Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Чи вистачить ентузіазму

У моєму дитинстві поліклініка була некомфортним і дещо лячним місцем. Навіть не через те, що тут потенційно можуть завдати болю.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (654)
від 27 травня

Поки стоїш у чергах під кабінетами з батьками, то з персоналом спілкуються вони. А коли трошки підростаєш, доводиться робити все самостійно: шукати, за ким твоє місце; стежити, щоб хтось не проскочив «просто запитати»; чітко пояснити лікарю, що тобі потрібно; сподіватися, що в кабінеті не попросять гроші чи збігати по щось в аптеку, бо все життя слухаєш, що в країні медицина безплатна, але в реальності бачиш інше. Чи не на кожен прийом треба принести рукавички й бинт, хоч їх на тебе й не використовують. Що й казати про стаціонар чи операції: слід купити увесь список препаратів, прописаних лікарем, віддячити анестезіологу, про хірурга й мови немає.


Лише потім стає зрозуміло, що це не лікарі погані, тому що беруть гроші з пацієнтів. Вони, як і всі ми, заручники системи, яка цементувалася десятиліттями. Медичні послуги з’являються лише тоді, коли пацієнт їх купує зі своєї кишені. Українська система охорони здоров’я дотепер існує заради утримання самої себе — стін, квадратних метрів та ліжко-місць. У ній немає місця пацієнту, якісним послугам та гідним зарплатам лікарів. Один досвідчений медик у приватній розмові гірко іронізував, мовляв, немає лікарів, які не беруть грошей, всі вони поділяються на тих, хто просить, і тих, хто вимагає. Бо інакше не вийде. За даними Світового банку, Україна витрачає на охорону здоров’я 7% ВВП. Лише близько 3% виділяє державний бюджет, решту платимо ми, купуючи ліки та дякуючи медикам.

 

Читайте також: Між COVID-19 та фронтом


Медична реформа показала, що зміни можливі, треба лише віддерти цей пластир твердою рукою. У 2018-му до реформи долучилася первинна ланка. В успіх було складно повірити, проте сьогодні — коли в сімейних лікарів у кілька разів підвищилися зарплати, майже 30 млн українців підписали декларації й дізналися, до кого їм звертатися з питаннями здоров’я, а гроші «пішли» за пацієнтом, — первинка нізащо не погодиться повернутися назад.


1 січня 2020 року мав початися другий етап медреформи в спеціалізованих та високоспеціалізованих закладах. Проте його відклали на 1 квітня з причин, відомих лише тогочасній міністерці Зоряні Скалецькій. Хто ж знав, що цей процес зійдеться з розпалом пандемії COVID-19. Медицина опинилася в тому стані, що й армія 2014-го: перед смертельним викликом, зі слабкими тилами, кадровим голодом, але й героїзмом тих, хто вийшов на передову.

Українська система охорони здоров’я дотепер існує заради утримання самої себе — стін, квадратних метрів та ліжко-місць. У ній немає місця пацієнту, якісним послугам та гідним зарплатам лікарів

 

За даними Національної служби здо­ро­в’я України (НСЗУ), із понад 1600 медичних закладів, які уклали з нею угоду, 954 отримали першого ж місяця більше грошей, ніж до того за субвенцією. Понад 300 лікарень — дещо чи значно менше. Основ­на причина зменшення фінансування — непристосованість цих закладів надавати допомогу пацієнтам. Найімовірніше, у них недостатньо обладнання та фахівців, щоб відповідати вимогам НСЗУ та підписати з нею таку кількість пакетів надання допомоги, щоб виплати за ними перетворилися на пристойну суму. Тому частина їхніх коштів надійшла в ефективні лікарні, де справді є пацієнти. Логічно, що працівники таких неуспішних лікарень почали скаржитися й протестувати. Вони бачать один результат: зарплати стали менші. Вони не хочуть розбиратися в реформі, стежити за тим, на скільки пакетів їхнє керівництво законтрактувалося з НСЗУ і що слід зробити, щоб грошей стало більше. Це робота менеджменту, а не медиків.


Варто розуміти, що медична реформа справді неідеальна, як і будь-яка інша. І коли її втілюють справжні реформатори, вони слухають відгуки, спостерігають за результатами й невпинно працюють над удосконаленням. В Україні таких реформаторів сьогодні немає, адже за останні дев’ять місяців змінилося троє міністрів охорони здоров’я, і кожен із них відзначився хіба що конфліктами з командою міністерства. Лікарі скаржаться на низькі тарифи, а МОЗ не може їм доступно пояснити, як саме ці тарифи формувалися та як можна скористатися коштами, щоб ефективно лікувати як легкі, так і важкі випадки. Переважно тому, що саме не розуміє – у цьому можна переконатися, переглянувши котрийсь із телеефірів міністра. Тарифи низькі, тому що грошей більше не стало – ті ж самі 3% ВВП, хоч закон каже, що має бути не менше 5%. В утопічному майбутньому, яке обіцяє голова парламентського Комітету з питань здоров’я нації Михайло Радуцький, на медицину виділять 6% ВВП. Звучить чудово, але не дуже віриться, тому що ці гроші доведеться в когось забрати. 

