превентивної дипломатії.
Можна зробити припущення, що обидві держави у такий спосіб дедалі ближче наближаються до можливості початку нової холодної війни, яка не є вигідною для китайців. Адже за останні роки Китаю вдалося надзвичайно далеко просунутися по шляху міжнародної інтеграції. І хоча Пекін під час цього просування діяв досить консервативно і не вітав демократизацію, але вже не так суворо дотримувався доктрини традиційного комунізму.
А будь-яке протистояння, таке як холодна війна, спричинило би проблеми для китайського бізнесу, дошкульно вдаривши по інтересах найбільш заможних китайців. І такий конфлікт здатен, зрештою, підірвати саму легітимність правлячої Комуністичної партії Китаю (КПК).
Також у Піднебесній не до кінця розуміють, що, попри всі китайські досягнення останніх десятиліть, Пекін по суті ще й досі залишається «підлітком» за шкалою міжнародної потужності держав, які претендують на світове панування. Він ще має навчитися поводитися так, як велика держава. А не нерозсудливо поспішати втягуватися у будь-яку конфронтацію.
Тому, не зважаючи на те, що дехто у китайському керівництві вже зараз прагне заявити про себе на світовій арені як про наддержаву, величезна різниця зі США у потужностях мала б стримувати Китай. Пекін нині не в змозі кинути виклик Америці. Проте, хоча конкуренція між Вашингтоном і Пекіном посилюватиметься, але це не означатиме автоматично, що їхні відносини будуть некерованими.
Зрозуміло, що США є країною, яка прагне зберегти свої позиції як світового лідера. Незалежно від поточної економічної залежності один від одного, Америка і Китай мають великі розбіжності з питань прав людини і світових впливів. А зважаючи на те, що Китай і надалі залишається тоталітарною країною, цілком прийнятною буде аналогія, що рано чи пізно будь-яка тоталітарна держава не витримає конкуренції з демократичними державами. Як це вже відбулося свого часу з СРСР.
Крім цього, не можна скидати з рахунку, що політична структура Китаю має чимало негативів. Уся китайська політична культура наскрізь просякнута метастазами корупції, і це є одним із елементів того, що, попри позірну стабільність у вищих ешелонах влади, там повсякчас спалахують нескінченні внутрішні сутички.
Модерна економіка Китаю весь час потребує експансії на нові території. Її постійно зростаюча потужність збурює, подібно до того, як нафтодолари в ісламських країнах провокують радикальні фундаменталістські елементи до тероризму, протистояння з демократичним світом.
Великою мірою, нинішню агресивність Китаю щодо Японії та Сполучених Штатів, можна пояснити економічним чудом, котре призвело до процвітання нерівності у країні. Бо колишня соціальна рівність була головною опорою КПК, на якій раніше трималася вся основа стабілізації правлячого комуністичного режиму.
Тепер китайський уряд почав проводити двояку стратегію, котра тримається на двох китах – економічномузростанні і патріотизмі. Економічне зростання залежало від можливостей Пекіна освоювати нові джерела пересування товарів, переміщаючи економічні інтереси Китаю на морські простори. Тим часом, патріотизм, з відтінком антияпонських настроїв, почав вкрай небезпечно проникати в систему освіти і суспільну свідомість.
Зрозуміло, що попри наявний конфлікт, японські компанії не втечуть моментально з Китаю. Але загроза повільної переорієнтації Японії на збільшення торговельних зв’язків зі Сполученими Штатами і зменшення японських інвестицій до Китаю, є однією з основних проблем Комуністичної партії. Оскільки соціальна стабільність в країні підтримується за допомогою збільшення кількості робочих місць. А КПК вбачає в стабільності першочергове значення, в ім’я збереження своєї легітимності у внутрішньому житті Китаю і своїй зовнішній політиці.
Та будь-хто, хто думає, що поява Китаю як світової держави є позитивом, не мав би забувати також і про те, як дотримуються там прав людини, і про недопустиме поводження, яке повсякчас практикується в країні, котру він вважає «частиною Китаю», Тибеті.
Саме питання відносин Китаю з Південною Кореєю, Японією, В’єтнамом, Камбоджею, Малайзією чи Тайванем, де він нажив собі ворогів серед своїх сусідів, і є ключем до розуміння агресивної політики Піднебесної в Південно-Східній Азії.
Чому в Азії так нервують з приводу гегемоністської політики Китаю? Саме тому, що одночасно з економічною експансією в регіоні, він почав вдаватися і до військової загрози. Що у країн, які не здатні самостійно протистояти Пекіну, сприяє виникненню солідарності зі США, які почали проводити політику повернення у цей регіон.
Союзники Штатів добре знають, що вони завжди чітко дотримуються взятих на себе зобов’язань, і тому з ними в жодному разі не можуть виникнути проблеми, які непродумано нагнітають китайці. З американцями краще дружити і співпрацювати, створюючи альянси і коаліції. Бо Вашингтон, працюючи задля загальних цілей, поводиться, як перший серед рівних. Китай же не може цього зробити після того, як усі його сусіди настрахані його агресивністю.
