Вони якраз мали рацію: девальвації гривні хоча б на 5% не сталося ні 2011-го, ні 2012-го, та й 2013-й підходить до кінця, а її немає. Ідеться про тих експертів, які володіють законами функціонування ринкових економік і третій рік поспіль марно прогнозують девальвацію гривні. Оплачені «зверху» псевдоексперти вже навіть глузують з них: мовляв, чого варті їхні прогнози, якщо курс гривні досі стабільний?
Усі ми помилялися з однієї причини. Ми мислимо категоріями ринкової економіки, кінцева мета якої – зростання добробуту кожного громадянина, ну хоча б зростання ВВП. У координатах такого мислення курс національної валюти є засобом досягнення цієї мети. Якщо економіка має складнощі, передусім зовнішні – падіння експорту чи низький приплив капіталу, – легка девальвація завше допоможе. Вона дасть змогу бізнесу отримувати прибутки й далі розвиватися, б’ючи рекорди за обсягами виробництва та спричиняючи зростання зайнятості й добробуту громадян. Та й фінансова система при недооціненій внутрішній валюті почуває себе набагато краще, аніж при переоціненій. Саме з цих мотивів притомні економісти прогнозують девальвацію гривні – хто на 5%, а хто на 25%. Цього, на їхній погляд, мало б вистачити для відновлення розвитку підприємств і зростання ВВП та зрештою добробуту українців. Так і тільки так варто розуміти їхні прогнози – як рекомендації, необхідні для забезпечення належного функціонування економічного механізму.
Проте в нашій країні валютний курс – це мета, а не засіб. Тому такі прогнози-рекомендації не справджуються. І не треба нарікати на погану владу – Бог із нею. Подібна економічна політика має право на життя так само, як і будь-яка із систем логіки, які часто суперечать одна одній. Економіка не оперує поняттями добра і зла, відтак незмінність курсу гривні не є ані доброю, ані поганою. Зате економіка оперує категоріями причини й наслідку. А отже, зрозумівши наслідки такої мети, пріоритету для влади № 1, не тільки я, а й шановані експерти могли б уникнути помилкових прогнозів на майбутнє.
Добре, припустімо, курс гривні змінювати ніяк не можуть, не хочуть і не будуть. Хтось скаже, що Гонконг уже тридцять років тримає прив’язку свого долара до американського (із відхиленням у межах 1,5%) – і нічого, його економіка серед найбільш розвинених і багатих у світі. На жаль, у нас не той випадок.
Для втримування курсу гривні незмінним упродовж десятиліть, потрібно, щоб доходи населення постійно відповідали продуктивності праці. Виросла продуктивність економіки (а з нею конкурентоспроможність та експорт) – час піднімати зарплати (разом із споживанням та імпортом). Експорт та імпорт зійдуться на новому, тепер вищому рівні – все в рівновазі, усі задоволені, курс незмінний. Якщо продуктивність не росте, про підвищення зарплат годі й думати, а якщо падає – зарплати знижуються (або прямо, як у Греції, або через інфляцію, або приховано – через широке використання неоплаченої наднормової праці). Принцип простий. І жодної політики! Якщо так робити, то економічний механізм працюватиме, мов швейцарський годинник. Якщо ні – економіка регулярно переживатиме валютні кризи.
У нас цей принцип досі не засвоїли. Причина не лише в тому, що зростання рівня пенсій і зарплат бюджетників автоматично конвертують у зростання рейтингів влади. Проблема також на совісті бізнесменів, які форсують підвищення зарплат робітників. Їх ніхто не змушує цього робити: держава лише вимагає, щоб зарплати були не нижчими, аніж мінімальна. Однак дехто з підприємців регулярно куди-небудь балотується, тож діє так, як влада. Дехто просто любить, коли його хвалять люди. А на деяких фірмах тарифна сітка за радянською традицією жорстко прив’язана до мінімалки, тож як тільки влада піднімає останню – усі зарплати пропорційно зростають.