 

Читайте також: Карантин по-слобожанськи


Є й ті, хто обурюється, мовляв, лікарні — це ж не лише про медицину. Бо куди подітися травмованому бездомному чи бабусі, у якої прихопило серце, — за ними треба доглядати, поки вони не одужають повністю. Шляхетно, проте турбота про таких людей не завдання медицини. НСЗУ не може й не повинна розробляти пакет «Догляд за пацієнтом, який не має куди піти», бо це завдання соціальної системи, яке розв’язується розвитком послуг у громадах. Не можна витрачати обмежений медичний бюджет на немедичні послуги, інакше медреформа не працюватиме. Більшість пацієнтів психіатричної та фтизіатричної галузей не треба тримати в стаціонарі роками, достатньо надавати їм допомогу амбулаторно. Лікарні-в’язниці лише погіршують їхній стан та з’їдають бюджетні гроші.


Лікарням першої хвилі, які приймають пацієнтів із коронавірусною хворобою, зараз узагалі не до реформи. Особливо в західних областях, де хворих найбільше. У когось із медиків немає захисного спорядження того рівня, який справді вбереже від зараження, хтось випадково недогледів і почухав око, а хтось по-людськи змучився та втратив пильність — і сьогодні кожен п’ятий у статистиці заражених — медпрацівник. Чому немає адекватного захисту та достатньої кількості фахівців, щоб не стояти на ногах цілодобово, — тому що ця ланка медичної системи так і не почала реформуватися. Цілу весну уряд обіцяє 300% доплат медпрацівникам, залученим до боротьби з пандемією. Проте не пояснює, що це за доплати — чи то погодинно, чи то потроєння окладів. Усе це призвело до того, що на початку травня багато областей так і не побачили доплат за березень. За словами міністра Максима Степанова, уряд перерахував ці гроші в регіони в середині квітня, проте вони «не дійшли до медпрацівників» із різних причин. Після протестів і скандалів кошти знайшлися. У травні НСЗУ почала підписувати з лікарнями контракти на лікування хворих із COVID-19, а це означає, що лікарські гроші більше не блукатимуть бюрократичними лабіринтами й надійдуть прямо на рахунки лікарень.

За даними Національної служби здо­ро­в’я України (НСЗУ), із понад 1600 медичних закладів, які уклали з нею угоду, 954 отримали першого ж місяця більше грошей, ніж до того за субвенцією


Тим часом у МОЗ обіцяють із липня підвищити зарплату всім медпрацівникам на 50%. Для цього потрібно 11 млрд грн із бюджету. Звідки вони візьмуться, ніхто традиційно не пояснює. Проте міністр уже багато чого обіцяв, зокрема роздати гроші бідним лікарням (закреслено: забравши в багатих). Механізм такої благодійності невідомий, адже в законодавстві чітко прописано способи фінансування лікарень — за контрактами з НСЗУ, іншого не передбачено. Може й повинна вкладатися у свої медзаклади місцева влада, але ці відносини не стосуються Міністерства охорони здоров’я.

 

Читайте також: Леся Литвинова: «Люди не розуміють, чим під час епідемії зайнята влада та чим аргументовані конкретні протоколи чи обмеження»


Що буде, якщо шукати лояльності найгучнішої частини невдоволених, свідчить ситуація з інтернами. Команда Уляни Супрун підготувала нову модель інтернатури, яка руйнувала несправедливий і корупційний розподіл інтернів на посади й запроваджувала електронний на підставі оцінок випускника. Впровадити її не встигли через зміну уряду. Частина студентів вийшла на протести, вимагаючи лишити все, як є: декому стара система справді вигідна, оскільки за гроші легко влаштуватися до знайомого головного лікаря незалежно від успішності. Зоряна Скалецька їх послухала й не підписала потрібних документів. Цьогоріч виявилося, що інтернам катастрофічно бракує місць у лікарнях, до того ж на їхні зарплати немає грошей, як вважає міністр Степанов. А насправді вони є, проте лише для бюджетників, хоча модель, яку так і не впровадили, передбачала заробітні плати для інтернів бюджетної та контрактної форм навчання. Студенти своє отримали: місць інтернатури немає, зарплати тільки половині з них. Найбільше постраждали ті, хто шість років сумлінно вчилися, але не мають грошей та зв’язків, щоб кудись влаштуватися та стати хорошим лікарем.


Сьогодні все йде до того, що МОЗ хоче переробити реформу «якось по-своєму». Зокрема, про це свідчить конкурс на керівника НСЗУ. 20 травня Степанов відхилив три кандидатури, які пройшли до фіналу конкурсу ще в січні та яких підтримує громадськість. У п’ятницю 22 травня оголосили новий конкурс із дедлайном у понеділок 25 травня. Зазвичай за такий час майже неможливо підготувати пакет документів, якщо ти не «своя» людина, у якої все давно готово. Щоправда, пізніше термін продовжили на два дні, проте не полишає відчуття, що розпоряджатися 86 млрд грн дуже скоро буде зручна Міністерству людина. І хоч би медики з пацієнтами не стали заручниками нових «покращень». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.