У нас, до речі, цей звичай теж був прижився, проте в нього тут зовсім інше коріння: у широкий загал його впровадили в буремні дев’яності вітчизняні бандити, які надивилися фільмів про італійську мафію, там теж обіймаються. А є, скажімо, шведи: теж сердечні, але не такі відкриті, тримають соціальну дистанцію без усяких вірусів. Як наслідок, із 60,5 мільйона населення в Італії станом на минулу середу перехворіли 240 тисяч, а померли 34 767 (0,4% та 0,057% відповідно). А у Швеції захворіли 68,5 тисяч і померли 5333 (0,66% та 0,052%). Результати цілком зіставні, тільки в Італії, як відомо, після жахів перших тижнів було впроваджено жорсткий карантин: офіси, театри, ресторани зачинені, у магазин за декларацією, порушення — штраф 3000 євро. А у Швеції… нічого! Жодних обмежень. Усю відповідальність покладено на свідомість громадян.
Поки Україна б’є власні рекорди захворюваності, настрої панують розбишацькі: пікніки, повні тераси, народ потягнувся на море. Усі втомилися від обмежень і напруженості. Після відпустки — хоч потоп. Я не кажу про тих, кому тупо нема на що відпочивати. Хімчистка, пральня, майстерня з ремонту взуття, крамничка, дрібне фермерське господарство — та що там, практично всі бізнеси й виробництва та всі, хто в них залучений, перебувають у процесі поїдання дулі. Піднялися хіба що онлайн-магазини та кур’єрські служби.
Читайте також: Чи вистачить ентузіазму
Ми бачимо наочну демонстрацію того, як ментальність і побутові звички визначають сценарії розвитку катастроф. Гадаю, приблизно до вересня в ментальному просторі нації пануватиме пофігізм навпіл з уже звичним роздратуванням на все й на всіх. А потім настане протверезіння в буквальному й переносному сенсах. По-перше, українці усвідомлять нарешті, що вони не мають держави. Поліція є, податкова є, аудитори є, навіть суди є, а держави немає. Ну хіба що от Пенсійний фонд, тут нічого не скажу. Ідучи за італійською моделлю блокування епідемії, з обмеженнями, штрафами та затриманнями купальників, Кабмін разом із місцевими адміністраціями не те що не подбали про подушки безпеки для працівників, а навіть не почухалися. Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих, якщо це не в гідропарку — вісім поліцейських на одного пляжника.
По-друге, напередодні виборів 25 жовтня активізуються гасла регіонального… ну гаразд, не суверенітету, а якоїсь іще додаткової самостійності, незалежності від центру. Інакше кажучи, чекайте зміцнення влади регіональних баронів, не обмеженої практично нічим, навіть скандалами загальнонаціонального масштабу, бо, як відомо, в усіх скандальних конфліктах перемагає той, у кого міцніші нерви. Ось у Херсоні до Мангера хоча б дотягнулися, а в Одесі стрілки як перевели на Стерненка, так і досі не відпускають, про 200 днів Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь мовчу взагалі, тут нема слів. Тобто зміцненню баронів та олігархів не загрожує геть ніщо.
Ну й, по-третє, чекайте активізації холодних і гарячих провокацій з боку країни «Бабиєщьонарожают». У них Путін обнулився, у них віра в Бога й захист історичної правди, а нафта в мінусі, треба ж буде їм чимось зайнятися. Підіб’ємо підсумки: 1) центру немає; 2) барони зміцнилися; 3) «запоребрик» казиться; 4) його місцеві посіпаки почуваються не те що безкарно, а суперкомфортно. Й ось на цьому тлі зустрічаємо другу хвилю COVID-19, а вона буде з осені неминуче, до Нострадамуса не ходи.
Читайте також: Між COVID-19 та фронтом
Не хочу на себе забагато брати, але, як на мене, свідома частина нашого багатостраждального народу, у якої збереглися почуття відповідальності й здатність відрізняти світлий бік сили від темного, зайнята нині трохи не тим. Ми проводимо онлайн-фестивалі сучасного мистецтва, панельні дискусії в Zoom про глибини естетики, вряди-годи ходимо під ОП і Шевченківський суд. А тут треба гуртуватися навколо альтернативного центру розробки порядку денного. Якщо на Печерську не пропонують стратегій, можливо, це сигнал громадянському суспільству? Усе розумію: втома, грошей катма, гранти пропадають, але восени будуть сюрпризи, і план «Б» не завадить. Горизонтальні зв’язки, які на Майдані та в перші роки війни давали відчуття актуальної спільноти, останнім часом були помітні під час пошиття захисних масок. Ну погодьтеся, якось не той масштаб. Зараз якраз не завадила б тотальна мобілізація навколо базових цінностей: якщо не «армія — мова — віра» (а чому б і ні?), то хоча б свобода й безпека, зокрема від орлів Авакова, Венедіктової, Ситника та інших. Невже для того, щоб прокинулась українська гідність, знову треба, щоб побили якихось юнаків і юнок? Так уже знову б’ють!..