Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Курс на манівці

Політика
23 Січня 2020, 09:20

Не відстає і Рада: з канікул повернулися, працюють над внесенням змін до Конституції. У майстрів комедійного жанру, звісно, не минає без курйозів: обіцяли нечуване народовладдя, однак проводити референдуми не квапляться, обіцяли країну в смартфоні, але водночас закривають коментарі в президентському акаунті в Instagram та YouTube. Плюс законопроект про дезінформацію насторожує: благі наміри навести лад в інформпросторі можуть обернутися таким собі лукашенківським «парадоксом», про що вже застерігають представники медіа-спільноти.

За всіма інформаційними приводами, які жваво обговорюють у соцмережах, криється очевидне запитання: а чи справді все це так важливо? От справді «скукотища» Андрія Богдана, прочухан Олексію Гончаруку від президента, коаліція за традиційні цінності в парламенті — це те, що визначає наш порядок денний, чи так, таблоїдна маячня? Усіма цими бурями в склянці води нас ніби відволікають від чогось вагомішого. Ну як відволікають, ми самі охоче відволікаємося, не боти ж з Офісу президента пишуть за нас кілометри постів і коментарів? Примноження інформаційного шуму — справа, що об’єднує всіх українців. Хоча хотілося б зовсім іншого. Насправді за світською хронікою і псевдоемоціями можновладців криються справи й проблеми, які не хочуть помічати ані вгорі, ані в широких масах. Передовсім ідеться про війну. Штаб ООС регулярно повідомляє про ситуацію на фронті, мало не щодня находить інформація про людські втрати й поранених. ЗМІ цієї теми не оминають, але здебільшого прагнуть не перетворювати статистику на трагедію.

 

Читайте також: Зимове розмороження

Показовим було вшанування оборонців Донецького аеропорту. Через п’ять років після того, як «люди витримали, бетон не витримав», так звана втома від війни виявила себе доволі показово. Телеканали вирішили не «травмувати» свого глядача фільмом «Кіборги». Заступник директора Національного військово-історичного музею Ярослав Тинченко у своїй колонці на сайті Тижня звернув увагу на цікавий факт. Сам Володимир Зеленський, а разом із ним і чимало українських медіа назвали такі дані щодо наших втрат при обороні ДАПу: понад 200 загиблих, понад 500 поранених. Ця цифра йде врозріз із офіційними даними Міноборони, у відомстві кажуть про понад 100 загиблих і 440 поранених. Озвучена ж президентом цифра взята… з російської Вікіпедії. Навряд чи в цьому випадку можна говорити про якісь підступи чи інтриги — усе це вислід звичайної недбалості, роботи на «відчепись» і «какая разница».

Війна загалом невипадково губиться в інформаційній політиці влади. Бо надто далекою є ситуація на фронті від тієї, яку хотілося би бачити команді Зеленського. Навчені у КВН і «Кварталі 95» нести людям сміх і позитив діячі відверто губляться в ситуації, коли не до жартів

Війна ж загалом невипадково губиться в інформаційній політиці влади. Бо надто далекою є ситуація на фронті від тієї, яку хотілося би бачити команді Зеленського. Навчені у КВН і «Кварталі 95» нести людям сміх і позитив діячі відверто губляться в ситуації, коли не до жартів. Яскравий приклад — збиття українського пасажирського літака в Ірані. Усі ці ганебні паузи, недолугі виступи перших осіб продиктовані не останньою чергою тим, що вони не звикли приносити погані новини, виголошувати жалобні промови, бо, як виявилося, політика — це не лише турборежим голосувань у Раді й показове гримання на чиновників.

Не до жартів і з ситуацією на Донбасі. Так, інтенсивність обстрілів порівняно невелика й ворог не вдається до масштабних операцій. Але найактивніше ворог б’є по «території успіху» Зеленського — на ділянці, де відбулося останнє розведення військ. Утім, про те, що обстріли ведуться саме там, говорять здебільшого волонтери й ветерани, які на «відмінно» знають фронтову географію. Для широкого загалу ця інформація замовчується, бо в разі визнання, що розведення не тягне за собою мир, актуалізуються «неприємні питання». Виявляється, просто перестати стріляти недостатньо, де ж той прогрес після «нормандського формату», наступні розведення дадуть той самий результат? До такого шквалу критики на Банковій, вочевидь, не готові.

Малопомітною залишається й тема зустрічі Тристоронньої контактної групи в Мінську, яка розпочалася 16 січня. Порядок денний там серйозний: нові списки на обмін полоненими й нові ділянки для розведення військ. Коли такі обговорення відбуваються під «акомпанемент» посилення обстрілів у районі Золотого (там, де відбулося останнє розведення військ), це свідчить тільки про одне: Москва виторговує собі нові преференції, демонструє своє вирішальне слово в переговорах. Відповіді в Києва на це, здається, немає. Піти на прямі переговори із сепаратистами неможливо, але й до оголошеного плану «Б» із фактичним відмежуванням «стіною» від окупованого Донбасу «молоді успішні політики» готові, схоже, ще менше.

 

Читайте також: Гра на різну публіку

Малоприємною, а отже, і малопомітною для офіційного Києва є новина про завершення формування ще однієї мотострілецької дивізії армії РФ біля нашого кордону. Ну, здавалося б, однією дивізією більше, сенсації в цьому й справді немає. Але для «голубів миру» це чіткий сигнал: Москва у своїх стратегічних планах не полишає сценарію воєнного вторгнення на територію України, і за двома армійськими корпусами, розгорнутими на території самопроголошених республік, стоїть ще потужний кулак регулярних російських військ. Як бачимо, зміна влади в Києві анітрохи не послабила намірів Москви посилювати свою військову присутність біля наших кордонів. Просто нинішня українська верхівка воліє не помічати поганих новин (можливо, заради цього й коментарі вимкнули під президентськими акаунтами).

Не помічати реванш усередині країни також із «джентльменського набору» Зе-команди. П’ята колона з усіх сил пнеться, щоб нівелювати здобутки попередніх років, зокрема в справі декомунізації. Президент не стає на жоден бік: він відверто не підтримує реваншистів, що прагнуть повернути вулицям українських міст імена радянських маршалів та партійних діячів, але й не має наміру долучатися до табору тих, хто вважає доречним увічнювати борців за українську державність. Зеленський намагається грати роль мудреця, що начебто перебуває над суперечкою. Насправді ні. Пошук «неконфліктних героїв», об’єднання України за допомогою Валерія Лобановського — це шлях до поразки. Миролюбні, прилизані й невойовничі наративи пасують країнам, які в недавньому минулому мали кривавий шлейф загарбницьких війн, як-от Німеччина. Доречно це було б говорити й у Росії після «побєдобєсного» похмілля. В Україні ж, що веде на своїй землі війну за збереження себе, беззубий «пошук позитиву» загрожує перерости в малоросійський водевіль із кривавою розв’язкою і без антракту.