Навіть якщо увійти у становище влади та бізнесу, спробувати їх зрозуміти – це не змінить результату. Економічні закони невблаганні: необґрунтоване підвищення зарплат іде врозріз із намертво зафіксованим курсом гривні. Ось кілька ілюстрацій:
1. У липні 2013-го середня зарплата в Україні становила $429 (за офіційним курсом НБУ). У липні 2008-го вона дорівнювала $399 (при курсі 4,84 грн/дол.) – зростання становило 8%. За рахунок чого? По-перше, реальний ВВП 2013-го навіть за нульового зростання буде нижчим на 6,5%, аніж у 2008-му, тож економічне зростання не резон. По-друге, торік економіка мала на 618 тис. (3%) робочих місць менше, аніж 2008-го, відтак продуктивність праці виросла несуттєво. Та й для того, щоб зростала продуктивність, потрібні інвестиції. 2008-го вони становили 28% ВВП, а в першому півріччі 2013-го – лише 9%. По-третє, дефлятор ВВП за п’ять років виріс на 65% – рівно стільки, на скільки відрізняється липневий курс гривні до долара 2008-го та 2013-го. Отже, причина в іншому – вкотре банально перебрали з підвищенням зарплат.
2. Якщо взяти ті доходи зведеного бюджету, які надходять від домогосподарств (податок на доходи фізичних осіб тощо), та видатки, які спрямовують населенню (соціальні допомоги, субсидії тощо), то виходить цікава картина. З часів першого прем’єрства Юлії Тимошенко різниця між такими доходами й видатками була постійно від’ємною. Бюджет ніби дарував гроші громадянам, беручи їх у підприємств, – це була свідома політика тогочасного прем’єра. Її сильно критикували (перед тим постійного реверансу в бік населення бюджет не знав), але вона залишилася дотепер. Раніше середній дефіцит (та частина, яка стосується фізичних осіб) перебував у діапазоні 4–5% ВВП. Унаслідок численних підвищень і «покращень» він виріс до 8% ВВП 2013-го. Тобто Партія регіонів провадить економічну політику в найкращих традиціях соціалізму. Через це податковий тиск на підприємства різко виріс і, враховуючи «регіональність», а відтак недоторканність великої частини бізнесу, став неоднорідним. Виходить, що фіксований курс гривні + підвищення соціальних стандартів = зростання податкового тиску на неолігархічний бізнес. Ось така арифметика «соціалізму від Партії регіонів».
3. Можна порівняти теперішню ситуацію з останнім роком, коли в Україні тривало більш-менш адекватне економічне зростання (2011 рік). За 10 місяців 2013-го середня зарплата становила 3 232 грн, за цей же період 2011-го – 2 586 грн (зростання на 26%). Номінальний ВВП у першому півріччі цього року виріс за два роки на 15% (з 569 до 653 млрд грн), темп зростання реального ВВП – у межах 1%. Курс гривні практично не змінився. Звідки взялося 10 відсоткових пунктів різниці? З кишені бізнесу, у якій тепер немає грошей не лише на розвиток, а й на поточні потреби, отож доводиться вже третій квартал поспіль проїдати старі запаси, щоб якось звести кінці з кінцями.
Висновки очевидні. Якщо не хочуть змінювати курс гривні – треба витримувати баланси секторів економіки (бізнесу, бюджету, банків). Якщо зарплата росте непропорційно до продуктивності праці – баланси порушуються і виникають проблеми. Однак чому, прагнучи втримати курс незмінним, влада не запобігла порушенню балансів?
Можна, звичайно, усе списати на нерозважливість, боротьбу за рейтинги і т. ін. Проте тут є дві набагато глибші причини. По-перше, між сьогочасними вигодами та майбутнім розвитком уряд завжди вибирає перше. Щойно в держави з’являються гроші – вони ідуть не на розвиток високих технологій, створення робочих місць на тривалу перспективу тощо, а на підвищення зарплат і пенсій. Так було не лише при цій владі. По-друге, влада постійно думає, що її пронесе. Коли на початку минулого року почали регулярно піднімати соціальні виплати – спочатку думали, що економіка активізується наприкінці року. Потім сподівання автоматично перенеслися на 2013-й, а далі – на друге півріччя цього року. Та дива не сталося, нема і не буде, бо немає реформ – немає зростання. Розрахунок на везіння не може бути основою державницького мислення.