Можна сказати, що в сучасному контексті ідеали китайського гегемонізму вже повністю застаріли. Пекін не може збільшити свій авторитет у міжнародній спільноті, вибудовуючи навколо себе новітню китайську імперію, де залякані його силою сусіди, мають перебувати в фарватері китайських бажань.
Хоча подібна не зовсім вмотивована поведінка є прямим наслідком великого внутрішнього конфлікту в Китаї між тими, хто хоче збільшення його потужності від економічного зростання, і тими, хто прагне до зростання китайської військової могутності і впливів.
Саме тому нагнітання агресивної ситуації в Південно-Китайському морі так турбує південних сусідів китайців. Якби не це, то ці країни із задоволенням брали б участь у співпраці з китайською економікою. Тепер же щодо цього питання вони мають зовсім інші погляди.
Якщо в середині китайських еліт мілітаристи переможуть, то вже незабаром можна буде побачити, що китайська економіка стає дедалі замкнутішою. Коли ж нова холодна війна дістане свій розвиток, то це позначиться і на подальших діях й інших регіональних гравців.
Водночас нові імператори Китаю – комуністи, є більш безжалісними, репресивними і агресивними, аніж їхні попередники із династії Цин за часів імператора Хуан Тайцзі. Сьогодні вони тримають під контролем у Китаї все: заводи і фабрики, землі, природні ресурси, газети, телебачення, радіо і інтернет. Власне, тому китайські лідери й поводяться так безпардонно на міжнародній арені, позаяк уже звикли до того, що ніхто їм не наважується в середині країни чинити спротив.
Серед усіх проблем, які має Китай у відносинах з Америкою, Японією і Заходом, варто ще згадати і про те, що значно відрізняє ситуацію, що склалася нині, від попередньої холодної війни. По-перше, Китай має утримувати свій рівень експорту на Захід на нинішньому рівні, щоб зайнятість середнього класу не почала зменшуватися.
По-друге, Народно-визвольна армія Китаю приносить велику частину ВВП. Оскільки також виробляє і власні споживчі товари на експорт, які значною мірою безпосередньо не контролюються центральним урядом через оподаткування. Тому розв’язуючи конфлікт з Японією (а це означає, що і з США), китайська військова верхівка може втратитинеабияку частину своїх ніде не зафіксованих нелегальних доходів.
Подальше наростання конфронтації означатиме затоварення китайською продукцією, яка не знаходитиме достатньої кількості ринків збуту. А це також здатне дошкульно вдарити по численних мільярдерах, котрі заробили собі гроші, використовуючи рабську працю населення цієї країни.
Ймовірно, входження у стан перманентної конфронтації з Японією та Сполученими Штатами і спроможне на деякий час переключити внутрішнє соціальне напруження та невдоволення на спільного ворога. Але водночас китайське керівництво не може не розуміти того, що цим воно дуже розхитує човен стабільних фінансових надходжень із Заходу і намагається вкусити руку, яка в буквальному сенсі годувала його.
Маючи і без того надлишок робочих рук, Китай не буде спроможний надати роботу мільйонам працівників у разі, якщо його не завжди високоякісна продукція залишиться не затребуваною.
У той час, коли Америка здатна бути самодостатньою, Китай не зможе успішно функціонувати, не отримуючи зі США і Заходу технології ХХІ століття. Тому, маючи другу за величиною, після американської, економіку у світі, китайці пішли на дуже великий ризик, якщо б взялися продовжувати так непродумано просуватися по шляху відвертої конфронтації.
Як може далі розвиватися ситуація, зважаючи на той факт, що стратегічні союзницькі відносини Америки і Японії останнім часом набувають нового виміру? Не виключено, що після тиску на Японію Китай захоче розпочати зі Сполученими Штатами переговори про розподіл зон впливу в Південно-Східній Азії. А увесь цей публічний демарш використовується Пекіном лише для того, аби збільшити свою значимість напередодні подібних переговорів.
Можна спрогнозувати, що у найближчі роки китайсько-американські відносини і надалі залишатимуться складними. Але цементуючою субстанцією, яка утримуватиме ці дві держави разом є не лише політичний прагматизм, а й взаємний інтерес, особливо у сфері торгівлі.
Хоча подальшої конкуренції між Китаєм і Сполученими Штатами на всіх напрямах і не уникнути, але варто пам’ятати про те, що й раніше ці взаємини справляли враження «дружньої ворожнечі». Тому кожна зі сторін навряд чи готова зараз розширювати зону конфлікту.
Адже раніше цим двом великим країнам у більшості випадків вдавалося упоратися з конфліктами, не доводячи їх до стану критичного загострення. І якщо Китай і намагається випробувати американське і японське терпіння, то це зовсім не означає, що він готовий перевести протистояння у стадію відкритої конфронтації.