Та хіба ми не впізнаємо у цих двох причинах себе? Українці часто полюють за тимчасовим задоволенням (халявою), приносячи в жертву майбутнє (успіх як плід наполегливої праці). Так само часто ми віримо в те, що нам пощастить, але щастити не може впродовж усього життя – це елементарна теорія ймовірності. Відтак нарікати на владу не маємо права, бо тепер там сидять ті, ментальність і глибинні рефлекси яких адекватно репрезентують багатьох із нас. Не були б такими українці – мали б ми іншу владу. Власне, як і менші дисбаланси в економіці, та й інший курс гривні.
У підсумку маємо розбалансовану економіку, але курс гривні може не змінитися ще довго. Зниження золотовалютних резервів триває більш як два роки і може легко тривати далі. Якби все впиралося в ЗВР, то ситуація не змінилася б ще принаймні рік, а при отриманні грошей МВФ чи Росії – набагато довше. Однак є побічні ефекти, які можуть мати катастрофічні наслідки ще до того, як спалять усі ліквідні резерви. По-перше, ідеться про високий дефіцит бюджету, який провокує зростання податкового тиску на бізнес і не дає останньому розвиватися. Через відсутність фінансування бюджетні видатки здійснюють «із приносу», тому бізнес недоотримує замовлень, у підсумку тримаючи подвійний удар від уряду. По-друге, високі зарплати на тлі падіння економіки роблять збитковими велику кількість підприємств. Через брак грошей фірми перестають інвестувати, проїдають запаси або беруть дорогі кредити, поглиблюючи збитковість. А коли й ці ресурси вичерпано – постає дилема: закриватися (переходити в тінь) чи знижувати фонд оплати праці (звільняти людей, знижувати зарплати). Дотепер бізнесмени вибирали перший варіант. Та статистика останніх місяців свідчить, що починаються масові звільнення людей, скорочення/затримки зарплат. Це дасть змогу фірмам лише тимчасово перевести подих, адже на сьогодні потрібно скоротити фонд оплати праці на 15–20%, щоб бізнес почав розвиватися, а в масштабах країни навіть масові оптимізації операційної діяльності без звільнень такого результату не принесуть. Отже, що довше курс гривні залишатиметься незмінним, то більше підприємств згортатиме діяльність і скорочуватиме працівників і зарплату. За таких обставин фіксований курс гривні – це інструмент поглиблення економічного спаду. Доки курс незмінний, нас можна сміливо порівнювати з Грецією, економіка якої падала шість років поспіль і втратила за цей час 1/3 при тому, що міжнародні донори не шкодували фінансової допомоги для греків. У нас події розвиваються за аналогічним сценарієм. Однак навіщо себе прирікати на такі поневіряння? Та й невже межа народного терпіння така глибока?
Така собі «робота над помилками» та врахування особливостей «регіонального соціалізму» дає змогу адекватніше оцінити перспективи гривні. Доки Україна має золотовалютні резерви, курс гривні мінятиметься слабо. А якщо виторгують кілька мільярдів доларів російського чи європейського фінансування – до виборів–2015 взагалі залишиться незмінним. Це відбуватиметься із жорстким побічним ефектом збереженням диспропорцій у фінансах підприємств і банків, які один за одним зникатимуть з економічної мапи України (зі ще більшими побічними наслідками – поглибленням економічного спаду та зростанням фактичного безробіття чи заборгованості із зарплат). На жаль, помірна девальвація до 8,5 грн/дол. не усуне навіть половини цих диспропорцій; більшої контрольованої девальвації від влади годі й чекати, а неконтрольована девальвація можлива лише за умови, що ані Європа, ані Росія не дасть грошей – тоді у другій половині 2014-го можемо дочекатися знецінення гривні а-ля Білорусь–2011.
Однак у грі «регіональний соціалізм» є ще один джокер – народ. Якщо він не скаже свого слова зараз – він обов’язково договорить згодом, коли, як сказав би класик, економічний базис для революції буде більш очевидним. Якщо джокер розіграють, то буде і масовий відплив депозитів з банківської системи, і суттєва девальвація та зубожіння народу. Та це видасться лише квіточками порівняно з тими позаекономічними втратами, яких зазнають винуватці такої ситуації. Проте як би хотілося, щоб міжнародні експерти мали рацію і після керованого знецінення гривні на 15–20% відновилося нормальне економічне зростання й обійшлося без потрясінь!